Любов та терпіння

З глибоким сумом читаю пости моїх старих друзів, що свого часу підтримали Революцію гідності й зараз, на тлі стагнації та розброду, демонструють своє глибоке розчарування Україною.

Україна існує не для того, щоб у неї пристрасно закохувалися, а потім, роздягнувши її до нитки і побачивши всі родимі плями і рубці на її тілі, відсахувалися від неї з відразою.

Вона живе, як вміє, а якщо ще не вміє так, як Німеччина, давайте згадаємо, що пережила Німеччина в історично нещодавній період. Не дай Боже нам.

Я далекий від того, щоб списувати всі наші біди на війну з Росією – найтривалішу і найдивнішу з воєн ХХІ століття.

Наші хвороби не війною почалися і не миром закінчаться.

Втім, миру я поки не бачу. І зцілення від наших виразок – теж.

Є принцип церковний – ненавидь гріх, але люби грішника. У лікарському варіанті – борись із хворобою заради хворого.

І нехай опудало путінізму буде нам жорстким орієнтиром: «Не вилазь! Вб’є!»

І зараз вони вбивають. Навіть у перший день нового року двоє наших військових загинуло.

На тлі цієї війни є ще одна небезпека – закоханість у війну, зростання радикалізму у висловлюваннях і діях, поглиблення розколу в суспільстві.

Багато років тому молодий чоловік, що проходив обстеження в психлікарні по лінії військкомату, сказав мені таке: «Я ХОЧУ ДО АРМІЇ, ТОМУ ЩО ХОЧУ ВБИВАТИ ЛЮДЕЙ, І ЩОБ МЕНЕ ЗА ЦЕ ХВАЛИЛИ!»

Зрозуміло, до служби в армії цей хлопець був непридатний – він страждав на важке психічне захворювання. Але що у здорової в несвідомому – то у психотика відверто. Страшна пастка війни полягає в тому, що агресія закладена в природі людини, але контролюється і витісняється. Війна дозволяє «каналізувати агресію» і надати їй соціально схвалюваний статус.

Ненавиджу війну. Але для того щоб захищати Вітчизну від агресора, не обов’язково, навіть небажано любити війну. Це доля агресора – бути жорстоким й любити вбивства.

Борис Херсонський