Їхні історії – це щось на межі кіно та літератури. Здається, над ними старанно працював геніальний сценарист або талановитий письменник. Але насправді це все сталось у реальному житті, під час нашої війни та, як би дивно це не пролунало, завдяки їй. Про війну, яка об’єднує, – в історіях від DUMKA.
«Від її голосу стискалося серце, але потрібно було тримати марку, тому був брутальним та небагатослівним»
У січні 2015-го Валерій пішов на фронт добровольцем, служив у складі Добровольчого українського корпусу «Правого Сектору». Розповідаючи про історію знайомства з Іриною, він мало говорить про війну, більше – про Неї.
«Вона усміхалася й замріяно дивилась за межі кадру. Місце досить знайоме, лише згодом стало зрозуміло, що то Обирок. Я натиснув “лайк”. І ще 20 разів лайкнув, але вже інші фотографії.
Від її голосу стискалося серце, але потрібно було тримати марку, тому був брутальним і небагатослівним. Здається, я справив на неї враження, так як розмови продовжувалися декілька місяців.
Ми з підрозділом виїхали під Авдіївку і я складав їй вірші. Як зараз пам’ятаю: “Із думками про тебе й лопатою в руці, цей окоп я посвіщаю тобі”.
Ми домовилися про зустріч, і вона наближалася… Ніч. Автовокзал. Миколаїв. На останній автобус до Одеси не встиг, тому довелося чекати ранку. По телефону говорили довго, про що не пам’ятаю, і лиш зі світанком ми попрощалися, ненадовго, на кілька годин. Час сунув повільно.
– Куди? – запитав водій білого “Жигуля”.
– До Одеси.
– Сідай, якраз по дорозі.
Утьосов співав свою тужливу пісню, а я написав смс: “Спиш?”, вона не відповіла. Ну все, подумав, приїхав. Вулиці були порожні, я блукав Одесою. Чи магія, чи щасливий випадок, але коли Іра зателефонувала, то виявилося, що я дуже близько до її дому.
Світлофор мигав зеленим. Іра перебігла дорогу й зупинилася. Вона була одягнена в червону сорочку та джинси. Сміялася. Ми зустрілися. Море шуміло, чайки кричали. Усе лишень починалося.
Ми місяць жили в дорозі. Київ, Поділля, Львів, Обирок. Ми спали під зоряним небом у Позамежжі, палили вогнища, мокли під теплим літнім дощем, а потім щасливі їхали далі… а потім зупинилися. І якщо син запитає: як ми зустрілися? Я відповім саме так», – розповідає Валерій.
«Як би дивно це не звучало, війна дуже багато чого забрала, але саме вона й познайомила нас»
Історія зустрічі Юлії та Федора – ніби опис любовної лінії якогось культового фільму про війну. Вони познайомилися в Одеському військовому шпиталі. Тоді вона була волонтеркою, а він – пораненим бійцем, котрого літаком доправили на операцію. Сьогодні ж їхній родині вже три роки, і окрім кохання їх об’єднує ще дещо важливе: спільні цінності.
«Нам тоді ще подзвонили волонтери з Дніпра та попросили особливо подбати про цього бійця, бо дуже хороший хлопець. І хоча ми тоді курували інше відділення, але зайшли в перший же день, як його привезли.
Пам’ятаю перше враження: він лежав на ліжку в палаті ще до операції, із кулею в легені, змучений і з обличчям якогось сіро-зеленого кольору. Але дуже тримався й не виказував болю, посміхався і казав, що нічого не треба. Хіба що кружку, бо привезли взагалі без нічого.
Наступного дня, коли я знову навідалася, чергова медсестра, почувши, до кого я, посміхнулася й сказала: “А, це той, що ледве не з операції вже сам пішов!”. І тоді я знову побачила цього усміхненого бійця, у якого навіть після непростої операції все було гаразд і йому нічого не було потрібно, хіба що хлопцям у палаті – яблук. Пізніше я багато чула про героїзм, сміливість і стійкість цього хороброго бійця, але жодного разу не від нього, лише від його друзів та побратимів», – розповідає Юлія.
