Романтична хвиля української революції кінця 80-х років ХХ сторіччя на початку 90-х продовжилася вже ухваленням державницьких документів. Так, у липні 1990 року Верховною Радою Української РСР було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Розпад СРСР набував незворотнього характеру. Національні регіони стрясали відцентрові процеси, а іноді і збройні конфлікти. На цьому буремному тлі цілком логічним виявився наступний крок українського політикуму – ухвалення Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Аби відтворити оптику й акустику тих, уже давніх, часів ми звернулися до безпосередніх учасників подій. Зокрема, до Сергія Головатого, народного депутата України у шести скликаннях Верховної Ради України, співавтора обох доленосних документів, а також до Степана Хмари, народного депутата та правозахисника.
Сергію Петровичу, яка була загальна атмосфера у Верховній Раді в переддень і під час ухвалення Акту проголошення незалежності України? Дні, пам’ятається, були непрості: в Москві – позаконституційний Державний комітет із надзвичайного стану (ГКЧП), спроба державного перевороту. На місцях – певна розгубленість…
Ситуація в серпні 1991 року мала кульмінаційний момент – це три дні: 19, 20, 21 серпня. Почалося з 19-го, коли в Москві був вчинений путч, президента СРСР Горбачова було відсторонено, а владу захопили представники силових структур на чолі з московським КДБ. Зрозуміло, що в цій критичній ситуації опинилися й українські комуністи, які не знали про майбутнє розгортання подій у Москві. А комуністи на той час мали не просто більшість у Верховній Раді України – понад 300 депутатів. Рухівська ж опозиція, або вона ще тоді називалася «Народна Рада», яку очолював академік Ігор Юхновський, мала не більше 120 депутатів.
Репресивні органи СССР вилучають жовто-блакитний стяг під час антикомуністичного мітингу. Красна площа, Чернігів
Опозиція теж була заскочена зненацька подіями в Москві?
Ні, навпаки. «Народна Рада» зібралася в Будинку письменників, що на Банковій, 2, тодішній Орджонікідзе, обговорити план дій. Унаслідок дискусії однозначно дійшли висновку, що треба скористатися моментом, для того щоби нав’язати комуністам ідею незалежної України. До цього тутешні комуністи були не готові. Але, безвідносно того, «Народна Рада» доручила Левкові Лук’яненку підготувати відповідний документ. Але ми підходили до ситуації системно.
«Народна Рада» на той час випрацювала схему: ставити 24 серпня в порядок денний сесії Верховної Ради мінімум 13 пунктів нормативних актів. Останнім документом, апофеозом мало бути проголошення незалежності України. Якої України? А от тієї, коли вже мали бути ухвалені перед Актом про незалежність інші нормативні акти.
Наприклад, які, можете уточнити?
Зокрема – по пам’яті – спочатку мала бути прийнята постанова Верховної Ради про заборону комуністичної партії. Це № 1. Закон про люстрацію – № 2. Закон про власність щодо всього того, що фізично перебуває на території УРСР і стає власністю України. Також Закон про державний кордон України, про збройні сили, про національну грошову одиницю, про Національний банк – оце той кістяк, який мав створити уже юридичну основу незалежної держави. І вже після цього всього можна було проголосити незалежність. Таким був план «Народної Ради». Ми готували всі ці нормативні документи, а сам Акт про проголошення незалежності було доручено підготувати Левку Лук’яненкові. І десь у другій половині дня, 23 серпня, Левко Григорович підійшов до мене зі своїм текстом документу…
Шахтарі страйкують на площі Жовтневої революції в Києві, 16 квітня 1991 року
Це той знаменитий текст, що Левко Лук’яненко накидав «на коліні» в аркуші з учнівського зошита?
Ні. Той так і залишився «на коліні». То чернетки домашні. А отой, що його Верховна Рада ухвалила, та чернетка у приватному архіві в мене. Тому що по ній ходила моя рука, і досить суттєво. Вона на 99 % є тим текстом, що ухвалив парламент. Бо якщо порівняти з текстом, котрий «на коліні», то вони дуже-дуже відрізняються. От я беру цей листочок із надрукованим на машинці текстом Левка Лук’яненка, ми сідаємо й починаємо редагувати.
