На фестивалі Koktebel Jazz Festival, насамперед, працює правило умовності. Так само як Чорноморськ – це нібито Коктебель, так і джаз-фестиваль там – умовно джазовий. Взагалі, здається, що поняття «джазового фестивалю» з кожним роком розмивається все помітніше та позначає вже не стільки стиль музики, що лунатиме зі сцен, як майданчик звучання різних виконавців та інструментів. Якщо йдеться про Koktebel Jazz Festival, то завдяки погодним умовам ці процеси трансформації відбуваються ще динамічніше. Жанрові кордони розмиваються хвилями й тануть у повітрі температурою понад +30. Увага, слова «джаз» тут буде дуже багато.
Перша сцена, на яку я потрапляю, – Jazz & Blues Cafe. Це справжній острівець джазу. Він відірваний від гомінливого пляжу, де відбуваються всі інші концерти, від численних фудкортів і фестивальних розваг. Музика тут переважно камерна, акустична, а публіка – невипадкова. До звуків потрібно прислухатися, у них потрібно вдумуватися.
Саме це місце так нагадує один із майданчиків джазового фестивалю у Львові. Воно й не дивно – володарює тут Олексій Коган – один із китів сучасного українського джазу, куратор джазової сцени, музикант і журналіст, який до того ж є арт-директором Leopolis Jazz Fest. Зайвий раз підтверджую свою думку, що там, де є Коган, – там і джаз. І він ніби об’єднує всю ту строкатість артистів і жанрів, які ми бачимо в лайн-апі. Олексій Коган, ніби читаючи мої думки, говорить: «Джазовий фестиваль – це така піца, де кожен шматочок із різними інгредієнтами. Можна все понадкушувати та з’ясувати, що вам подобається, а що – ні». Суто джазові музиканти видаються на цій піці коржем, що згуртовує всіх інших. Павло Ігнатьєв і Катіко Пурцеладзе, Cherkasy Jazz Quintet, Kiev Tango Project, тріо Наталі Лебедєвої, Tingvall Trio, Bullet Blues Band – це тільки кілька назв та імен виконавців, що наповнювали авторською і не тільки музикою цю найменшу, але найбільш джазову фестивальну сцену.
Найсильнішим враженням стала творча колаборація музикантів у рамках міжнародного проекту Art of Tolerance: Marinita (вокал, фортепіано), Марк Еліяху (кеманча – східна скрипка), Орхан Агабейлі (перкусія), Євген Седько (гітара). Непередбачувані ритми, мелодії, народжені в Азербайджані, Ізраїлі, Криму, поєднання фольклорних мотивів, джазу й академічності – все це запам’яталося як один із найоригінальніших виступів на фестивалі.
На сцені Jazz & Blues Cafe не обходиться без сюрпризів: наприклад, зненацька можна почути зразки ренесансної музики від соло-гітариста Олексія Ревенка, а потім – традиційний блюз у його ж виконанні. Під цей акомпанемент Олексій Коган повчає, що ж таке блюз. Версій багато. Блюз – це «коли хорошій людині погано», «серенада для порожнього балкона», «коли волосся знову виросте на моїй голові, Міссісіпі потече в зворотний бік і воскресне мій пес».
Час йти на головну сцену Nu Jazz.
Тут все починається, коли небо темнішає. Тут багато піщано-морського простору. Тут безліч людей, які аплодують як засмаглими, так і ще молочно-білими долонями.
На цій сцені може трапитися все, що завгодно. Тут звучать однаково сильно й так по-різному водночас Onuka та Олег Скрипка і НАОНІ. Тут закарпатська співачка Аліна Паш, яка цієї весни дебютувала на українській сцені, після виконання хіп-хопу російською несподівано влаштовує експромт: запрошує на сцену гравця на балалайці Дениса Кінчева та співає композицію Дахи Брахи.
Тут Dakh Daughters традиційно закінчують виступ, виносячи на сцену український прапор, а наступного дня активісти намагаються зірвати концерт загадкового special guest. Іван Дорн, на виступ якого очікують пізньої ночі та який і є тим самим прихованим до останнього special guest у лайн-апі, зненацька з’являється на сцені на кілька годин раніше, розпочинає свій виступ «Танцем пінгвіна» і присвячує пісню Кузьмі в його день народження. Утім, після нетривалого концерту зникає зі сцени так само несподівано. До Дорна можна ставитися по-різному, але те, що його програма Juzzy Funky Dorn якнайкраще вписалася у другий фестивальний день, і те, що його виступ розтанцював півузбережжя, – це факт.
Тут Martina Topley-Bird охолоджує спеку тріп-хопом, а Morcheeba заграють із публікою, то змушуючи рухатися під потужні біти, то розслаблюючи слух треками, що майже заколисують, потім виконують джазовий стандарт, а далі – пісню Девіда Боуї та свої композиції, такі очікувані слухачами.
Зі сцени оголошують, що розшукується хазяїн такси, яку знайшли співробітники фестивалю і котра вже два дні живе в оргкомітеті.
Маленькі діти сплять просто під сценою на простирадлах, і бас-бочка, що здригає пляж, не сполохає їхні музичні сни.
Наприкінці фестивалю скепсис щодо джазовості заходу випаровується на сонці та розвіюється бризом. Доходжу висновку, що насправді все, що тут відбувається, і є джаз. Або блюз.
Текст: Анастасія Бойченко
Фото: Стефанія Амамджян
