Останні тижні, ба вже місяці, я уважно слухаю й читаю розшифрування інтерв’ю зі швачками, комунальниками, агрономами, юристами тощо. Переважно це «глибинки», які проводять соціологи та маркетологи. Часом – вуличні записи, зроблені журналістами чи випадковими перехожими. Я виписую слова та фрази. Підкреслюю ті, які повторюються.
Практично в усіх регіонах трапряється, наприклад, отаке:
поняв
канєшно
получається
іменно
лучче
настоящі
каждий
мені нада
інтересний
карочє
прошлий, слідуючий
всігда
мене всьо устраює
нащот
обичний
і так дальше
і все остальне.
Підкреслю: є відмінності, проте так званий суржик з українською фонетикою є скрізь. Я згадую, як сам, коли їздив на шкільні олімпіади з української мови в обласний Івано-Франківськ, водночас удома «вдівав носки» й «виносив мусор». А коли приїхав у 2014 році робити репортаж на Донеччині, здивовано почув, як мешканки тієї самої Семенівки (район Слов’янська), звідки щойно вийшли бойовики Гіркіна, перемовлялися: «Карочє, ти поняла: ніхто нам криші восстанавлювати не буде». Чистісіньким суржиком з українською фонетикою!
Упевнений, що є науковці, які серйозно досліджують концептуальну різницю між діалектами, говірками та суржиком – і роблять вони це без упереджень. Бо нас, простих людей, учили «полоти бур’ян», плекаючи свою «чистішу від сльози». Спершу за Антоненком-Давидовичем, потім за професором Пономарівим. Згоден, вивчити літературну мову необхідно. Але зараз, коли ми вже вивчили, ми ж можемо собі дозволити повертатися до коріння? Знаєте, як у «Каві й сигаретах» Іггі Поп і Том Вейтс: «Тепер, коли ми кинули курити, ми ж можемо собі дозволити насолодитись однією сигареткою?».
Літературну мову називають «чистою», при цьому суржик іноді вважаючи «брудним». Соромлячись його. Чомусь у суржика ніби найнижчий статус в українській мовній ієрархії. До нього ставляться як до мови «неосвічених» – причому зверхність можна відчувати не тільки від україномовної (я згадував «полоння бур’яну»), але й від російськомовних. Конкретно в останньому випадку хочеться нагадати, що київське «пойдем сюдой, вернемся тудой», одеське «что вы имеете мне сказать» або підслухане на Запоріжчині «хай жинка подождет» – також не зовсім «язык Пушкина и Толстого» (і в цьому теж нема нічого поганого).
Сноби привчили соромитися суржика навіть його носіїв! У військовому госпіталі я мав брати інтерв’ю в пораненого 11 липня 2014 року під Зеленопіллям офіцера. Йому нещодавно ампутували роздроблену вибухом кістку. До нього підійшли кіношники старого типу: знаєте ото, «женщіна з високою причоскою» та втомлений підтоптаний оператор. Офіцер говорив російською, але вони сказали: «Ой, ми хочемо знімати про наших героїв. Але чи могли б ви розмовляти українською, бо ми шукатимемо державне фінансування». Офіцер знітився: «Я спробую». Потім я запитав: «У вас же українська рідна, я чую», а герой (йому ледь за 20) присоромлено: «Хіба ж то українська? Суржик».
Ідеш у піший похід степами Миколаївщини. У райцентрах і великих селах сначала с тобой, чужаком, заговаривают на русском. То вже потім, по мірі збліженія, постєпєнно переходять на суржик. І це значить, що ти вже трохи свій. Тобі довіряють.
У Кам’янці-Подільському знайомишся з юристом: він говорить українською «чисто» (із підкреслено твердим «ч»), щоб ти розумів, що він українець щирий (тверде «щ»). Але, знову ж, постєпєнно розслабляється, а коли виникає настояща довіра – переходить на той-таки суржик.
Може, просто визнати без сорому, що це наша мова розслабленості й довіри? Чи що в українській, як і в англійській, окрім proper Ukrainian існує нормальна собі розмовна мова? Так склалося, що в нас це часто не лише діалект, а й суржик (знову ж, нехай філологи визначають концептуальну різницю – головне не присоромлювати одним, уславлюючи інше).
