Що я там забув

– Он людські діти каждий год їздять! І Ігорьок, і Маринка! А ти – як вовкулака.

– Шо я там забув… – кидав я в повітря риторичне. 

Мати сплескувала руками.

– Ну та хіба ж це погано – там же дітки! Гратимеш у шашки, купатимешся, костьор піонерський. Потом ще дякуватимеш! Казатимеш – спасибі, мамо, шо мене, надолобня, заставила! 

– Не дякуватиму.

– От їй богу, візьму й силою одвезу. Вкину в машину, як жабу! І де ти, в чортового батька, дінешся! 

– Себе одвези…

Від умовлянь мати переходила до рішучих дій – демонстративно скидала в велику сумку «лахи», стрясала перед моїми очима путівкою, тицяла пальцем у прізвище:

– Бач, на тебе виписана! Уже гроші заплачені! Поїдеш!

Якщо суперечки не давали результату, я вдавався до бойкотів, істерик, тікав із дому, залучав в арбітри діда й бабу, погрожував, що підпалю табір, а сам утечу в село. Словом – виявляв такі чудеса мізантропії й соціопатії, що мати здавалася:

– Пху на тебе, дурню!

І дзвонила кудись скасувати путівку:

– Ну та шо ж, не заставила… угу… угу… та хай… хай сидить, як карась у болоті… шо мені з ним робить, я не знаю. 

З часом мати краще вивчила мій вредний характер – і перестала «перти напролом», бо знала – якщо дійде до певної межі, я перетворюся на «посліднього барана» (це дідова формула) – і переконувати мене в чомусь буде вже зовсім марно. Коли наставала бараняча фаза, я взагалі втрачав будь-яку чутливість до здорового глузду й бодай примітивної логіки, для мене важило тільки поставити на своєму, лишити останнє слово за собою. Домашня дитина, яка під час читання вже пролежала в дивані яму, яка виносила сміття й бігала в магазин за першої ж вимоги й більш-менш пристойно навчалася в школі, перетворювалася на залізного дроворуба щойно мова заходила про якусь поїздку. 

Мати стала обачніша, хитріша. Намагалася спершу виголосити всі побічні мотиви й причини, кинути якусь замануху – і вже тільки потім виголошувала головне. 

Саме так, правдами й неправдами, домашньою дипломатією та новеньким тетрісом і вдалося їй якось витягти мене не куди-небудь, не в Миргород, не в Лубни й навіть не в Пирятин, а в самісінькі Суми – там жили родичі вітчима. 

Звичайно, такій події, як знайомство з «папою» і «мамою», передували дуже ретельні приготування. Оновлювався наш із сестрою небагатий гардероб. Відшкрібався «столітній леп» із моїх п’ят. Вечорами розказувалися правила хорошого тону, особливо за столом, та так детально, що я вже почувався героєм оповідання Івана Багмута «Шматок пирога». 

– Не хватайте, мов зроду нічого путнього не їли, шоб бабушка або дєдушка не подумали, шо ми тут чокнуті.

У селі жили дід і баба, а там, у Сумах, схоже, – дєдушка й бабушка, яким ось уже на цьому тижні доведеться демонструвати чемність і високу культуру поведінки за столом. Пару разів мати навіть намагалася призвичаїти нас до ножа й виделки – і ми шкребли фарфор так завзято, ніби чистили наждачним папером металеву трубу. 

– Лікті не складай на стіл! Тобі хіба дев’яносто год?! Ти так не всидиш?! Ну чого ти держиш ту вилку, як макака?! Не хватай – у тебе ніхто не відніматиме!

Тощо.

Урешті-решт, вишколений щодо етикету, вмитий, підстрижений, причесаний, у новому одязі, а його завжди пекельно страшно в щось вимазати, із п’ятьма рублями в кишені, які крадькома тицьнула прабаба – ти ж дивись, шоб не потяг який бузувір! – я рушив у дорогу. 

До того часу мені якось не доводилося так довго бувати в місті – і я, на всяк випадок, остерігався. Дід і баба вже сформували в мені такий-сякий стереотип міського жителя: живе «на етажах», «сидить у чотирьох стінах», не знає, з якого боку до корови підійти, думає, що пиріжки ростуть на дереві. Правду кажучи, я ставився до них, до міських, з погордою і зневагою, які, мабуть, маскували заздрість – морозиво, наприклад, можуть щодня їсти, а до нас привозять раз за ціле літо, і біля гастроному стоїть кілометрова черга. 

