Цього року Україна відзначає сторіччя знаменної події. 22 січня 1919 року на площі перед собором св. Софії в Києві було урочисто проголошено Акт злуки, тобто об’єднання, двох формально окремих одна від одної держав: Української Народної Республіки (утвореної 20 листопада 1917 року) і Західно-Української Республіки (утвореної 19 жовтня 1918 року). Цей день відтоді став для патріотів-українців одним із найважливіших свят, що за часів незалежної України набуло державного статусу. Проте нагадаємо, що дата 22 січня важлива для нас не лише як День злуки або соборності. На цей день припадає одразу кілька важливих подій в історії боротьби українського народу за свої права і державність у ХХ столітті.
Перша подія сталася у 1905 році. Адже 22 січня за старим стилем (юліанським календарем) – це 9 січня, відоме як «Кривава неділя» – початок Першої російської революції 1905-1907 років. Внаслідок тієї революції українці Наддніпрянщини вперше в підросійський період своєї історії вибороли громадянські права і свободи, зокрема ті, що надавали можливість мати власні національні школи, видавати книжки рідною мовою, відкривати свої національні культурницькі та громадські організації (насамперед, «Просвіти», досвід створення яких був запозичений із Галичини), легально брати участь у політичному житті. Пізніше ці завоювання були практично втрачені за часів Столипінської реакції, але шанобливе ставлення до пам’яті подій революції 1905-1907 років в українських національно-демократичних колах залишилося. Зважаючи на це, не дивно, що у відродженій українській державності – Українській Народній Республіці її Третім універсалом від 7 листопада 1917 року днем скликання вищого органу держави – Українських Установчих Зборів було обрано 9 (22) січня 1918 року. Провести вибори і зібрати вищеназвані Збори тоді не вдалося через більшовицьку агресію. Тому в своєму Четвертому універсалі, прийнятому саме 9 січня 1918 року, Українська Центральна Рада, констатуючи, що «не могли відбутися вибори в Українські Установчі Збори… і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратися, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову революційну владу над Україною…», вже своєю власною волею оголосила Україну незалежною. «Віднині Українська народна республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу». – сказано в універсалі.
Урочисте проголошення об’єднання УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві 22 січня 1919 року
Отже, другою важливою подією, що сталася для України 9 (22) січня в ХХ столітті, було проголошення її незалежності. І день цього проголошення, як бачимо, було обрано невипадково. У 1918 році проголосили (відновили) свою незалежність не лише українці. Протягом того знаменного року заявили про свої права порядкувати власним життям чимало народів. Так, 16 лютого 1918 року оголосила свою незалежність Литва; 24 лютого – Естонія; 25 березня – Білорусь; 26 травня – Грузія; 28 травня – Азербайджан та Вірменія; 11 листопада – Польща, 18 листопада – Латвія. Минулого року чимало зазначених країн досить гучно відзначали сторіччя проголошення (відродження) своєї незалежності. В Україні, здається, це відбулося майже непомітно. І річ не в тому, що потрібно було зараз, під час війни, витрачати кошти на святкові заходи. Важливіші були б заходи інформаційні. Щоб пояснити тим у світі, хто здатний це сприйняти – Україна виникла не нещодавно, і серед тих країн Східної Європи, які на руїнах Російської імперії відновили свою державність, вона була, м’яко кажучи, не останньою (поступилася, здається, лише Фінляндії, що оголосила свою незалежність вже 6 грудня 1917 року).
Третя і найважливіша для України подія, що припала на 22 січня, – це вищезгаданий Акт злуки або соборності українських земель. Подія ця була приурочена до першої річниці проголошення незалежності України – державного свята в УНР (а фактично ще 1 грудня 1917 року між УНР і ЗУНР вже було підписано Договір про об’єднання). В Акті про об’єднання України, що був проголошений рівно 100 років тому, морозним днем перед делегаціями обох республік та тисячами присутніх говорилося: «Віднині зливаються в одне віками відділені одна від другої частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найліпші сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро й щастя українського народу». Наступного дня, 23 січня 1919 року, Акт злуки було затверджено на Трудовому конгресі Україні (тодішньому українському парламенті) за участю депутатів від УНР та ЗУНР.
