«Булінг – це те, що ми робимо з дітьми, коли не включаємось та ігноруємо»

У відповідь Мін’юст вже запустив інформаційну кампанію #СтопБулінг. Міносвіти планує протидіяти цькуванню в школах. А депутати ініціювали законопроект, яким передбачається покарання за булінг і покривання з боку педагогів … у вигляді штрафів – від 340 до 850 грн.

Однак, булінг – явище не нове. Згадаймо хоча б скандальну стрічку радянських часів «Опудало» Ролана Бикова. Про те, чи стало це явище масштабнішим; які діти в групі ризику; якою є специфіка й причини українського булінгу і що з цим насправді потрібно робити, ми розмовляли з практичним психологом Міського центру дитини (Київ) Наталією Пашко.

Пані Наталіє, чи став булінг у наші дні масштабнішим? Якщо так, то з чим, на ваш погляд, це пов’язано?

Це явище дійсно було і раніше. Але зараз його назвали. Випадків цькування справді багато. І дуже складно сказати, що ось цей – чистої води булінг.

Наскільки я помітила, тема булінгу «підігрілася» після початку військових дій у країні. Я працюю з дітьми і пам’ятаю, як навіть ті, хто не бачили війну, її переживали. У дітей містичне мислення. І в певному віці, коли вони про щось чують, то вірять, що це може відбуватися просто за їхніми дверима.

Війна зменшила загальне відчуття безпеки і стабільності та підвищила агресію в суспільстві. Безпека існує на кількох рівнях – у країні, у соціумі, у школі, у стосунках, в сім’ї. Порушення безпеки тепер не стільки проявило тему булінгу, скільки зробило на ній більший акцент.

Крім того, шкільний простір сам по собі часто досить конкурентний. Коли шестирічки йдуть до школи, вони не стільки товаришують одне з одним, скільки змагаються за важливе для цього віку відчуття «я молодець». І тут дуже важлива позиція дорослого, школи, вміння помічати «молодця» в кожній дитині.

Я багато працюю в школах. І бачу, що, на жаль, відбулося самоусунення вчителів від процесів вирішення дитячих конфліктів. До того ж зараз у нас будь-яка інформація одразу викладається в інтернет, і чимало вчителів віддають перевагу тому, щоб не робити нічого, аніж зробити щось і потім боятися, як це оцінять батьки.

Фокус робиться не на формуванні відносин між дітьми, не на адаптації дитини до школи (не в сенсі засвоєння умов та вимог, а з метою командоутворення, зокрема й за допомогою позашкільних занять, заходів). Із самого раннього віку – і в сім’ї, і в школі – все заточене на інтелектуальну прокачку дитини, успішність, цілеспрямованість. У школі – це показники, рейтинги. Якщо ти кращий, то зможеш пробитися у житті – у такий спосіб підсилюється інстинкт виживання у зграї та зовсім «вилітають» емоційний інтелект і цінності відносин, діти перестають бути емпатичними.

За даними UNICEF, у 2017 році з булінгом серед однолітків в Україні стикнулися близько 67 % дітей. Ці цифри вражають.

Я ставлюся до цифр дуже обережно. Не знаю, наскільки ними можна передати будь-яку тему. Високі цифри можуть означати, що люди вже просто знають, що таке булінг.

Але подивіться: мас-медіа в новинах роблять акцент на тому, що в країні все погано, і на агресії. Популярні серед підлітків кліпи демонструють агресивну сексуальність, культ сильного, бунтівника.

Фізичне й психологічне насильство на рівні сім’ї – явище нерідке. При цьому психологічне насильство в нас часто знецінюють. Але якраз психологічне насильство, сліди якого неможливо побачити, залишається внутрішнім голосом дитини та впливає на її самооцінку.

Самооцінка формується з народження, коли мама бере на ручки й задовольняє потреби дитини. Від того, як мама це робить – з любов’ю чи через агресію – у дитини до трьох років формується базова установка й розуміння: хто я такий, хто такі дорослі та що таке світ. Відповідно, якщо в цьому віці було ігнорування, відкидання чи агресія, це стає внутрішнім голосом дитини. Наприклад, «я поганий», «я нікому не потрібен», «світ поганий, я маю добиватися всього сам – дорослі не помічають моїх потреб». І діти зі стиснутими кулаками йдуть у цей світ, будуючи з ним контакт через позицію сили, за якою часто стоять незадоволена потреба в увазі, великий страх і тривога.

