Художник Олександр Грехов: «Не пам’ятаю, щоб про Шевченка говорили так багато, як зараз»

Фото: Анастасія Аболєшева

У якомусь з інтерв’ю ви кажете, що «у школі нас сильно мучили Шевченком», мовляв, на нього вже дивитися ніхто не може. Це був липень минулого року. Тепер на Шевченка подивилася значна частина українців, при чому подивилася по-новому. Яку мету ставили перед собою, починаючи роботу над «Квантовим стрибком»?

Якась загальна концепція проекту, напевно, прийшла на 15-ій ілюстрації, не раніше. А до цього було щось подібне: а якщо ще із цим образом об’єднати – о, відмінно вийшло, а якщо із цим – теж. І тут Шевченко вийшов зі свого класичного зображення у «Квантовий стрибок». Мету перевиконали. Не очікував такої бурхливої ​​реакції. Не пам’ятаю, щоб про Шевченка говорили так багато, як зараз, і це не тільки в інтернеті, а й в громадському транспорті, у себе вдома тощо.

Як ви самі сприймали Шевченка в дитинстві? Коли зрозуміли, що було б непогано, як казав Малкович, «скинути з Шевченка шапку та отого дурного кожуха»?

Моя школа проходила в 90-х. Усі перші версії підручників пройшли через мене, зокрема й української літератури, у яких не тільки Шевченко, а й весь наш пантеон письменників був презентований нескінченними борцями з максимально серйозними обличчями – як пам’ятники, а не живі люди. Можливо, що це наклало свій відбиток. Довгі роки не перечитував наших класиків, а тільки сучасних українських авторів. Але ось, як почався проект, заново відкрив для себе Шевченка. Як мінімум, цим для мене проект уже успішний.

Фото: facebook.com/bonarchy

Переосмислення класичної культури – процес складний? Як працювалося з образом Шевченка? Обмежували себе якось у процесі роботи?

Не те слово, який складний. Тому намагалися більше рухатися в бік одного з можливих варіантів представлення Шевченка, а не переосмислення – бо дуже складна тема. Часто кажу «ми», тому що проект спільний із Національним музеєм Тараса Шевченка – і без них не відбувся би, і без кураторки Анастасії Аболєшевої. Усі жіночі образи, наприклад, запропонував музей. Не було ніякої цензури й обмежень при роботі з проектом – за це я їм вдячний.

З іншого боку, ми часто кажемо про переосмислення культури, але і шкільну біографію Шевченка пам’ятають далеко не всі. Думаю, про те, що кожух із шапкою на той час були головним трендом моди, ніхто й не замислюється. Де цей баланс між переосмисленням та банальним незнанням? Чого нам зараз не вистачає більше?

Баланс складно знайти. Можна розповідати факти з біографії, але люди все одно будуть говорити, що це неправда. Якась глобальна проблема із небажанням докопатися до істини. Зазвичай кажу, щоб не було такого різкого виходу із зони комфорту. Якби у шкільній програмі були невеликі подібні витяги із біографії, як із кожухом і шапкою, тоді зараз би не було такої реакції в суспільстві. Але це все буде працювати з майбутніми поколіннями. А де знайти баланс зараз – у мене немає відповіді, на жаль.

Фото: Анастасія Аболєшева

Буду нудним, але все ж: якщо ми беремо канонізованого Шевченка та прямим текстом кажемо кожному, що він був звичайною людиною, такою ж як ми, любив випити, міг напитися – чи не ризикуємо ми втратити якісь умовні ідеали?

Є хороший приклад з Америки, де не бояться експериментувати з національними героями. Вони в них скрізь: у різних образах, на банках із квасолею, на дивних графіті. Вони живі, вони взаємодіють із сучасним світом, і якось не повернеться язик сказати, що американці принижують цим своє минуле. Усе навпаки – дають йому нове життя, тут і зараз.

Уся ця історія з вашою виставкою, реакцією частини спільноти – виходить, якийсь відсоток українців ще надто консервативний? Як це побороти?

Консервативних не так і багато, але вони є. І все було б добре. У будь-якій країні частина населення консерватори, але вони дуже агресивно захищають свою зону комфорту, при цьому не пропонуючи нічого натомість. Точніше, пропонують – не змінювати, не чіпати. Але так це не працює в сучасному світі. Сподіваюся, що проект стане каталізатором, як мінімум у тій частині, що відноситься до культури, і деякі люди змінять свою думку, але для цього потрібен час.