У класика англійської літератури Лоуренса в «Коханці леді Чатерлей» головний герой – власне коханець леді Чатерлей – вміє перемикатися між proper English та broad vernacular, і що не менш важливо, Лоуренс уміє це передавати. Хоч і говорить устами леді Чатерлей, що часом «зміст уловлюється лише загалом». А з нашим суржиком нема навіть проблеми розуміння чи читабельності! Проте наші персонажі – байдуже, чи це автозаправники, бандити чи сільські відьми – часом говорять ніби диктори «УТ-1». Між іншим: герой еротичного роману, коханець леді Чатерлей, переключається на розмовну мову, зокрема в інтимних ситуаціях. При всій повазі до професора Пономаріва – чи часто ми його згадуємо, коли шепочемось у спальнях? Ні, я не унеможливлюю, що когось збуджує слово «ненАвидіти» з правильним наголосом, люди – істоти різноманітні.
У класика американської літератури Фолкнера герої «Коли я помирала» спілкуються, м’яко кажучи, не мовою гарвардських професорів. Звісно, коли Квентін із «Шуму й люті» їде вчитись у Гарвард, автор здатен передати й літературну мову. Точне відтворення розмовної мови – одна з ключових ознак фолкнерівського стилю. Часто це серйозно уповільнює читання й ускладнює розуміння тексту. А з нашим суржиком, знову ж, нема навіть цієї проблеми!
Якщо ж чужинецькі приклади не переконують прийняти й полюбити українців, Україну й мову такими, як вони є, що ж, залишається хіба зацитувати нашого класика:
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В останню, тяжкую мінуту…
Я от думаю. Якщо нас покоління за поколінням учать «полоти бур’ян», але в Шевченка в ХІХ столітті, мові мого дідуся родом із 1930-х, а потім у мові офіцера, молодшого за мене, трапляються ті самі слова та конструкції – може, прийшов час визнати, що це просто така стійка розмовна мова? Звісно, потрібно знати літературну, але не треба нічого «виполювати» з розмовної. Це просто різні мовні пласти. Можна по-доброму іронізувати чи самоіронізувати, але з любов’ю. Без сорому чи присоромлення.
Приємно бачити ознаки такого собі surzhyk revival або, якщо хочете, surzhyk embracement, наприклад, у фільмах Аркадія Непаталюка «Кров’янка» чи «Припутні». Чи в піснях «Сонцекльошу» («стояла Лєночка у кофті розовій») й «Дахабрахи» («збросив мундір, ще й очки, порвав рясу на клочки»). Я вже не кажу про сторінку полтавського земляцтва, де дівчата завершують свою «сочну рєчь» словами: «Слава суржику! Суржику слава!».
Якби ми пам’ятали, що на Прикарпатті в селах часом «виносять мусор», як і на Донеччині, можливо, ми не конструювали собі аж такого чіткого мовного розділення країни на «україномовну» та «російськомовну». Можливо, ми не уявляли би абстрактних «русскомірцев», а почули б ту бабусю із Лутугиного (нині під контролем «ЛНР»), яка в 2014 році плакала на Фролівській у центрі для переселенців і казала: «Я з сестрою вже півгода не общалася».
Канєшно, суржик – лиш один аспект нашої дійсності, но було б харашо, єслі би ми понімали, що це аспект, який об’єдіняє нас. І не нада його стіснятися.
Артем Чапай
14 комментария
Мій уклін авторові. Дуже ловкотвсе вловив і розібрав. Ну і коли мене Закарпатці шпиняють за сурж, я згадую як 15 років тому намагалася зрозуміти жіночку з тих країв, і врешті не розуміла ні слова, бо то був такий мікс, красивий, мелодійний але все ж мікс угорської й української.
І таки да, сурж є. І даже єслі написать стодвацять статей про те шо як це пагано і як важно балакать літературною, розмовну мову це ніфіга не змінить.
Все правильно, але чого це «що», коли правильно буде «шо»?
Категорично і різко проти проштовхування ідеї легалізації суржика в українській літературі і українській мові !!! Суржик це перша ознака НЕВИМОГЛИВОСТІ людини до своєї мови, небажання зробити навіть найменших зусиль, щоб говорити правильно. Невимогливі люди ніколи не могли побудувати цивілізованого суспільства, їм усе » по барабану » вони байдужі до всього: » Стаканюру засосав і наверно пойду поспать » — і це Ваш взірець? Ну, звичайно, якщо Ви хочете щоб українці залишались байдужими захланцями і щоб діти і надалі соромились своїх » суржикомовних » батьків, то вибрана правильна стратегія. За таку стратегію Вам Путін дасть медаль » За развітіє Русской культури «, а » суржикомовні » збайдужілі рагулі із вигуками : » Наливай » із реготом підтримають Вас тактично. А тактика перевірена і 300 років застосовувалась в Україні — позбавити українців літературної мови, щоб вони » белькотіли » на » свойом нарєчії » і справно ходили на Московську панщину.