На жаль, я бачу, що в ЗМІ зараз роблять дуже великий акцент на жертві булінгу і нападках на агресора. І зовсім поза увагою залишаються діти, які стали свідками. Моя позиція така: постраждали всі – і жертва, і агресор, і свідки.

До психологів частіше приводять жертв. А от агресорів, скоріше, оцінюють, із ними «розбираються». Зараз у нас в законопроектах з’явився термін «дитина-кривдник». Але це також постраждалий, і йому потрібна допомога. Як і свідкам, яких сьогодні законодавство прирівнює до жертв.

Діти нас не чують. Вони на нас дивляться – як вирішуються питання, як будуються відносини. Діти бачать багато агресії, їх не вчать бути емпатичними, будувати відносити й просити пробачення. І все це просто стає нормою і правдою їхнього життя. Так само, як, наприклад, установка на те, що потрібно терпіти. Адже часто, коли дитина каже дорослому «ні», дорослий обурюється: «Як ти посмів?» і тим самим культивує жертву або пасивного спостерігача, формуючи внутрішні установки.

Перший великий соціум для дитини – школа. І коли вона приходить туди із завданням віку самоствердитися через оцінку дорослого (наскільки я молодець), то, враховуючи, що дорослі усуваються, акцентуючись лише на оцінках і показниках, починається нездорова конкуренція за те, щоб бути кращим.

Емпатія – вміння співчувати, співпереживати – сама по собі не з’являється. Часто батьки забороняють дітям проявляти почуття, не вчать із ними справлятися. Але почуття нікуди не діваються, вони накопичуються, і дитина шукає місце, де зможе їх проявити. Якщо вдома це зробити не можна, то наступним місцем стає школа. І як тільки з’являється якийсь чинник, дитина реагує на нього вже не роздратуванням, а одразу вибухом агресії, яку не може контролювати. Одна дівчинка розповідала: «Я так довго накопичувала в собі все це, що стала схожою на вулкан. Мені просто хотілося звільнитися від цього. Сталася ситуація, і я й не помітила, як вже била дівчинку і не могла зупинитися». А проблема була навіть не в тій дівчинці, що стала жертвою, а у відносинах у сім’ї, де агресія була направлена на агресорку. Діти про це часто мовчать.

І тут питання про межі. Дорослі часто порушують кордони дітей, не вчать їх відстоювати. Але якщо дитина розумітиме, що є межі та в неї є право їх захищати, що інша людина зобов’язана їх поважати, відповідно, діти вчитимуться робити це і щодо інших дітей. Булінг – це те, що ми з вами робимо з дітьми, коли не включаємось та ігноруємо. Це породжує агресію.

У тих історіях, які я знаю, дівчата-свідки казали: «Я була не згодна з тим, що відбувається. Але я розуміла: якщо відмовлюся, то стану наступною».

Агресор, жертва і свідок…  Якщо вдома або в будь-якому просторі діти є жертвами, то вони намагаються повернути собі контроль над життям, реалізуючи цю агресію в іншому просторі. Виходить замкнуте коло.

Найбільша складність зараз – реакція на ці теми. Школа, дорослі, суспільство включаються на оцінку й захист когось одного.

Які діти і чому стають жертвами булінгу частіше?

Я вважаю, тут не потрібно малювати портрети і намагатися чітко виділити типажі. На жаль, саме це й призводить до того, що потім відбувається цькування. Звичайно, необхідні орієнтири задля того, щоб вчасно включитися.

Для мене в групі ризику всі діти: і жертви, і агресори, і свідки. Якщо дитина пережила насильство, вона застосовуватиме це й щодо інших. Більш сильні психологічно діти дають відповідь і несуть це далі, намагаючись повернути собі силу. Є діти, які терплять насильство, і не можуть відповісти. Вони стають жертвами. Це, скоріше, про позиції, а не про типажі. І вони постійно змінюються.

Якщо пережитий дитиною досвід не був опрацьований з усіх боків, вона йде з ним далі, як із валізою. І цей ящик Пандори в певний момент вибухає. Тому що саме цим досвідом і почуттями дитина намагається обійтися.

Іноді причиною агресії дитини може бути якась специфіка функціонування мозку або нервової системи. У зв’язку зі своїм фізіологічним станом дитина не може оцінювати і контролювати ситуацію. Виснаженість нервової системи також може призводити до соціальної дезадаптації. У мене немає статистики, але таких дітей стає більше.

Якою, з вашого досвіду, є українська специфіка булінгу?