Натомість реакція на знищення ваших робіт другої частини суспільства мені чимось нагадує «стіну срачу» харківського художника Гамлета. Та й ваші роботи нещодавно намагалися розклеїти знову. У цьому випадку мистецтво стало певним посередником, інструментом діалогу, об’єднання, чи це все ж монолог?

Те, що велика частина суспільства піднялася на захист, то вже відбулося об’єднання, чи не вперше в таких масштабах. Часом об’єднання різних людей, із різними ідеологіями й цілями, але вони всі зрозуміли, що відбувається щось неправильне й вони не хочуть жити в такій країні. Однак поки виходить монолог, коли більшість намагається донести меншості свої думки, а меншість не хоче слухати, але «роз’яснювальна робота» триває – може, буде із цього якась користь.

Фото: hromadske.ua

Окрім Шевченка, ви малювали й інших класиків світової та зокрема української літератури. Той самий Хвильовий, Багряний… Вони мають шанс на свій власний «Квантовий стрибок»?

Не думаю, що візьму ще когось у «Квантовий стрибок». Буде повтор; і мені вже це не так цікаво; та й колеги вже зробили подібне із Франко, Лесею Українкою тощо, – що я тільки вітаю. Але з іншими образами буду працювати. Дуже подобається Багряний. У планах був графічний роман по його «Тигроловах». Сподіваюся, що колись його дороблю. Були плани із серією ілюстрацій покоління «Розстріляного відродження» – велика й важлива для мене тема.

Ви казали, що знищення робіт та закриття виставки можуть посприяти появі довгоочікуваних «робочих механізмів комунікації й реакції на подібні інциденти». Про які саме механізми йшлося?

Поки ніхто не знає. Насправді мені пишуть люди, які знаходяться в мистецтві десятки років, намагаються знайти вихід, але поки це все на рівні консультацій та пропозицій. Плануємо широку дискусійну панель. Може, із цього щось вийде. Подібне відбувалося й раніше, але ситуація вперше вийшла за вузьке коло художника і його друзів. І головне питання, яке перед усіма зараз стоїть, – це безпека! Не хочеться, перед тим як щось робити, думати, чи не захочуть потім за це побити / вбити, тільки тому, що це не вписується в чиюсь модель світу.

Фото: Анастасія Аболєшева

Книжки Лариси Денисенко та Ольги Герасим’юк, скандал зі скульптором Спартаком Хачановим – тепер «Квантовий стрибок Шевченка». Помилюся, якщо скажу, що «праві» дуже добре «продають»? Як думаєте, чи мала б ваша серія такий самий успіх, якби не втручання Хорта та «офіційної наруги»?

Краще було без такого піару, ось насправді. У дні відкриття виставки були публікації у ЗМІ, сюжети на телеканалах – звичайно, швидше за все, без них не було б такого поширення. Однак були заплановані виставки у Львові, Вінниці та Житомирі, а із цим «піаром» довелося переглянути свої плани. Тепер із боєм треба знаходити можливість виїхати в інші міста.

До речі, про Хачанова. Його ситуація, та й в принципі історія із «Квантовим стрибком» – приклад того, що на мистецтво реагують часто крізь призму не лише свого світогляду, але й певних суспільних, політичних поглядів. Як ви ставитеся до тези «мистецтво поза політикою»? Може митець бути ізольованим від того, що відбувається в його країні / ігнорувати це?

Особисто я не уявляю, як можна бути поза політикою, оплачуючи комунальні послуги, продукти в магазині. Ти вже береш участь в житті країни, оплачуєш цим депутатам зарплату, підтримуєш армію, яка тебе захищає тощо. І як людина, яка показує свої роботи іншим, треба думати, що ти показуєш та як можуть на це відреагувати.

Фото: unicornandwine.com

І наостанок. Кожного разу, коли гортаю стрічку Фейсбуку і хтось із друзів встановлює на основну світлину один із ваших образів Шевченка, думаю: а який з усіх цих Шевченків найближчий для вас?

Найулюбленіший – це один із перших в серії. Девід Боуї – один із улюблених музикантів. Мабуть, тому й вся серія почалася з нього.

Розмовляв Дмитро Журавель