Ще не так давно ОМКФ однозначно перебував у затінку київської «Молодості». Нині, невідомо з чиєї легкої руки (якщо піарщиків ОМКФ – то честь їм і хвала), до фестивалю припасувався титул ні багато ні мало «українських Канн».
Звісно, тут зіграли географічні паралелі – «кінофорум при морі», але така метафора повинна мати й більшу відповідність. Канни – це, насамперед, зірки. Знаменитості. Що ж, цьогоріч організатори постаралися – наскільки це можливо з поправкою на українські можливості.
Маємо три імені й одну назву. Катрін Деньов, Майк Лі, Роуз МакГоуен і The Tiger Lillies.
Про першу нема чого додати, окрім багато разів сказаного. Почавши у наївно-сльозливих «Шербурзьких парасольках», вона грала у настільки різних майстрів, як Франсуа Трюффо, Роман Полянський, Луїс Бунюель, Марко Феррері, Франсуа Озон і Ларс фон Трієр. В Одесі прекрасній Катрін вручать почесного «Золотого Дюка» за внесок у кіномистецтво, покажуть мініретроспективу її фільмів, а ще вона проведе майстер-клас.
Якщо ви хочете дізнатися, що таке знамените британське «кіно кухонної мушлі» – острівна відповідь на італійський неореалізм і французьку «нову хвилю», то кращої кандидатури, аніж режисер Майк Лі (нар. 1943), не знайти. Його кіно, виконане завжди в приглушених тонах, без атракціонів, але з геніальними акторськими роботами і неймовірною драматичною напругою, цінують у світі: «Золота пальмова гілка» та премія за найкращу режисуру Каннського фестивалю, «Золотий лев» у Венеції, «Срібний ведмідь» у Берліні, сім номінацій на «Оскар», п’ять премій BAFTA. «Золотий Дюк» за внесок у кіномистецтво навряд чи додасть щось вагоме у цей список, радше це нагорода для української кіноспільноти – візит майстра такого рівня, який до того ж привезе свій останній фільм «Пітерлоо» й зустрінеться з шанувальниками.
46-річна Роуз МакГоуен уславилася в середині 2000-х ролями в серіалах «Зачаровані» й «Елвіс»; у 2007 році до цього доробку додалася робота із Квентіном Тарантіно й Робертом Родрігесом у проекті «Грайндхаус». МакГоуен стала однією з перших голлівудських актрис, які звинуватили відомого американського продюсера Харві Вайнштейна в неодноразових сексуальних домаганнях. Її викриття фактично зруйнували репутацію Вайнштейна, прорвали змову мовчання щодо харасмента в Голлівуді та спричинили підйом міжнародного руху #MeToo.
Без будь-якого перебільшення, The Tiger Lillies – живі легенди британської музики. Ці троє цинічних, веселих і страшенно талановитих блазнів продукують вибухову суміш опери, кабаре, року та ромської гулянки. Їхні виступи дуже театралізовані, але й у записі їх слухати не менш цікаво, підтвердженням чому – 35 альбомів і номінація на «Греммі». Співають вони про наркотики, секс, проституцію, насильство й екзистенційний розпач; роблять це хвацько й пронизливо. «Лілеї» вже приїздили до України, але виступ у одеському Зеленому театрі особливий: тріо попрацює таперами під час показу шедевра німецького кіноекспресіонізму – німого трилера «Кабінет доктора Каліґарі» Роберта Віне (1920). Після чого дадуть ще й концерт.
Кадр із фільму «Козаки»
Що ж до фільмів, то їх буде понад сотню за півтора тижні. Фестиваль відкриється традиційно на Потьомкінських сходах показом голлівудського блокбастеру «Козаки» (1928, режисери Джордж У. Гілл та Кларенс Браун) у супроводі симфонічного оркестру й хору. Музику написав композитор Роберт Ісраель, який спеціалізується на музичному супроводі німих стрічок. Готуючись до одеської прем’єри, він штудіював наші народні пісні, а також опуси Миколи Лисенка й Семена Гулака-Артемовського.
Важливо те, що ОМКФ із позаминулого року перетворився на свого роду підсумкову інстанцію для вітчизняного кіна: тут можна оцінити найкраще з відзнятого в Україні за весь сезон. Нині, дивлячись на представленість національних режисерів, мушу констатувати, що якісний прорив, якого ми так довго очікували, нарешті стався.
Наші фільми беруть участь у всіх основних програмах.
Кадр із фільму «Додому»
У Міжнародному конкурсі – «Додому» (Evge), повнометражний дебют кримськотатарського автора Нарімана Алієва, раніше відібраний до програми «Особливий погляд» останніх Канн. Це драматичне поєднання роуд-муві, роману виховання та психологічної драми про батька, який намагається поховати вбитого на фронті сина на батьківщині, в окупованому Криму, нікого не лишає байдужим.
У Конкурсі європейських документальних фільмів (вісім картин зі Швеції, Данії, Бельгії, Німеччини, Чехії, Норвегії, Іспанії, Туреччини та Великої Британії) – стрічка з дещо бешкетною назвою «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Батько його режисерки Надії Парфан працює в названій структурі, а ще створив у ній же профспілковий хор. У дочки вийшло прецікаве й поетичне дослідженя про хоровий спів і теплові комунікації, ще на стадії проекту відзначене на кількох фестивалях.