Голова Директорії УНР Володимир Винниченко та член Директорії Симон Петлюра під час молебню з нагоди проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР. 22 січня 1919 року
Щоб усвідомити важливість цього акту, треба трохи згадати попередню нашу історію. Протягом століть українці залишалися народом, позбавленим власної держави і розділеним між різними країнами. І тут ми, звичайно, не були унікальним прикладом. Деякі народи досі залишаються бездержавними і розділеними. Свого часу західноукраїнські землі були об’єднаними з іншими українськими теренами у складі Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Проте після падіння останньої, у 1349 році, Галичина опинилася під владою Польщі, Закарпаття вже перебувало під Угорщиною, Буковина – під Молдовою, решта земель – під Великим Князівством Литовським (Русько-Литовською державою). 1569 року українські землі, що перебували у складі Польщі та Литви, були об’єднані в єдиній державі – Речі Посполитій. Це об’єднання призвело лише до посилення економічного, національного та культурного гноблення українців. Тодішня еліта українського народу – військова (козацтво) та духовна – прагнула для нього іншого об’єднання – у власній державі. Не дивно, що коли ця держава знову відродилася під час Визвольної війни середини XVII століття, її керівник Богдан Хмельницький, за його ж словами, волів визволити з «лядської неволі весь народ руський» (тобто українців) «по Львів, Холм і Галич». Цього ж хотіли його наступники – українські гетьмани-патріоти Іван Виговський, Петро Дорошенко, Пилип Орлик та інші. Історія тоді розсудила інакше.
Після ліквідації Української козацької державності, на кінець XVIIІ століття, українські землі опинилися роздертими двома імперіями, що обидві мали гербами двоголових орлів – Російської та Австрійської. Проте тиск імперських пазурів і державні кордони не заважали представникам української національної еліти ХІХ – початку ХХ століття Наддніпрянщини та Західної України відчувати спільність своїх цілей. Символом соборності стала й історія створення українського національного гімну, слова якого (де кордони України окреслені «від Сяну до Дону») написав наддніпрянець Павло Чубинський, а музику – галичанин Михайло Вербицький. І коли виникла ідея відродження незалежної Української держави, вона виникла одразу як ідея створення держави соборної. Основоположник українського націоналізму Микола Міхновський у своїй славнозвісній «Самостійній Україні» 1900 року зазначав: «Ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”». Отже, без перебільшення, те, що відбулося 22 січня на Софійській площі в Києві, було втіленням мрій найкращих синів України.
Потяг багатьох українців до свободи і єдності дозволив їм зробити майже неможливе. Вирвавшись з «обіймів» двох імперій, вони створити собі дві демократичні держави. Причому держави не «фейкові» (як би зараз сказали), тобто створені зусиллями інших держав, а по-справжньому народні, що самі заявили про своє бажання об’єднатися і це об’єднання здійснили. Ця подія є дійсно унікальною для Новітньої європейської історії. Проте трагедія українців полягала в тому, що ані сусідні, ані віддалені могутні держави тоді не хотіли бачити на мапі Європи державу Україну, не те що об’єднану, а й взагалі як таку. Війною та політичним тиском зовнішні сили змушували керівництво УНР та ЗУНР і до зрад інтересів один одного.
По завершенні Визвольних змагань 1917-1921 років українські землі знову опинилися під владою різних чужоземних держав. Українців пригнічували культурно, визискували економічно, винищували фізично. У 1939, 1940 та 1945 роках СРСР об’єднав у складі квазіреспубліки «Радянської України» більшість земель Галичини, Північну Буковину та Закарпаття. Проте це об’єднання у сталінській «тюрмі народів» аж ніяк не могло задовольнити українських патріотів, борців за волю України. Вояки УПА, дисиденти, політичні діячі в екзилі продовжували боротися за незалежну соборну Українську державу. І коли чергова імперія (тепер вже радянська) послабшала, ця боротьба набула переможного завершення. На шляху до цієї остаточної перемоги була в житті України, ще одна (вже четверта у ХХ столітті) важлива подія, пов’язана з Днем соборності. 21 січня 1990 року живий ланцюг «Українська хвиля», організований «Народним рухом України» до Дня злуки, з’єднав міста Івано-Франківськ, Львів та Київ. Хоча комуністичне керівництво УРСР тоді зменшувало офіційні відомості і про довжину цього ланцюга, і про кількість його учасників, він, вочевидь, був наймасовішим із тих живих ланцюгів, що передували розпаду СРСР.
Живий ланцюг, 1990 рік
Таким чином, на нашу думку, День соборності (а також інші згадані події, що відбулися 22 січня у вітчизняній історії ХХ століття) має значення не лише для нашої держави. Він також може надати іншим народам Європи приклад унікальної боротьби українців проти імперського гніту за свободу та об’єднання власного народу. Боротьби, яка здавалася свого часу багатьом стороннім спостерігачам абсолютно безперспективною. І яка на кінець ХХ століття закінчилася перемогою.
Текст: професор, доктор історичних наук Тарас Гончарук
