Слов’янськ – місто фантастичних тварин

Магія Нелі Штепи

Очільник ГО «Січ», Спілки патріотів Слов’янщини та бізнесмен Василь Хоменко каже, що він безкоштовно возить по місту його гостей, аби вони «зняли рожеві окуляри». Його власний бізнес (він торгує побутовою хімією) розвивається не дуже добре, але у Слов’янську йому дуже подобається. Він приїхав сюди у 1970-му році з Росії, де мешкав у селі Ташара Мошковського району Новосибірської області. «Це була страшенна діра, і мене врятувала звідти мати, – пригадує він. – Уявіть собі: там був дерев’яний асфальт! Він і досі там є. Такі стовпчики, а на них – півметровий настил. По ньому ходять і взимку, і восени. А інакше взагалі не пройдеш, бо взимку снігу по груди навалює». Ми їдемо вуличками Слов’янську, від надміру дерев іноді схожими на ліс. «До 2014-го року я себе тут квартирантом відчував, а сьогодні – це моє життя, моє місто, – каже Василь. – Тепер я можу питати у влади: “Чому немає грошей, чому немає порядку? Чому школах та садках чотири роки збирається ртуть, і ніхто її не вивозить?”»

Василь Хоменко

Василь влаштував політичний перформанс: приніс банку з написом «Ртуть» на засідання міськради. Заступник міського голови дуже налякався. Через це терміново викликали поліцію, евакуювали всіх присутніх, а проти самого Василя відкрили кримінальну справу за статтею 259 «Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності». Але йому це ще більше сподобалося: тепер до зали суду приходять журналісти, і він має можливість висувати свої вимоги перед камерами телеканалів. Здається, ця боротьба дала результат: за його словами, ртутні лампи із відходами все ж таки утилізували.

Найбільше турбує Василя стара влада, представники якої нікуди не зникли. Та сама Неля Штепа, яку звинувачують у створенні терористичної групи, зараз перебуває на волі і цілком реально впливає на політику у місті. У червні один місцевий сайт запропонував мешканцям міста висловити свою думку щодо того чи піде Неля Штепа на вибори мера Слов’янська. Проголосувало лише 174 людини, 66 обрали відповідь «які вибори – її місце у в’язниці», а 64 – «звісно, вона кращий мер Слов’янська за всі роки незалежності». До персони екс-мера тут прикута щільна увага: буквально всі її висловлювання негайно цитують у соцмережах, якщо це запис телефонної розмови, то її надсилають один одному для коментарів. Василь не втримався й увімкнув запис однієї з її розмов і мені. «Вся “вата” від неї у захваті, бо вона приємно бреше, – каже він. Василь пояснює, що шляхом відкатів і корупційних оборудок Штепі вдалося залучати до бюджету міста великі дотації, а тепер це припинилося, тому незадоволені люди чекають на повернення колишньої очільниці міста».

«Вся ця заварушка почалася з того, що місцеві чиновники вирішили відокремитися від Києва, – розповідає Василь. – Вони озброїли сепаратистів із місцевих маргіналів, думали контролювати цей процес, аж тут несподівано втрутилася Росія. І вийшло все так, як вони навіть і не очікували».

Вони стріляли із психіатричної лікарні

Раптом я помічаю цікаву скульптуру. Це пам’ятник першому підприємцю-човнику, який відкрили біля входу в ринок ще 12 років тому. У задній кишені джинсів чоловіка – диплом про вищу освіту. Вона для човникової торгівлі виявилася зовсім не придатною. Човник переступає крізь глибокий розлам – символічне зображення старого радянського та нового світу. Сьогодні ця скульптура трохи застаріла, адже у Василя давно вже не кравчучка, а великий мікроавтобус. Але разом із тим вона отримала новий зміст: човники постійно курсують поміж вільними та окупованими територіями. А звідти, з-за лінії розмежування тягнуться біженці із такими самими, як у човників сумками та валізами.

