Що змінилося для українців із введенням у дію закону «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині»?
На новий закон про трансплантацію, яким в Україні нарешті унормували пересадження органів від трупів, покладалося багато сподівань, тому що це – змога врятувати багато життів. Та експерти попереджали, що з уведенням його в дію буде багато проблем, оскільки для цього потрібен механізм – підзаконні акти, які дадуть змогу законові повноцінно працювати. А в січні й справді зʹявилися заяви про те, що тепер уже чинним законом заблоковано операції з пересадки органів, бо лікарі бояться кримінальної відповідальності. Тож DUMKA вирішив зʹясувати, у чому полягають основні ризики нового закону і чи є підґрунтя під тими страшилками, які обговорюються в суспільстві.
Проблема в цифрах
За статистикою, в Україні торік загалом було здійснено 89 трансплантацій нирки від родинного донора і шість – від померлої особи, дев’ять трансплантацій печінки від родинного донора. А також у Київському міському центрі трансплантацій понад 60 аутологічних трансплантацій кісткового мозку (це коли людині роблять пересадку власного анатомічного матеріалу) і в «Охматдиті» 12 трансплантацій від родинного донора, одна аутологічна й чотири трансплантації від одного з батьків.
У попередні роки здійснювалося в середньому 130-140 органних трансплантацій щороку. Пересадка органів від померлих – це 4-15 % від загальної кількості таких операцій. А трансплантацій серця за останніх два десятки років проведено усього вісім, тоді як щорічна потреба в них – до півтори тисячі. Тобто реальні потреби – у сотні разів більші від того, що робиться. Основною ж причиною гальмування в Україні розвитку цього напрямку медицини, на думку авторів закону, є саме брак потрібної кількості органів для трансплантації. Так, за приблизними підрахунками, на мільйон населення у нас щороку гинуть від 40 до 60 потенційних донорів, а це, кажуть фахівці, майже 3 тис. донорів, які могли б урятувати життя 10 тис. хворим.
Тож цього закону чекали, передусім, ті люди, життя яких можна врятувати тільки завдяки пересадженому від небіжчика органу. Як зазначила у коментарі DUMKA адвокатка в галузі медичного і фармацевтичного права Радміла Гревцова, новим законом, насамперед, розширено можливості прижиттєвого донорства. «Крім дозволеного й раніше родинного донорства, передбачено й так зване “перехресне донорство”, рішення про яке може ухвалити консиліум лікарів у разі неможливості застосування трансплантації реципієнту від живого донора з числа його близьких родичів або членів сім’ї (наприклад, через імунологічну несумісність). При цьому закон встановлює важливі гарантії для живих донорів», – пояснила вона.
Презумпцію згоди не сприйняло суспільство
Найголовніша страшилка і водночас найбільший міф, який чимала частина нашого суспільства сприймає за чисту монету, – це те, що з уведенням у дію нового закону про пересадку органів від трупів простих українців ловитимуть у темних підворіттях і на ці самі органи розбиратимуть. Але з січня цього року це не більше, ніж страшилка, і не більше, ніж міф. І ось чому. Річ у тому, що на стадії підготовки законопроекту, яка тривала не один рік (його перший варіант потрапив у Верховну Раду ще в серпні 2015 року), окрім унормування якихось суто медичних речей і відповідальності за порушення у цій галузі, вирішувалося ще й важливе для суспільства питання: який підхід – презумпцію згоди чи незгоди – покласти в основу закону.
Якщо коротко, то в разі презумпції згоди це означає, що людина за умовчанням згодна на те, що після її смерті її органи може бути використано для пересадження тим, хто цього потребує. Презумпція ж незгоди означає, що за умовчанням органи не можна використовувати, а тільки тоді, якщо людина за життя дала на це свою згоду, зафіксовану відповідним чином (скажімо, у посвідченій нотаріально заяві). В інших країнах є і перша, і друга практика, і вона там непогано працює. Так, презумпція незгоди законодавчо зафіксована, наприклад, у США, Португалії й Данії, натомість згоди – в Іспанії, Бельгії та Франції.
Проте українське суспільство побоювалося, що в нашій країні презумпція згоди може призвести до непередбачуваних речей – аж до викрадення людей на органи. Ставлення українців до презумпції згоди добре характеризує рівень підтримки петиції, зареєстрованої понад два роки тому на сайті глави держави, автори якої просили передбачити в законі саме презумпцію згоди. Цю петицію підписало аж… 199 осіб, так що відповідь на питання «Чи підтримує наше суспільство презумпцію згоди?» більш ніж очевидна. Проте, з ухваленням нового закону всі ці страхи втрачають під собою будь-яке підґрунтя – відтепер у нас законодавчо закладено саме презумпцію незгоди. Тобто якщо людина особисто, при здоровому глузді й усвідомлюючи свої дії, не дасть письмову згоду на використання своїх органів після смерті (і це повинно бути внесено у спеціальний реєстр, який має з’явитися пізніше), то чіпати її органи, якщо не дадуть дозволу уповноважені на це родичі, ніхто права не має.
