Українські підприємці часто стикаються з ситуацією, коли податкова служба виявляє проблеми у їхніх постачальників через два-три роки після укладення угоди. Компанія отримала товар, розрахувалася за нього, має всі документи — однак раптом з’ясовується, що продавець не сплачував податки, мав недостатньо працівників або придбав товар з сумнівних джерел. Виникає логічне запитання: чи повинна компанія-покупець нести фінансові наслідки порушень, яких сама не вчиняла?
Податковий кодекс України встановлює вимоги до документального підтвердження права на податковий кредит, однак не покладає на покупця обов’язку проводити податковий аудит постачальника або контролювати виконання податкових обов’язків усіма учасниками ланцюга постачання. Покупець не має доступу до внутрішньої бухгалтерії контрагента, не може достовірно знати, скільки працівників залучено до договору, які джерела постачання використовуються, чи виконані податкові обов’язки попередніми постачальниками. Вимагати від бізнесу перевірки всього ланцюга постачання означає створювати модель колективної податкової відповідальності, коли одна компанія щось порушила, а фінансові наслідки матиме інша.
Водночас бізнес не повинен займати позицію байдужості. Компанія зобов’язана перевірити базові факти про контрагента: реєстраційні дані, повноваження підписувача договору, статус платника ПДВ, наявність судових проваджень. Але найголовніше — зберегти доказовий слід того, як договір реально виконувався. Для товарів це мають бути товарно-транспортні документи, складські акти, інформація про перевізника, фотографії обладнання у виробництві. Для послуг — технічні завдання, робоче листування, проміжні результати, звіти. Саме ці матеріали через три роки можуть виявитися кориснішими за формальні довідки про постачальника.
Коли податкова ставить під сумнів операцію, предметом дослідження має бути сама операція, а не репутація контрагента. Питання мають бути конкретними: був товар, отримав його покупець, заплатив за нього, використав у діяльності? Відсутність у системі даних про придбання товару постачальником — це приводу для детальнішого дослідження, але не доказ того, що товару не було. Сучасний бізнес активно використовує аутсорсинг, орендовані склади, сторонніх перевізників, тому малий штат компанії сам по собі не означає, що вона не змогла виконати договір.
Під час адміністративного судочинства обов’язок довести правомірність оскаржуваного рішення податкової лежить на державному органі. Проте чим краще компанія зберегла докази реального виконання договору, тим сильнішою буде її позиція у спорі. Висновок про порушення не повинен ґрунтуватися лише на тому, що інформаційна система податкової не змогла простежити певну ланку постачання.
Якщо податковий кредит має суттєве значення для економіки угоди, відповідні ризики варто оцінювати під час погодження комерційних умов договору. Питання про порядок складання податкових накладних, відповідальність сторін за їх реєстрацію, умови виникнення права на кредит краще обговорити до переказу грошей, а не через два роки після операції.
Підсумовуючи: бізнес не повинен відповідати за чужі податкові порушення. Якщо постачальник не сплатив податки, не подав звітність або порушив законодавство, відповідальність має нести той, хто допустив порушення. Інакше держава фактично перекладає на приватний сектор частину своєї контрольної функції. Однак це не звільняє покупця від відповідальності за власні рішення — розумний вибір контрагента, ігнорування очевидних ризиків, а найголовніше, здатність через кілька років підтвердити, що операція справді відбулася. Саме можливість показати, як всі процеси відбувалися насправді, часто визначає, чи залишаться проблеми постачальника його проблемами або одного дня стануть проблемами вашого бізнесу.