Культурально в нас дуже велика заборона на агресію – базову емоцію, яка допомагає нам себе відстояти, показати, що наші межі порушено, що нам боляче. У дітей, межі яких часто порушували, стирається контекст конструктивного відстоювання себе.

Діти вчаться відстоювати свої межі в трирічному віці. На першому етапі дитина каже мамі: «Не чіпай мене!», «Не хочу!», «Не буду!» Це її перший досвід показати межу.

Якщо це ігнорують або у відповідь виявляють агресію, дитина надалі намагається провести межі своєю поведінкою – штовхнути або ще якось. Якщо у відповідь знову отримує агресію, то вчиться, що агресія – це норма, і якщо мої межі порушують, я буду бити. Або ще гірше – нападу сам, щоб мене ніхто не образив.

Відповідно, коли в школі якісь процеси залишаються непоміченими, ніхто не намагається розібратися, із чого все почалося, ніхто не досліджує історію самого агресора (його лише оцінюють і намагаються покарати), питання не вирішується. Що найстрашніше – до цієї дитини лише приклеюють стигму та ставлять клеймо агресора. Це може на якийсь час дитину налякати, але наступного разу вона ще з більшою ненавистю ставитиметься до світу.

Якщо говорити про підлітків, то в них – гормональні бурі, вони імпульсивні, емоційні й почасти агресивні. Те, що відбувається з їхнім тілом, коли різко ростуть кістки, м’язи, робить їх дратівливими і надчутливими. На слово вони можуть реагувати неадекватно.

Щодо культуральної специфіки – нам потрібно навчитися сприймати агресію не як «ти поганий і злий», а як почуття, що дозволяє показати: мої межі було порушено. Потрібно навчати дітей справлятися з агресією, показувати, що злитися – це теж нормально. Якщо ми продовжуватимемо ставити заборони і клеймо, то підемо в крайнощі. Адже роздратування та злість нікуди не зникають. Вони накопичуються. І таким чином дитина опиняється в точці ярості й гніву, зривається, руйнуючи і себе, і того, хто слабший.

Тобто потрібно навчитися перенаправляти агресію?

Перенаправлення – те ж саме уникання. Йдеться про вміння керувати й виражати агресію конструктивними засобами. Для початку потрібно прийняти право дитини на злість. Якщо ми забороняємо їй злитись або реагуємо на її «ні» агресією, відповідно, дитина буде намагатися своєю злістю порушити наші тілесні межі та вдарити. Можна сказати: «Я бачу, що ти злишся. Але я не дозволяю тобі мене бити. І я не дозволяю собі бити тебе». На жаль, часто дорослий вважає, що має владу вдарити дитину. Дитина при цьому не має влади вдарити дорослого. Але дитина виростає…

Які ознаки свідчать про те, що дитина стала жертвою або, навпаки, агресором у дитячому колективі? Як їй допомогти?

Іноді батьки вважають, що якщо дитина не розповідає, немає якихось видимих симптомів, то з нею все добре. Але саме оце «все має бути добре», «не засмучувати своїх батьків», відсутність культури розмовляти з дітьми і є причиною того, що дитина не розповідає. Показник хороших відносин у сім’ї – це коли дитина може прийти до батьків із різними темами – радістю, сумом тощо. І її не оцінять, а вислухають.

У розмові дітям не завжди потрібно, аби дорослий дав якусь пораду або оцінку. Іноді є потреба просто поділитися. І якщо ви це сприймаєте, то зможете розпізнати ознаки того, що дитині потрібна допомога.

Діти не завжди можуть оцінити свій стан. Навіть якщо запитати дорослого про те, як він почувається, більшість відповість: «Нормально». Дітей потрібно запитувати не про те, яку оцінку в школі вони сьогодні отримали. А про те, що їх сьогодні вразило. Тоді діти почнуть самі себе аналізувати, розуміти, що вони відчувають і, відповідно, ділитися цим з іншими, розраховуючи на допомогу.

На жаль, коли ми з колегою робили «руку допомоги» для дітей, які пережили різні види насильства, виявилося, що відсоток тих, хто може звернутися до батьків, дуже малий. Діти бояться засмутити батьків, отримати від них оцінку; бояться того, що ситуація ще більше загостриться.

Через зайнятість, через відсутність досвіду ділитися із власними батьками батьки не помічають симптоми. Дитина приходить до них часто тоді, коли вже, що називається, «хата горить» або батькам хтось вже розповів.

