Маккейна обирали сенатором шість разів. Він служив у В’єтнамі та провів більше п’яти років у полоні. Двічі балотувався в президенти США й очолював оборонний комітет. Джон Маккейн був в Україні у найважчі моменти грудня 2013-го року. Він був великим другом нашої країни, та вірив, що Україна зробить Європу кращою. Як згадують легендарного сенатора українці – в реакціях від DUMKA.
Петро Порошенко нагадав, що Маккейн був разом із українцями на Майдані та підтримував дух українських військових на Донбасі. За словами президента, ми ніколи не забудемо його неоціненний внесок у розвиток демократії та свободи України й підтримку нашої держави. Пам’ять про Джона Маккейна назавжди залишиться в наших серцях.
Блогер Борис Немировський назвав Маккейна одним із найпослідовніших і найстійкіших друзів України. І якщо в американців є своя Небесна Сотня, то він тепер там. Адже цією людиною Америка може пишатися, хоча йому й не довелося стати президентом.
Письменник Максим Бутченко, натомість, висловив переконання, що, якби замість Обами вибори виграв Маккейн, світ міг би бути зовсім інакшим. Тоді, імовірніше за все, не було б і російської окупації в Україні. Ось так, переконаний Бутченко, історія однією людиною могла б повністю змінитися.
А ось журналістка Марина Данилюк-Ярмолаєва розкритикувала тих, хто почав писати дописи на кшталт: «Якби Маккейн виграв вибори і жив далі, ми би повернули Крим і Донбас». Логіка журналістки доволі зрозуміла: американський республіканець не зобов’язаний робити те, за що ми обираємо численних народних депутатів. Оборона й безпека держави перебуває у руках кожного, у кого є чотири кінцівки та пару звивин у мозку.
Блогер й актор Андрій Альохін зізнався, що не знає нікого, хто міг би бути більшим прикладом для нас. Адже Маккейн був дійсно великою людиною. Альохін додав, що назвав би іменем сенатора якусь із вулиць в Україні або хмарочос, аби наступні покоління пам’ятали його та, дізнавшись, як він прожив життя, дивувалися та нескінченно захоплювались.
А про те, як власне Маккейн провів своє життя, на своїй сторінці розповів журналіст Олександр Михельсон, навівши 20 фактів про цього «непересічного янкі». Ці факти, як на мене, чудово формують сам портрет американського сенатора, оскільки багато чого пояснюють і багато про що кажуть.
Журналістка та телеведуча Мирослава Барчук у свою чергу заявила, що про честь і гідність Маккейна у день смерті написало чимало людей, частина з яких – абсолютно безчесні. А тому краще було б обійтися без фальшивого пафосу й екстраполювати Маккейнові моральні принципи на українську політику.
Блогер Олександр Данилюк нагадав, що, коли Маккейн перебував у полоні, його батько став командувачем всіх військово-морських сил, задіяних у В’єтнамі. Тоді Маккейну запропонували негайне звільнення сина, та сам Джон відмовився, якщо не будуть звільнені всі інші полонені. Ось так виглядають історії героїв, які суттєво відрізняються від історій консерв.
Політик Геннадій Зубко, згадуючи Маккейна, не забув і про капелана Збройних сил Україні Андрія Виноградського, якого для нас не стало в той самий день два роки тому. Андрій був взірцем служіння та підтримки морального стану наших воїнів у Широкиному. Сенатор Маккейн – політик, боєць, патріот, голос України та правди для всього світу. В одному вони точно були схожі – у прагненні побачити незалежну та демократичну Україну.
Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, висловила співчуття родині й американському народу, подякувавши сенатору. За її словами, Маккейн був воїном, політиком, патріотом, лідером, голосом правди та другом вільного світу.
Олександр Красовицький, директор видавництва «Фоліо», пишучи про Маккейна, пригадав і про Олега Сенцова, котрий так само, як і сенатор, готовий віддати життя за свободу інших в’язнів у російських тюрмах. Красовицький висловив надію, що Сенцов також вийде живим і зможе ще багато років приносити користь Україні, як Маккейн – Америці.
Нардеп Ігор Луценко наголосив, що Джон Маккейн пішов не через вік, а через хворобу, яка могла, в теорії, трапитися і на пару десятків років до або на десяток пізніше. Однозначно, він пішов набагато раніше, аніж закінчився б його політичний вік.
Також, розмірковуючи над американською політикою, Луценко розповів про відсутність у ній поняття «партійна дисципліна», якщо порівнювати з українськими чи навіть європейськими традиціями. Там набагато більше випадків, коли кожен трактує програму партії, її цілі індивідуально. Мало випадків, коли мова йде про якусь монолітність голосування.
А ось блогер Артур Фред підкреслив, що у траурі за Джоном Маккейном ніхто чомусь не запитує, що сталося з тими, хто його катував у В’єтнамі. І хто ними керував, і хто цікавився інформацією про американську армію, і хто вчив радянською ракетою збивати американський літак. Це та багато іншого залишилося поза увагою. Як і те, скільки «тим, хто» зараз виплачують пенсії по всьому колишньому СРСР.
Письменник, психолог і психіатр Борис Херсонський присвятив Маккейну вірш. «Маккейн полюбив свою країну, коли у чужій перебував у полоні, я полюбив чужу країну, коли рабом був у своїй», – пише Херсонський.
Телеведуча й акторка Яніна Соколова подякувала Маккейну за те, що він окреслив чіткі риси того, хто має стояти у керма країни, яку любиш. Соколова висловила сподівання дожити до тих пір, поки у керма України також стоятиме той, хто хоч б трохи успадкував риси американського сенатора: категоричність, порядність, безкомпромісність, розум і чесність. І головне – бажання не статками, а діями увійти в історію. І це вам вдалося, пане сенаторе.
Свою категоричність, як виявилося, Маккейн висловив навіть після смерті, адже його посмертною волею було не запрошувати на похорон Трампа. Ось така американська принциповість.
До слова, аби якось розрядити настрій, наведу вам пропозицію письменника Олексія Чупи: є місто, яке можна перейменувати у Маккейнівку так, що ніхто й не помітить.
І, зрештою, якщо ваша стрічка новин у мережі нагадувала наш огляд, значить, все добре, ви живете у правильному інформаційному полі.
Збирав реакції Степан Коза