Я говорив, із чим не згоден, на що Левко Григорович особливо не заперечував. Наприклад, у нього була спочатку назва така: Акт проголошення незалежності Української держави. Я зауважив: давайте не брати приклад Ізраїлю. Там офіційна назва – «Ізраїльська держава». Візьмімо власну назву нашої країни – Україна. Лук’яненко погодився.
Друге. У нього був такий рядок: «Продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані в її універсалах…» Я кажу: «Пане Левку! Якщо ми запишемо про універсали УНР, то тоді ми юридично зафіксуємо, що до УНР взагалі не було нічого державотворчого в українців». Тим більше, це 1918 рік. Тоді Західна Україна не входила до УНР, не входили Закарпаття, Крим. Тому я запропонував не звужувати все до центрального і східно-українського ареалу і записав формулу, яка звучить так: «Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні…» І ще одне, юридично важливо. Я своєю рукою на цьому листочку написав про те, що, проголосивши цей Акт, нам треба визначити конституційну основу, на якій буде існувати уже незалежна Україна. Тому запропонував літочислення наших законів розпочати Законом України № 1: «З моменту проголошення незалежності України на території України до прийняття Конституції Республіки Україна тимчасово діє Конституція УРСР». Це надто було важливо для того, щоб знати, на підставі чого буде діяти парламент. Це було 23 серпня о 16-й годині. А 24 серпня ми прийшли до парламенту.
Постанова Верховної Ради УРСР про проголошення незалежності України, опублікована в газеті «Урядовий кур’єр», серпень 1991 рік
Проте, вам із Левком Лук’яненком нормально працювалося разом? Не сварилися?
Ні! Все нормально. Це було нагорі, на третьому поверсі парламенту, отам, де журналісти заходять до своєї ложі. Тихо-мирно попрацювали, Левко Григорович з усім погодився. Про це свідчить сам текст ухваленого Акту. Але тут я підходжу до кульмінаційного моменту. Приходимо ми 24 серпня на засідання. Усе йшло так, як ми вчора, 23-го, ніби й домовилися. Але сталося те, що весь план, напрацьований й ухвалений Народною Радою в Будинку письменника, було зламано! І хто ж його зламав? Виявляється, що вночі частина рухівських лідерів зустрілися з Кравчуком та комуністами і досягли певних угод. Вони здали наш план, вони його провалили, вони домовилися про інший план.
Прізвища можемо назвати?
Я не буду зараз на всю Україну це розголошувати. Хто грамотний, той зрозуміє. Оскільки в сесійній залі я сидів у першому ряді, це було моє постійне місце всі скликання поспіль від 1990 року, поряд сидів Іван Заєць, ще хтось… Так ось, рівно о 10-й ранку біля першого ряду став Левко Лук’яненко з текстом Акту. Бо ми ж мусили бути пильними, щоб нам ніхто нічого не зірвав. У нас є порядок денний, нам треба рухатися по пунктах: із ухваленням отих усіх базових речей – заборона компартії, люстрація, закони про збройні сили, нацвалюту тощо.
Позачергова сесія Верховної Ради XII скликання, 24 серпня 1991 року
І раптом..?
І раптом Кравчук як головуючий на сесії просто каже: «Для зачитання проекту Акту проголошення незалежності України слово надається депутату Яворівському!»
Депутат Яворівський підходить до Левка Григоровича, вириває з його рук оцей документ, іде на трибуну й бадьоренько зачитує. Левко сидить біля мене, і йому течуть сльози по щоках. А Кравчук ставить на голосування проект і всі голосують і кричать «Ура!» І після цього комуністи й рухівці, і всі інші, крім буквально кількох депутатів, ідуть пиячити-танцювати в ресторан «Москва», чи «Московський», отам, на Хрещатику, зараз цей будинок знесений. Радіти, що вони перемогли.