Після шпиталю на Федора мала чекати реабілітація та довга відпуска за рішенням медичної комісії. Однак комісії не було, був… Київ. Туди хлопець поїхав, аби навчатися аеророзвідці, після цього – повернувся на передову, уже з іншими знаннями та новими завданнями. Окрім того, на війні боєць вивчився на парамедика, а відтак брати відпустку для нього було чимось неможливим: як можна відпочивати вдома, якшо ти здатен врятувати чиєсь життя?
«Про передову я дізналася випадково під час однієї з наших телефонних розмов. Їх було так багато, що це було якесь напівтелефонне життя, де вдень – ти працюєш, їздиш у шпиталь, читаєш лекції й займаєшся купою справ, а ввечері і вночі лунає дзвінок. І тоді ніби зустрічаються два світи. І ніби я теж була на чергуваннях і ніби теж мерзла на тих постах, де за 100 метрів інша лінія оборони та звідки постійно приходили “товариші” з поганими намірами. Ніби я теж пила той чай, який був великою розкішшю і втіхою в морозну ніч на чергуванні. Мені дуже хотілося хоч чимось бути корисною там, бо це була моя війна. Та все, що я могла запропонувати, це були ці довгі й теплі розмови та посилки з ліками і всіляким добром.
Цей період очікування з війни був найважчим. Особливо, коли під час розмови починається обстріл – і потім зв’язок зникає на довгий час. І, звісно, ти теж вже не спиш до ранку, молишся і чекаєш почути, що все гаразд. Або коли зв’язку не було по декілька днів, а в новинах передавали, що найсильніші обстріли зараз саме там. І ти тримаєшся з усіх сил. Час від часу набираєш усі відомі тобі номери по черзі, намагаєшся щось дізнатися через інших бійців, які, може, просто більше чули чи знають. Ти займаєш себе різними справами, аби відволікатися від важких думок, але кожна мілісекундочка очікування подібна до вічності», – пригадує Юлія.
Якось Федір повідомив, що невдовзі може отримати відпустку, кілька днів, а отже – після місяців на передовій вони нарешті отримали шанс побачитися. Але радість очікування була недовгою: боєць поступився своєю відпусткою побратиму, просто тому, що в того була родина та діти, а отже, йому це було більш потрібно.
«І ще було багато врятованих життів, купа намальованих карт і зібраних даних, безкінечних чергувань,… І найголовніше – було повернення. Хоча це повернення триває й досі. Мабуть, дійсно, із війни ніколи не повертаються назовсім, якась частина тебе там таки залишається назавжди
Зараз нашій родині майже три роки. І ми дуже щасливі, що окрім кохання нас об’єднують спільні цінності. Справжні, ті, які змушують робити певні життєві вибори. І зараз він теж рятує інших, але вже не на полі бою. Як би дивно це не звучало, ця страшна війна дуже багато чого забрала, але саме вона познайомила нас. Період очікування триває далі, оскільки зараз там – мій рідний брат і інші друзі та знайомі, але то вже зовсім інші історії», – розповідає Юлія.
«Аби допомогти людині повернутися з війни, треба просто любити та завжди бути поряд»
Їхня історія так само не поступається жодному з фільмів, хоча й без хеппі-енду: нещодавно пара розлучилася. Юліанна та Олександр стали однією з 12-ти пар, які взяли участь у зйомках серії «Кохання і війна» в рамках волонтерського проекту «Якби не війна». Їхня історія так само не поступається жодному з фільмів, хоча й без хеппі-енду.
Фото: Ігор Паламарчук
«Він – айдарівець, воював майже по всій Луганській області. Вона – волонтер Ірпінського військового госпіталю. Його війна почалась із Майдану – саме звідти Саша пішов у добровольчий батальйон “Айдар». Як співають, “Від Майдану до Айдару” . Її війна почалась із пораненими хлопцями у шпиталі. Кожен йшов своїм шляхом.
Саша мало згадує і говорить про свій шлях. Але все ж… 5 вересня 2014 року траса “Щастя -Металіст”: коли друга рота 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” потрапила в засідку; коли вижили тільки троє. Саша один із них. Тоді він отримав опіки, був контужений. Але після цього повернувся знову на передову. До лютого 2015 – коли отримав другу контузію. Ще тоді Юля не знала про нього, тим більше не думала, що буде його дружиною. Аж до травня», – розповідають автори проекту.