Скульптура «Першим підприємцям 90-х»

Місцевий журналіст Олександр Слов’янець просить не називати його справжнього прізвища, бо його сайт знаходиться у «чорних списках ДНР». Разом із ним та Василем Хоменком ми нарешті приїжджаємо на пагорб мікрорайону Семенівки на окраїні Слов’янська, де розташована Обласна психіатрична лікарня. Навесні 2014-го року там мешкало 420 пацієнтів, серед яких – чорнобильці та афганці – люди, постраждалі від авантюр часів СРСР. Багато було також і дітей, і ветеранів Другої Світової. У травні 2014-го тут розпочалися бої. Банда Стрєлкова обрала корпуси психіатричної лікарні як опорний пункт. Мабуть, це дуже символічно, що сепаратисти жили у палатах, замість хворих на шизофренію та манію переслідування. Прямо з вікон вони обстрілювали місто, яке з пагорбу було видно все, мов на долоні. «Наші заходили з боку Ізюма, – пригадує Олександр, – для них було дуже важливо утримати стратегічне перехрестя на виїзді з міста». Українські військові, звісно, стріляли у відповідь. Бойовики вигнали всіх хворих та персонал до початку бойових дій, але, коли почалися перші перестрілки, то лікарям буквально доводилося лягати на землю.

Психіатрична лікарня Слов’янська

Тепер корпуси психіатричної лікарні нагадують декорації фільмів про війну. Пошкодження такі великі, що відновлювати їх, здається, не має сенсу. Втім, один дитячий корпус таки відремонтували. Директор лікарні Юрій Смаль каже, що відділення заповнені, бо після бойових дій кількість психічно хворих зросла. Серед них є навіть воїни АТО.

Олександр Слов’янець

Олександр каже, що 75 % мешканців Слов’янська зраділи бандам сепаратистів і бачили в них визволителів від «Київської Хунти». «Пропаганда була дуже серйозна: весь час розповідали кошмари про Правий Сектор, – пригадує він. – Я не знаю, як до цього ставилися лікарі, але бандити просто зайшли сюди, як вони заходили у школи та дитячі садочки. У них були “казарми” у комунальних закладах. Одна з точок знаходилась у будинку культури, де зараз проходить Слов’янська книжкова толока.

Будинок культури

«Окупація Слов’янська закінчилася щойно українські військові вийшли на перехрестя біля лікарні, – пригадує Олександр. – Я сфотографував руїни кав’ярні “Метелица” і сам напис “Славянск”, весь в дірках від кулеметних черг. Підійшовши ближче, я помітив, що його перетворили на арт-об’єкт: тепер кожна чорна дірка прикрашена червоними пелюстками та нагадує квітку мака.

«Життя у Слов’янську нагадує уповільнену шизофренію, – каже Олександр. – Більшість чиновників, які підтримали Гіркіна та його гоп-компанію у 2014-му році, залишилися при владі й зараз». Слов’янець підозрює, що цих людей «обілетили». Під цим словом він має на увазі, що владоможці заплатили правоохоронцям хабар за те, щоб лишитися при владі, а за це отримали певний «білет», який гарантує недоторканність. Я сперечаюся з Олександром, що в його теорії, на мою думку, надто багато конспірології: важко собі уявити масовий підкуп місцевими чиновниками українських правоохоронців. «Очевидно, їх залишили тому, що нові чиновники із проукраїнських областей виглядали би тут чужими, не мали би такого авторитету, як місцеві. Отже центральна влада вирішила піти на компроміс, – роблю припущення я. – Можливо, також була і якась таємна усна угода, коли кримінальне переслідування скасували в обмін на гарантії припинення підтримки сепаратизму». Олександр погоджується: «договорняки», безумовно, були.

«С днем беды»

Ми сідаємо в машину Василя Хоменка та їдемо далі. «Вам треба поговорити з місцевими, яким не подобається нова українська влада, – каже він. – Вони тут на ринку працюють. Весь час їздять до Криму і до “ДНР”». Я думаю, що зробити це буде майже неможливо, адже такі люди навряд чи будуть зі мною відвертими. Добре було би послухати розмови людей на вулицях, але всі вулиці порожні. Декілька хлопців стоять біля диспенсера з пивом. Я підходжу до них та питаю: на що схоже життя у Слов’янську? Вони мовчки розводять руками навколо: ви хіба не бачите? Я бачу старі хрущовки. На стінах однієї з них аж три величезних постера. На одному – народний депутат Юрій Солод вітає місцевих ветеранів «С Днем победы», але край постера відірвався і тепер привітання виглядає дещо зловісно: «С Днем беды». На іншому постері міський голова Вадим Лях вітає із Днем Конституції України. Ще нижче – реклама конкурсу краси «Мини-мисс Славянск-2018», який закінчився два місяці тому. Дороги навколо хрущовок розбиті, ями в них повні води.