На вокзалі нас зустріла тьотя Катя, вітчимова сестра. У неї була висока зачіска, а брови – «тоненькие-тоненькие, удивленно приподнятые». Вона взяла нас в оберемок і повела в гості до дєдушки з бабушкою. Дорогою, у якомусь кафетерії, ми купили торт. Мати розмовляла з тьотею Катею отим особливим, урочисто-пісним, тоном, якого я не терпів, а нам із сестрою робила страшні очі щойно ми заводили:

– Ма, подиви, шо ото таке здорове, та ще й світиться?!

Потім було знайомство, обійми й поцілунки, які я одразу ж крадькома гидливо витирав із обличчя й розпитування в дусі – чи слухаюся я маму й ким хочу бути, як виросту, чи прочитав я «Айвенго», а я в твої роки вже ого-го, а ви тепер усі ехе-хе, не та тепер молодьож, діти стали якісь непонятні. До слова, за час тих гостин дєдушка мене так закумарив тим «Айвенго», навіть діставав із полиці примірник і грозився подарувати, що я його так ніколи й не прочитав.

Під час вечері мати кидала на нас із сестрою промовисті погляди, показувала самими очима, без жестів, куди покласти руку й коли припиняти їсти торт, який виявився просто неймовірно смачним, а тому відірватися від нього було несила, навіть заради етикету. 

Найбільше мене весь час непокоїло питання – як звертатися до дєдушки й бабушки. Повагавшись, я врешті обрав ту саму стратегію, що і з вітчимом – уникав прямого звертання й говорив приблизно так:

– Тьотя Катя блинів насмажила. Там уже можна йти їсти. 

Уже через два дні нас відпустили гуляти самих. Ми з сестрою набрели на церкву й вирішили зайти, бо ніколи раніше не бували в таких місцях. Але наша несмілива спроба нарешті воцерковитися потерпіла поразку. Якийсь похмурий служитель культу з ганьбою нас прогнав, бо я був у шортах, а сестра – без хустки. 

Потім приїхала вітчимова племінниця, дочка тьоті Каті. І далі розважала нас уже вона. Двічі ми ходили в кіно, кілька разів на морозиво в металевих вазочках, а здебільшого грали в «НЕП» – та гра надзвичайно захопила нас із сестрою, швиденько вселила в нас пристрасть до приватної власності й остаточно вивітрила з голови радянське «все вокруг колхозное»… 

Що цікавого бачили ми в Сумах? Дитяча пам’ять така вибіркова, така примхлива. Убийте – не пригадаю жодної архітектурної деталі, жодної вулиці. Зате пам’ятаю цікавезну й дуже дивну звичку вітчимової племінниці – вона постійно мила ноги. Устане з ліжка – іде мити. Замете в хаті – миє. Перед тим, як іти на вулицю – знов. Повертається – зайве й говорити. І не як-небудь, а густо намилюючи милом і шаруючи пластмасовою щіткою. «Бідні ноги, – думав я, – вона з них років до тридцяти зовсім обдере шкіру. І буде як у фільмі «Живые мертвецы». Ай-я-яй. Тікати звідси треба, бо раптом воно заразне? 

Під кінець мені вже навіть почала подобатися їхня суха, аж тріскуча квартира, з рипучою підлогою, з тортом «Арктика», з щіткою для миття ніг. І навіть дєдушка, який вигулькував із томиком «Айвенго», як Пилип із конопель. І навіть материна пісна манера розмовляти, і її пластмасові посмішки. 

Але все коли-небудь закінчується. Повернувшись у село, я одразу ж поліз на горище й виявив, що кішка Оксана народила чотирьох смугастих кошенят, і вони навіть уже очі розплющили.

– О-о-о, таки нарепіжила кошенят, манія, – скрушно зітхнула баба, коли я в пелені стягнув виводок із горища.

А коли я пішов до річки, роздягнувся й поліз у воду, незвично холодну, трусити ятір, у ньому були чотири дохлих карасі й один величезний живий рак. Рак клацав хвостом і піднімав на мене здоровенну чорну клешню. Ну хіба це можна порівняти з містом? 

А коли взимку мати знову вознамірилася повезти мене до дєдушки й бабушки в Суми, я відгавкнувся: 

– Себе вези… шо я там забув… краще я захворію й умру…

Мати махнула рукою, скривилася й узяла в Суми вітчима й сестру. А я того ж дня, одразу після шкільної ялинки, захворів. Із підвищеною температурою побрів увечері в село. Прабаба змусила мене пити найогидніше у світі парене молоко з козячим лоєм. Я покірно пив, дмухаючи в кухоль, хапаючись за живіт, тамуючи нудоту. Пив і думав: «А все ж таки це куди краще, ніж пертися невідомо куди й казна нащо».

Сергій Осока