Неможливі зловживання у цій сфері, зазначають лікарі-трансплантологи, ще й суто технічно: в Україні операції з пересадки органів роблять не так багато лікарень, і всі вони державні. Скажімо, якщо йдеться про пересадку серця, нирки чи печінки, проводити такі операції мають право і кваліфікацію лише шість медичних закладів: у Києві – Інститут хірургії та трансплантології імені О. Шалімова, у Харкові – Обласний клінічний центр урології та нефрології імені В. Шаповала, а також Львівська, Одеська, Запорізька та Дніпропетровська обласні клінічні лікарні. Приватним клінікам це заборонено. У самій операції зазвичай залучено дуже багато людей, причому не тільки бригади медиків, а й логісти, коли орган потрібно швидко доправити в операційну, та купа інших фахівців. Післяопераційний період – це теж дуже багато людей, які допомагають пацієнтові видужати. Організувати все це так, щоб ніхто нічого не запідозрив, нереально.
До речі, експерти, з якими ми поспілкувалися щодо цієї проблеми, відзначають, що середня кількість трансплантацій органів у країнах з презумпцією незгоди і презумпцією згоди майже однакова. На думку ж юристів, встановлений у нас цим законом порядок взяття органів дає змогу якісніше захищати права і законні інтереси людей. За словами Радміли Гревцової, можна навіть відкликати подану раніше згоду, а якщо померла особа не висловила за життя своєї згоди або незгоди на посмертне донорство, не визначила свого повноважного представника, згода на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації запитується у другого з подружжя або в одного з близьких родичів цієї особи. Якщо ж у людини нікого з близьких не залишилося, то це питання вирішуватиме той, хто ховатиме небіжчика. Водночас зовсім не можна брати органи для трансплантації у померлих дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, у недієздатних і невстановлених осіб, а також тих, хто загинув під час бойових дій.
Створення ЄДІСТ хочуть відтермінувати
Якщо з цим питанням усе зрозуміло, то решта новацій, впроваджених законом, поки створюють більше проблем, аніж допомагають трансплантологам рятувати чиїсь життя. Самі трансплантологи нині на контакт ідуть неохоче, не на диктофон пояснюючи, що треба трохи часу, щоб усе стало на свої місця. Правозахисники зауважують, що найбільшим каменем спотикання стало те, що Міністерство охорони здоров’я вчасно не розробило потрібні лікарям для роботи у правовому полі підзаконні акти. Натомість у МОЗ кажуть, що трансплантація не зупиняється, і на цьому етапі продовжують діяти ті їхні накази, які працювали досі.
«На сьогодні важливим було прийняття саме постанови Кабінету Міністрів, якою затверджено форми згод на донорство, – пояснює DUMKA член робочої групи при МОЗ з питань трансплантації Марина Слободніченко. – Інші нормативно-правові акти, ті ж самі накази МОЗ, які врегульовують, наприклад, діагностику смерті мозку, порядок здійснення родинної трансплантації та інші, залишаються чинними. Та оскільки закон у нас новий, Міністерство зараз просто оновлює ці підзаконні акти. Але самі норми цих актів, порядки проведення трансплантації залишаються незмінними, оскільки не суперечать закону».
Досі не створено ЄДІСТ – Єдину державну інформаційну систему трансплантації, яка повинна була з’явитися ще до жовтня минулого року. І тепер, за словами заступниці голови Комітету ВР з питань охорони здоров’я народної депутатки Ірини Сисоєнко, доводиться «рятувати трансплантацію». Тож у парламенті вже зареєстровано аж два законопроекти про внесення змін до того закону, який щойно було введено в дію. Ними, зокрема, пропонується відтермінувати на рік початок роботи ЄДІСТ – до січня 2020 року.
«Згідно із законом, який запрацював із 1 січня цього року, Єдину державну інформаційну систему трансплантації справді мало бути створено ще торік до жовтня, – зазначає Марина Слободніченко, – проте така вимога нового закону виявилася необґрунтованою. Тому що за чотири місяці, які було виділено на розроблення цього серйозного програмного продукту, куди має ввійти дев’ять реєстрів – донорів, реципієнтів, анатомічних матеріалів (органів,тканин, клітин), закладів охорони здоров’я, які здійснюють такі трансплантації, трансплант-координаторів тощо, – створити настільки складний і об’ємний продукт неможливо фізично. Бо ж ідеться не тільки про саму систему з реєстрами, а ще й про відповідну систему захисту. А щоб ЄДІСТ почала функціонувати, необхідно запустити процес наповнення цих реєстрів потрібними даними».
