Не можна класти поранених у швидкі

«Не накручуйся, –говорив Вовчик, – світ від того не зміниться. Зробимо роботу й поїдемо додому». Вовчику – за сорок. Він старший за мене років на п’ятнадцять. По заробітках із дев’яносто другого. «Якось воно буде, – продовжував він,– якось…» Аби не слухати напарника, я взяв мішок з «Ферозітом 310», насипав його у відро з водою й міксером змішав суміш. Вовчик знову подивився у креслення. Він перевіряв, чи всі діри для розеток на місці, перевіряв, аби потім не штробити по-живому. Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж, ж-ж-ж-ж-ж-ж, ж-ж, ж-ж-ж-і-і-і. Я зупинився. Маса «Ферозіту» в ємкості стала однорідною. Тепер, подумав, у мене є законні п’ять хвилин «повтикати». Я сів на підвіконня. На екрані мобільного ворушилося відео сутичок, фейсбук тріщав криками про допомогу, чорні аватарки скорботи й: НЕ МОЖНА КЛАСТИ ПОРАНЕНИХ У ШВИДКІ!

«Там всьо, вайна. У вас вайна, – на третій поверх до нас виліз узбек. – В новостях паказивают. Людей убівают». Він важко дихав. Старий уже, шістдесят із гаком. Вовчик промовчав. Я – теж. Узбек продовжував розповідати новини й жартувати, мовляв, «усе, тепер ви тут назавжди, і країну вашу розвалили майдануті». В узбека було якесь рідне, справжнє ім’я, але для простоти всі називали його Толіком. «Знаєш, як вони, узбеки, їздять у Москву? » – якось запитував Вовчик. Я не знав: як? Вони сидять тут роками. П’ять, десять років безвилазно. І справді, Толік на дачі вже три роки. Абориген. Він бачив, як цей будинок починали зводити. Він – сторож.

Я ковтнув, горло пропекло, «пальонка». Швидко закусив бутербродом. Ми сиділи на кухні в нашому «сараї». Цегляні стіни, лавки з дощок, замість клейонки на столі – газети «Metro Москва», що їх привозить нам Олег, водій із сусіднього двору. Це він минулого разу сказав мені пароль від Wi-Fi, і відтоді в мене є хоч якийсь зв’язок зі світом. Краще, мабуть, я його не мав би взагалі.

Розказати вам, як живуть гастарбайтери в Москві? Розкажу! Приблизно так: підйом о шостій, сніданок, із восьмої до чотирнадцятої – будівництво, робота, обід (година), із п’ятнадцятої до дев’ятнадцятої – робота, вечеря під бухло о восьмій. Все! І так кожного дня.

Ми бухали. Я, Вовчик, Толік та Олег (він завжди бухав перед вихідним, а завтра в нього саме такий день). Пиво, горілка, дутий хліб і варена картопля з присмаком болота. Ми сиділи за столом, говорили переважно Вовчик і Толік. Обговорювали політику. Вовчик наливав, Толік ділився своїми поглядами та прогнозами стосовно України і її майбутнього, Олег особливо не втручався. На холодильнику сніжив екран телевізора, голоси акторів із серіалу були чудовим фоном і можливістю відволіктися. «Від Росії вам не втекти, – говорив Толік, – вона не відпустить вас». У його словах була частка правди. Історія циклічна, і її колесо прокручувалося вчергове, давлячи нас усіх. «Ви не можете нічого змінити, ви все одно тут, а вони – там, ці, усі ці, жертви ні до чого не приведуть». Узбек говорив, мружив очі та всміхався. Алкоголь бив у голову.

Телефон у Толіка запілікав. Він підняв трубку, сказав, що виходить, і вийшов на вулицю. То прийшов Андрій зі своїм кумом, обоє з Полтави, охороняють дачі. Щось змінилося. Розмови стали голоснішими, у повітрі висіла нервозність, суперечка вийшла з-під контролю, хтось когось ударив, і всі «висипались» на вулицю.

Бійка тривала недовго. Пролунав постріл. Ми протверезіли.

Це він, узбек, викликав охорону.

Перед нами стояло троє озброєних, у чорній формі, людей.

– На калєні, хахли! – прозвучав голос одного з них.

Ліхтар біля дверей освітлював кучугури снігу та плями крові.

Ми опустилися на коліна.

У цьому елітному поселенні були свої неписані правила. Одне з них стосувалося українців.

Толік підійшов до головного й щось почав розповідати. Це тривало кілька хвилин. Він, жестикулюючи руками, показував на нас, а потім побіг до «сараю», в якому ми жили.

Чоловік з автоматом курив. Дуло, опущене до землі, байдуже гойдалося.

– Ви вдвойом. Два шага вперед. Рукі за голави.

Ми з Вовчиком виконали наказ.

Головний підійшов і штовхнув спочатку мене, потім Вовчика.

– Уроди!

Зі спортивною сумкою з «сараю» вибіг Толік й кинув її у сніг.

– В машину іх.

Фургон їхав швидко. Рація шипіла. Було зрозуміло, що нам п***ць. Думки про смерть, як дерева за вікном автівки, миготіли в темряві. Дуло автомата, що лежав на колінах у бійця служби охорони, було спрямоване в наш бік. Навколо снувався цигарковий дим. Його запах лоскотав ніздрі. Хотілося закурити, але голос кудись зник. Головний зробив останню затяжку й кинув недопалок собі під ноги. Автомобіль звернув на ґрунтову дорогу. У світлі габаритних вогнів ми побачили ліс. Вовчик намагався щось пояснити, але дуло автомата швидко затулило йому рота. Ця дорога довжиною у вічність мала свій кінець. Фургон зупинився.

Боже, скільки було думок у голові. Усе життя як на долоні. Усі помилки, усі слова, усі вчинки, усе моє життя.

– Ну, шо хахли: кто не скачет, тот москаль?

Мовчали.

– Пригайтє! В Кієве уже доскакалісь.

Ми не рухались.

– Пригайтє, бандерлоги.

Вовчик підстрибнув. Я теж.

– Вєсєлєє!

Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.

– Почему так унило?

Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.

– Скорєє!

Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.

Стриб-скок. Стриб-скок. Стриб-скок.

– Стадноє чувство – страшная сіла.

Вони стояли у світлі фар і сміялися. Нам же сліпило очі.

– Убівать вас нада. Всех! Не глядя. Ви – раби! Раздєвайтєсь!

– Холодно!

– РАЗДЄВАЙТЄСЬ! – автомат дивився на нас.

Ми почали знімати одяг, кидали його на сніг.

Шкіра вкривалася дрижаками.

Краще би застрелили відразу.

Ми стояли на морозі в самих трусах. Скільки це тривало? Довго! Дуже довго. Цілу вічність. Це намертво в’їлося в пам’ять на рівні відчуттів, на рівні картинок: ми просто стояли у світлі фар, а озброєні люди курили.

Пізніше хтось викинув із машини сумку.

Мотор заревів.

Сніг був красивий, а запах сосен морозний.

Вони поїхали.

Ми залишилися в лісі.

Я згадав:

НЕ МОЖНА КЛАСТИ ПОРАНЕНИХ У ШВИДКІ.

Потрібно одягатися.

Потрібно йти.

Кортить залишити між рядками болісне й надривне – ти боягуз. Нікчемне створіння, що…

На Майдані розстрілювали людей, а ми йшли на трасу до Москви.

19.02.2019

Валерій Пузік