«С днем беды»

Нарешті ми повертаємо до будинку культури. Там на нас чекає заступниця голови ГО «Платформа ініціатив “Теплиця”» Дар’я Ніколаєнко. Їй 22 роки, вона закінчує магістратуру Донбаського педагогічного університету, який знаходиться у Слов’янську та працює з дітьми з інвалідністю. «Життя у Слов’янську схоже для мене на свободу, – каже вона. – Я дуже чітко розмежовую життя у Слов’янську до бойових дій, під час них і після. Зараз у нас є голос, ми розуміємо наші права й готові їх захищати. Раніше у нас такого відчуття не було. Тепер ми думаємо, що кожна людина може щось змінити у цьому місті, і залежить це лише від нас».

Дар’я Ніколаєнко

Вільного часу Дар’я не має: постійно працює у громадському секторі. Вона каже, що, звісно, у Слов’янську є ті, хто мріє про повернення старих часів, але для неї важливі не упередження людини, а сама вона, бо погляди змінюються з часом. «Головне – не відвертатися від людини, не тикати в неї пальцем», – каже Дар’я.

Ганна Авдіянц

Голова ГО «Платформа ініціатив “Теплиця”» Ганна Авдіянц прийшла на книжковий ярмарок разом із своїм маленьким сином Гарегіном. Коли до Слов’янську вдерлися банди Гіркіна, Гареку було два роки, тож він нічого не пам’ятає про ті часи. «Гарегін скоро піде до школи, – каже Ганна, – а поки що він увесь час сидить в Інтернеті, і навіть завів там собі відеоканал. Він обожнює гру Minecraft, і хоче знімати свій відеоблог про неї».

Гарегін Авдіянц

Для Ганни життя у Слов’янську схоже на буревій подій, які вона організовує з друзями та колегами. «На жаль, людей, яким цікаві всі ці події, у нашому місті дуже мало, – каже вона, – може, відсотка два буде від усього населення. Ми дуже розчарувалися, коли влада після окупації не змінилася. Центральна влада не прислухається до нас. Цей дурний лозунг “Почуйте Донбас!” Але він у дечому справедливий: після звільнення у Слов’янську пройшли вільні вибори, і до влади знов повернулися старі очільники міста, які принесли до нього війну. Це відбулося тому, що вони не втратили авторитет серед місцевих мешканців. Більшість людей звикла до диктатури, авторитаризму. Вони бачать, як це працює в Росії, і хочуть такого ж тут. За межі Донецької області вони майже не виїжджали, тому не мають із чим порівняти. Не треба тоді було гратися у демократію та вільні вибори проводити: краще було призначити цивільно-військову адміністрацію». Я помітив, що Ганна, як і всі мешканці міста, також воліла би запровадити тут авторитаризм.

Несподіваний дизайн інтер’єру

Сімнадцятирічна Лєна краще розмовляє російською із легким українським акцентом. Вона щойно закінчила школу та мріє вступити до Академії дизайну в Харкові. «Слов’янськ – таке маленьке місто. Тут всі один одного знають. Всі люди – добрі та чуйні, жити тут досить приємно, – каже вона. –  Наше місто квітне, з кожним роком тут жити все краще й краще. Я би хотіла тут залишитися жити, але змушена їхати до Харкова, бо тут немає такої спеціальності. Через п’ять років повернуся назад. Відкрию власний бізнес – буду займатися дизайном інтер’єрів”.

Лєна

Я зайшов до будинку культури та попрямував до штабу Книжкової толоки. Він знаходився у маленькій кімнатці з унікальним інтер’єром: всі стіни були прикрашені випуклими керамічними плитками із зображеннями фантастичних тварин. На мить мені здалося, що символ Слов’янська – саме ці творіння уяви невідомого художника, а не змучений човник із кравчучкою, не Неля Штепа, не руїни психіатричної лікарні. Саме їх потрібно зберегти за будь-яку ціну, бо Слов’янськ – місто казкове, магічне. Воно має свою таємницю, яку ще ніхто не помітив і не розгадав.

Фантастичні тварини

Текст і фото: Олег Шинкаренко