Якось ви НЕВИМОГЛИВО ставитеся до своїх лапок, з такими цивілізованого суспільства не побудуєш.
Дякую за зауваження . Форму і напрямок лапок відображає програма яка копіює коментарі.
Суржик- це поєднання російської і української мови людьми, які не здатні вивчити російську мову, а українською мовою соромляться розмовляти.
Суржик це поєднання будь-яких мов без урахування літературних вимог. І давайте подискутуємо на цю тему, коли ви більш детально вивчите питання)))
Усім кому мулить око суржик — ознайомтесь із таким поняттям як »діалектний контінуум ». .. Літературні мови це лише конструкт!
Людям потрібна слава. Одні її досягають, матюкаючись на сторінках Фейсбуку. Інші смітять плакатами про Шевченка.
Раденькі такі і насправді дурненькі. Бо то ж розумове безсилля. Зате матюкнулась — і десятки тисяч читачів!
Інші бачать, що ця ніша московського матюччя вже кимось зайнята, вирішили агітувати за суржик. І ці больні на всю голову.
Зате слава.
Нічого дивуватися, що третє покоління покручене суржиком: давній у нас ворог-русифікатор. Шевченкову розмовну мову добряче правив освічений Куліш — це секрет Полішинеля. А в народу культурний рівень треба підносити, щоб не харкався, не сякався в пальці, не смітив, не матюкався, місцем, щоб молодь поступалася в транспорті (а то заткне вуха навушниками очі заплющить і чхати) тощо і в цьому ж ряду, щоб не говорив суржиком, а розмовною мовою в неофіційних ситуаціях нехай балакає. Тільки це дві великі різниці, як говорять в Одесі, розмовний стиль і суржик. Фахівці це давно описали й показали різницю. Ви можете, звісно на пухлину сказати — це гуля, але фахівець вам на підставі аналізу точно скаже злоякісне воно чи ні. Так от, ваша думка про суржик некомпетентна, аналіз фахівців показує, що суржик — смертельна недуга української мови
Суцільне малоросійство.
Нічого подібного. Я знаю обидві мови. Спілкуюся українською, переважно літературною, але ж і я в побуті можу використати слова » всьо», «канєшно», «єсєсвєно», «нада» та ін.
Хочу всем сказать, я живу в г. Славянске, я разговариваю на не русском ни украинском » здесь тоже свой суржик», но я ходила в школу, я вывчала як Украинский язык так и русский. Очень хочется писать,не поверите, на своем родном языке, т е УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ, но в телефоне даже шрифт стоит » российский». Знаете мне стыдно что я с детства не разговариваю » ридненькою мовою». Этот бред я в ковычках пишу потому что шрифт не украинский. А вы скажете говори по украински, кто тебе не даёт, но повторюсь, мне стыдно, не хочу позорить язык как Азаров. Я даже хочу обратиться к тем людям, которые говорят на прекрасном украинском языке, пожалуйста если вы всьретили собеседника говорящего «не риднеькою мовою» не надо ему потокать и переходить на разговор по русски! Я прошу людей, которые говорили со мной по украинскому, чтоб так и продолжали говорить, потому что так и только так я начну «розмовляти» правильно и мне наконец не будет стыдно! Почему при общении украиноязычный с русскоязычным переходит на общение по-русски? А не наоборот. Мы все ходили в школу, мы все изучали украинский наш язык и обязаны,это мое мнение , говорить на родном языке! Кохаю!
Як можна називати тих національно свідомих людей, які не визнають суржик, снобами?!
До того ж Ви так прискіпливо проаналізували мовні помилки жителів різних регіонів України, однак вважаєте, що так говорити, — нормально!!!
Яка ідея цієї статті? Невже Ви думаєте, що байдуже ставитися до мовлення своїх земляків — це правильна позиція?!
P. S. Пробачте за некоректність, але я раджу Вам прочитати праці Лариси Масенко та Олександра Пономарева.