Уперше Юліанна з Олександром зустрілися під час його реабілітації в Ірпіні. Вона принесла для «новеньких» їжу та одяг, поговорила з ним, обняла на прощання, він – обійняв у відповідь. Наступна їхня зустріч відбулася через місяць; вони спілкувалися цілий день, а ввечері, проводжаючи її на зупинку, Олександр запропонував одружитися.
Юліанна нічого не відповіла; його виписали, тож вони так і залишилися: бійцем та волонтером. Однак через місяць Олександр знову потрапив у госпіталь. Вона прийшла в його палату, коли бійця там не було, і залишила записку з підписом: «Юля, твоя майбутня дружина». У день виписки вони подали заяву до РАЦСу; наступного дня одружилися. Того ж дня Юліанна опублікувала на своїй сторінці допис: «У день власного весілля збираю чоловіка на війну».
Сьогодні, згадуючи історію їхнього кохання, Юліанна наголошує: аби допомогти людині морально повернутися з війни, потрібно завжди бути поряд та просто… любити. Вона переконана: головне – це зрозуміти один одного, адже складно обом, і лише вдвох це можна подолати.
«Чому багато родин, які утворилися задовго до війни, розпадаються? Тому що дружини не можуть зрозуміти чоловіків, які повернулися з війни. З одного боку – він однозначно повернувся іншим; війна змінює людей, а з іншого – вона, бо на ній побут, діти, і ось замість підтримки для неї, він потребує цієї підтримки сам. І не кожна може це зрозуміти та підтримати.
Бути дружиною бійця дуже складно, найгірше – це проводжати на війну. Коли ти бачиш, як потяг починає рухатися, забирає кохану людину… Хочеться вчепитися в цей потяг зубами, оскільки не знаєш, чи побачиш Його знову, чи повернеться він.
А потім ти чекаєш; телефон завжди поряд; здригаєшся від кожного дзвінка; боїшся почути погані новини. Але коли ти дійсно любиш, то чекаєш, допомагаєш, підтримуєш – нічого неможливого немає. Для того, аби допомогти людині повернутися з війни, у моральному розумінні, потрібно просто любити та завжди бути поряд», – розповідає Юліанна.
«Найважчі два дні – коли ми втратили зв’язок, бо не знала, чи побачу його живим»
Федір та Тетяна познайомилися у квітні 2014-го року в Херсонській області, неподалік від Криму. Вона була волонтеркою та працювала польовою журналісткою разом із капеланами. Із ним познайомилася завдяки командиру та одному зі священиків, тоді й почалися перші жарти, мовляв, наречена.
«Але потім було довге спілкування телефоном, а бачилися тільки на блокпостах – дуже коротко, поки я приїжджала. Лише в травні, вперше, вдалося на пару днів вирватися до Києва – до цього Федір не покидав позицій. Тоді зрозуміли, що будемо разом навіть і в мирному житті – зможемо.
Влітку їхній підрозділ мали переправити на передову, із-під Криму, і це після Іловайського котла. У вечір перед відправкою Федір подзвонив мені й просто по телефону запитав, чи готова я стати його дружиною. Це було як сніг на голову, проте, я погодилася, розуміючи, що ніхто не знає, що буде далі», – згадує Тетяна.
У серпні їм все ж вдалося «вирвати» чотири дні відпустки, познайомитись із батьками один одного та за один день розписатись у столиці. Вони просто зайшли до керівниці РАЦСу, показали довідку про службу й через кілька хвилин стали чоловіком та дружиною. Без зайвих урочистостей та без сумнівів.
«Уже на ранок він повернувся до хлопців, а я продовжила волонтерити. Так було до лютого 2015, коли було Дебальцеве, – наприкінці, коли знала, що наших хлопців замкнули з усіх сторін, ми втратили зв’язок. Це були найважчі два дні, бо не знала, чи побачу його живим. Потім дзвінок – і “ми вийшли”. І тільки потім дізналася, що тоді їхню машину підірвали й вони буквально пішки пробиралися до Бахмуту.
Федора поранило; він встиг вивести підрозділ, навіть оформити документацію для їхньої безпеки, і відключився. Я не знала, куди його повезуть, – чи то в Харків, чи то в Дніпро, але знайшла його в госпіталі у Дніпрі, після чого перевели до Київського військового госпіталя. Потім була реабілітація; весілля вже у травні та нове життя після війни. А цього року, у серпні, вже буде п’ять років як ми одружені та один рік та місяць нашому сину Арсену», – розповідає Тетяна.