А я і нардеп Валерій Івасюк пішли до журналістки Євдокії Колесник на Першу програму УТ, це було о 23:00, якийсь прямий ефір, і ми сказали, що не танцюємо, не співаємо, не п’ємо горілку з комуністами. Тому що відбулася зрада. Проголосували незалежність, але яку? Незалежність, в якій влада знову залишилася в руках комуністів. Яку вони отак утворили разом із рухівською верхівкою, яка нас зрадила і здала. Це я вам можу сказати як свідок і несу за сказане повну відповідальність. Таке не забувається.
Серед депутатів були противники незалежності? І чи не було з їхнього боку якогось тиску, провокацій?
Ні-ні… Нічого такого. Тоді була повна свобода, ніхто не прешкоджав. Абсолютно. Комуністи дійсно були дуже перелякані, вони не знали, чим це все може закінчитися. Ніхто ж не міг передбачити, чи буде московською «хунтою» введено воєнний стан. Тоді ж приїздив із Москви генерал армії Варєнніков – один із головних путчистів, погрожував щось Кравчукові… Коротше кажучи, я можу сказати, що жодного тиску не було. Ми працювали в умовах абсолютно вільної творчості.
Тепер, із перспективи часу, як вважаєте – проголошення української незалежності не було збігом випадковостей? Це не був подарунок із небес, як нині стверджує дехто?
Звичайно, що ні. «Народний Рух» проголосив на своєму з’їзді стратегічну мету – досягнення Україною незалежності. Це ще в березні 1990 року. Ще тільки відбулися вибори до Верховної Ради, ще не було засідання парламенту. А в Хусті вже пройшло засідання Великої ради «Руху», де було ухвалено рішення тримати курс на незалежність і навіть створення партії, політично альтернативної КПРС. Так що нічого не випадково – це наслідок послідовної боротьби того ядра українського суспільства, яке в свій час і боролося збройно, і було в таборах, і займалося правозахисною діяльністю. Це була дійсно перемога. Це історична подія. Вікова, віхова подія для українського народу й української державності. Але розрахунок у нас був трохи на іншу якість. Водночас не можна нарікати, бо українська держава все одно є, її треба робити такою, як хтось мріяв.
Проголошення Акту незалежності у сесійній залі Верховної Ради
Україна як незалежна держава збулася?
Безперечно. Це вже безповоротно.
Кут зору народного депутата Степана Хмари дещо відрізняється від оптики Сергія Головатого. Погляд більш панорамний, спрямований у перспективу, але звично радикальний для цього політика.
Акт проголошення незалежності – це подія, безперечно. Але слід пам’ятати таке. Кожна держава живе в певному оточенні, контексті. Ми завжди повинні пам’ятати, що поки існує Російська імперія, лишається загроза. Реальність така: наш сусід – страшний сусід. Це – імперія, ніяка не федерація, це напівтоталітарна диктатура. Вона завжди, поки не розвалиться, буде мріяти про підпорядкування України. Вся біда й загроза в тому, що керівництво тієї жахливої імперії підтримується російським народом. Не треба плекати ілюзії. Мовляв, це влада в Кремлі сяка-така, Путіна не сьогодні-завтра не стане, і буде мир-дружба. Не буде цього. Можуть бути зміни політичні, але стратегія залишатиметься. На Донбасі зараз це лише невеличкий елемент тотальної війни Московії проти нас. Насправді велика війна йде всередині України. Через російську агентуру в найвищому державно-політичному керівництві, правоохоронній системі, судовій системі, ЗМІ, компрадорській буржуазії. Якщо ми це будемо розуміти, будемо пильними, то, безперечно, все стане на своє місце. І Україна нарешті стане нормальною державою, такою, як вона має бути.
А якою вона вам бачиться, Степане Ільковичу?
Вона має бути однією з найпотужніших держав Європи і поважною державою світу. Така мета має постати перед українцями. Бо, на жаль, нині наша політична еліта і особливо державне керівництво – це переважно люди меншовартісні, які не розуміють, що таке національна ідея і якою має бути держава. Українська держава повинна бути сильною. Слабенька держава завжди буде загрожена.
Розмовляв Павло Вольвач