У насильства і горя часто немає слідів. Іноді це нелегко продивитися. Дитина може це ховати. І, відповідно, залишається зі своєю бідою один на один, в якийсь момент опиняючись у точці, з якої не бачить виходу.

Ще раз: діти нас не слухають, вони за нами спостерігають. І часто вони бачать, що мама з татом не розмовляють, і якщо діляться чимось один з одним, то тільки проблемами. Зараз літо, і я помічаю, що сім’ї не вміють разом відпочивати.

Ще одна проблема – у нас надто розповсюджено «не виносити сміття з хати». І це перетворюється на те, що кожен у сім’ї стає вигнанцем, який не показує близьким почуттів. Заборона на почуття і породжує всі ці проблеми.

Якщо казати вже про зовсім серйозні симптоми, то дитина стає занадто зручною, тихою, намагаючись таким чином відволікти від себе увагу. На жаль, батьки звикли взаємодіяти з дитиною тільки тоді, коли вже все погано. А коли дитині погано, вона не витримує ще й батьківського стану тривоги.

Трапляється порушення базових речей – сон, їжа, гігієна. Дитина замикається в кімнаті й не хоче нікуди йти. Проявляє надмірну запальність щодо тем, на які раніше реагувала спокійно.

З мого досвіду, діти часто про це говорять батькам потроху. Адже дитина не одразу опиняється у точці відчаю. Вона ділиться тим, що відбувається в школі. Але дорослі схильні обезцінювати, чуючи тільки відповіді на запитання про оцінки і зроблену «домашку». Коли дитина говорить про Машу, Ваню, Петю, про те, що її вразило, вона часто чує: «Не переживай!» або «Не перебільшуй!»

Діти говорять. Рідше – словами, частіше – поведінкою. Але ми «наточуємо» їх на успішність, не вчимо відносинам і втрачаємо стосунки з ними. Тому, стикнувшись із серйозною проблемою, батьки дивуються: все ж було добре…

Ви сказали: мало хто досліджує історію агресора. Одна з найбільших проблем тут, на мій погляд, – його батьки, які не бажають помічати проблему: «Моя дитина не могла цього зробити».

З одного боку, батьки агресора не бажають помічати, тому що почасти можуть відчувати свою провину, адже тоді проявиться те, що агресія – це й батьківський метод. Деякі батьки кажуть: «Бити дитину потрібно. Інакше вона не розуміє» або «Я б’ю, бо хочу зробити з нього людину». Це ставлення до дитини як до речі. І, відповідно, дитина починає так само ставитися до інших: не сподобалося – вдарив.

З іншого боку, коли факт булінгу розкривається, батьки агресора бачать у дитині себе і хочуть захистити, не хочуть розбиратися.

І це велика проблема. Одна частина суспільства націлена на те, щоб заклеймити дитину-агресора. Інша – на плекання жертви. Але це ні до чого хорошого не призводить, тому що в кожній жертві живе насильник. Потрібно не ділитися на табори, а підходити до дослідження цієї теми системно, без оцінок і кліше.

Припустімо, факт булінгу зупинено. Чи потрібно вилучати дитину із середовища, що стало для нього травматичним?

Тема булінгу – дуже системна. Це не на рівні конфлікту дітей. Це також школа, її адміністрація, соціум. Це величезний пласт роботи, готовність розкривати цю тему і працювати з нею. На жаль, зараз такі ситуації в нас вирішуються на рівні фізичного переміщення і роз’єднання. Можливо, це одне з рішень. Але якщо в школі, в соціумі обирають потім цю тему не розглядати, це проблему не вирішить. Якщо вчитель вирішив самоусунутись і для нього почасти є нормальним таким чином давати дозвіл на булінг, то замість агресора Петі завтра з’явиться агресор Вася. Якщо адміністрація школи боїться проговорити те, що в школі є така проблема (не можна виносити сміття з хати, а то прийде прокурор з перевіркою), то ця тема продовжуватиметься. Бо навіть перевірка не вирішує проблему, тільки гасить пожежу тут і зараз.

Поки для нас нормою є виховувати дітей через насильство, булінг буде. Він буде, доки в суспільстві не навчаться говорити про різне і при цьому не оцінювати інших. Аби у дитини змінилася поведінка, їй потрібно дати новий спосіб перед тим, як забрати старий. Поки ми, дорослі, вирішуватимемо питання за допомогою агресії, ми не навчимо дитину іншому.

Розмовляла Ганна Дрозд