Поки немає в Україні й системи трансплант-координації, яка повинна забезпечувати, умовно кажучи, змогу для реципієнта знайти потрібний донорський орган. І люди чекають роками, більшість, так і не дочекавшись, помирає. А ті, хто знаходить на це гроші, їдуть оперуватися в Білорусь, де пересадка нирки коштує 70 тис. доларів, чи в Індію. У профільному Міністерстві встигли тільки розробити кваліфікаційні вимоги до нових фахівців, а в Запорізькій медичній академії післядипломної освіти – програму для навчання лікарів новій спеціальності.
Щоправда, у МОЗ додають, що склавши руки ніхто не сидить, і вони вже придбали програмне забезпечення для донорів кісткового мозку з міжнародним доступом PROMETEUS, навіть профінансували придбання нового програмного забезпечення для ЄДІСТ, яке скоро має надійти. А також перерахували кошти одній із міжнародних організацій, яка повинна закупити найнеобхідніше сучасне медичне обладнання для базових лікарень, де в Україні проводять трансплантації.
Запобіжники для чорних трансплантологів
І тим, хто свідомий настільки, що планує після смерті поділитися своїми органами з тими, хто цього потребує, і тим, хто поки утримується від такого кроку, спатиметься спокійніше, якщо люди знатимуть, чим ризикують ті, хто може вдатися до зловживань у цій галузі. Новим законом внесено певні зміни в чинний Кримінальний кодекс України – і тепер покарання за порушення встановленого законом порядку трансплантації чітко прописано у ст. 143. За такі дії може загрожувати як 50 неоподатковуваних мінімумів штрафу, так і три роки ув’язнення.
Якщо ж відбуватиметься вилучення у людини органу шляхом обману або змушування, це може закінчитися небом у клітинку на п’ять років. А якщо стати донором змусять людину, яка, скажімо, перебувала у фінансовій залежності, то винному загрожує вже сім років за ґратами. Незаконна торгівля анатомічними матеріалами людини карається позбавленням волі на строк до п’яти років. Якщо ж ідеться про такі дії, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, то це вже позбавлення волі терміном від п’яти до восьми років, не кажучи про позбавлення права займатися певною діяльністю.
До речі, тема кримінальної відповідальності вигулькнула цими днями ще й у такому ракурсі – почали говорити, що новий закон окремими своїми нормами практично зупинив і ті трансплантації, які було заплановано ще з минулого року, бо через те, що не створено ЄДІСТ, лікарі бояться виявитися порушниками закону. «Це не так, – пояснює Марина Слободніченко, – тому що відсутність ЄДІСТ жодним чином не впливає на сам процес трансплантації і не зупиняє проведення операцій. Річ у тому, що сама трансплантація поділяється на родинну і трупну. В Україні фактично здійснювалася тільки родинна трансплантація, тобто пересадження від родичів. Такі операції роблять і зараз. Наприклад, у Національній дитячій спеціалізованій лікарні “Охматдит” цими днями було проведено трансплантацію кісткового мозку від родинного донора. ЄДІСТ стосується здебільшого трупної трансплантації, коли треба здійснювати пошук донора-реципієнта. Та поки цієї системи ще немає, добір пари донор-реципієнт може здійснюватися на підставі висновку консиліуму лікарів, які керуються як вимогами закону про трансплантацію, так і підзаконними актами. Така система працювала до цього часу і працюватиме аж до створення ЄДІСТ».
Як уточнює на своїй сторінці у фейсбуці заступник міністра охорони здоров’я Роман Ілик, який опікується проблемами трансплантації, лікарям, котрі роблять планові операції, боятися нічого, бо кримінальна відповідальність встановлюється саме за порушення порядку трансплантації (алгоритму проведення операцій), який чітко викладено ст. 13 нового закону. Якщо відбуватимуться такі порушення, які кваліфікуються як бездіяльність, саботаж чи халатність медпрацівників, то може бути застосовано кримінальну відповідальність, пояснює чиновник, а процес внесення інформації в електронну базу ЄДІСТ трансплант-координатором – це не порядок трансплантації, а її організація. За це кримінальної відповідальності немає, та й саме питання врегульовано. Тож казати, що якщо у нас немає Єдиної державної інформаційної системи трансплантації, то лікар, який буде здійснювати трансплантацію, може опинитися за ґратами, буде маніпуляцією. Але й затягувати зі створенням цієї системи, як і з налагодженням трансплант-координації, не слід: люди, для яких пересадка органу від померлого, – остання надія на життя, можуть не дочекатися своєї черги.
Текст: Лариса Вишинська