Кадр із фільму «Мої думки тихі»
Національний конкурс складають на дану мить чотири повнометражних дебюти. Три з них мають серйозну фестивальну історію. Так, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча й документальна «Панорама» Юрія Шилова представляють Україну в престижному конкурсі в Карлових Варах, який закінчиться напередодні ОМКФ. У Лукіча йдеться про 25-річного композитора, який, зазнавши низки особистих та професійних невдач, їде в Закарпаття, аби записати голоси місцевих тварин. Від успіху експедиції залежить працевлаштування в Канаді, проте ситуацію ускладнює гіперактивна мати героя. Герой «Панорами» кіномеханік Валентин 44 роки пропрацював в однойменному кінотеатрі, а тепер, після пожежі й дострокового звільнення, намагається знайти себе в постреволюційній Україні. Ще один документальний фільм – «Тато – мамин брат» Вадима Ількова, визнаний найбільш інноваційним на фестивалі Visions du Réel (Швейцарія), – показує абсолютно нетипову побудову родини, де співак, художник і відкритий гей стає батьком своєї п’ятирічної племінниці, покинутої психічно хворою матір’ю.
Найбільш крупнобюджетна прем’єра цієї програми – «U311 “Черкаси”» Тимура Ященка (Україна-Польща) – потішить патріотичну аудиторію. Як відомо, морський тральщик «Черкаси» був останнім українським військовим судном, захопленим окупантами в березні 2014 під час анексії Криму. Головними героями картини є односельчани, які служать матросами на кораблі та стають учасниками тих трагічних подій.
Повертаючись до Міжнародного конкурсу, варто зазначити, що в Алієва тут буде серйозна конкуренція. Нижче – тільки ті фільми, які вже мають відзнаки на крупних фестивалях.
Кадр із фільму «А потім ми танцювали»
Драма «А потім ми танцювали» Левана Акіна про життя молодого танцівника Національного грузинського ансамблю Мераба, який закохується у свого амбіційного суперника, пройшла горнило відбору у Двотижневик режисерів у Каннах.
Так само номінований участю в «Двотижневику» «Сиротинець» – рідкісний на фестивалях афганський фільм (режисерка Шаxрбану Садат) – теж оповідає про любов – до кіна. Протагоніст – юний Кодрат, який спекулює квитками до кінотеатру, допоки його не запроторює до притулку радянська міліція наприкінці 1980-х.
Антиутопія «Монос» (копродукція Колумбії, Аргентини, Нідерландів, Німеччини, Данії та Швеції) розповідає про банду озброєних підлітків, які в горах наглядають за заручницею та дійною коровою. Робота режисера Алехандро Ландеса має приз фестивалю «Санденс» та брала участь у «Панорамі» Берлінале.
Кадр із фільму «Королева сердець»
В сюжет драми «Королева сердець» (Швеція-Данія) режисерка Май Ель-Тухі заклала провокаційний мотив інцесту; такий поворот припав до душі глядачам «Санденсу», які нагородили стрічку Призом своїх симпатій.
Не менше провокаційності у трагікокомедії «Тель-Авів у вогні» ізраїльського режисера Самеха Зоабі: молодий палестинець Салам працює сценаристом популярного серіалу, і раптом його співавтором стає командир ізраїльського (!) блокпосту. Найкраща акторська робота минулорічної Венеції.
Кадр із фільму «Сувенір»
Американсько-британський «Сувенір» (режисерка Джоанна Гоґґ) – про молоду студентку-кінематографістку Джулію, в якої зав’язуються стосунки із харизматичним, але ненадійним Ентоні й паралельно відбувається ворожнеча зі своєю матір’ю, – здобув Гран-прі в категорії «драматичний фільм» на «Санденсі».
Оцінюватимуть цей без перебільшень потужний конкурс Петер Бросенс – бельгійський режисер з 25-річним стажем; українська акторка Іванна Сахно, відома завдяки ролям у голлівудських блокбастерах «Тихоокеанський рубіж. Повстання» та «Шпигун, який мене кинув»; директор фестивалю у Карлових Варах Карел Ох (Чехія), а також грузинська режисерка й письменниця Нана Еквтімішвілі.
Назагал, глядачам ОМКФ можна поспівчувати, бо різного роду спокус поза конкурсами буде аж ніяк не менше. В ретроспективі «Голлівуд на березі Чорного моря» – хіти, зняті за століття на Одеській кіностудії від «Мовчи, суме, мовчи» Петра Чардиніна (1918) до «Настроювача» Муратової (2004). У «Фестивалі фестивалів» – «Паразити» (Пон Джун Хо, Південна Корея) – «Золота пальмова гілка» останніх Канн; «Біль і слава» (Педро Альмодовар, Іспанія), за гру в якій Антоніо Бандерас отримав приз у Каннах; «Синоніми» (Надав Лапід, Ізраїль) – «Золотий ведмідь» і приз ФІПРЕССІ 69-го Берлінале; «Між двома водами» (Ісакі Лакуеста, Іспанія) – володар «Золотої мушлі» в Сан-Себастьяні; «Морський диявол (Фаттефон Аруньфен, Таїланд) – найкращий у секції Orizzonti у Венеції у 2018 році; «Рей та Ліз» (Річард Біллінгем, Велика Британія) – британська премія ім. Дугласа Гікокса за найкращий дебют, особлива відзнака журі фестивалю в Локарно; «Королівство» (Родріґо Сороґоєн, Іспанія) – володар премії Ґойя (іспанського «Оскара») в семи номінаціях.
І це ще далеко, далеко не все.
Вочевидь, до свого 10-річного ювілею ОМКФ вирішив здивувати сам себе.
Ми ж, наскільки це буде в наших силах, обіцяємо інформувати про найцікавіші події фестивалю, починаючи з першого ж його дня.
Дмитро Десятерик, «День», спеціально для opinionua.com
