Будь-яке дорослішання, зростання, розвиток – процес настільки ж захопливий, наскільки й суперечливий. Це повною мірою стосується українського кінематографу. Після кризи 1990-2000-х воно зіп’ялося на рівні ноги. Кількісні параметри тішать: понад 30 повнометражних стрічок у прокаті щороку. Але стан кіна визначається не тільки цифрами релізів і бюджетів: важливо, наскільки цікаве мистецьке висловлювання пропонують режисери.
Нижченаведений список не претендує на повну вичерпність й об’єктивність. Проте фільми, зібрані в ньому, стали подіями, здебільшого, не тільки в масштабах країни, а й за кордоном, на найавторитетніших світових фестивалях.
2. «Плем’я»
Рік випуску – 2014
Україна-Нідерланди
Режисер — Мирослав Слабошпицький
Цей фільм унікальний за багатьома складовими. Це єдина у світі повнометражна картина, знята жестовою мовою. Це єдиний фільм в історії Каннського фестивалю, що отримав три – разом із Гран-прі — нагороди програми «Тиждень критики». Це єдина режисерська робота в нашій історії, котра зібрала таку кількість нагород на закордонних фестивалях – понад 40.
Головний герой — юнак, що потрапляє до інтернату для глухої молоді. Як часто буває в таких установах, там панує жорстка кримінальна ієрархія серед вихованців. Він набуває в ній своє місце. Проте закохується у співученицю, тіло якої є частиною нелегального бізнесу – проституції, і опиняється у смертельному конфлікті зі напівбандитським «племенем». Жодних діалогів, титрів: глядач опиняється у світі жестів і шокуючих мовчазних сцен. Замість слів автор застосував мову хореографії, тож весь фільм — пластична поема, фільм-танець, забути який неможливо.
2. «Донбас»
Рік випуску – 2018
Україна-Німеччина-Нідерланди-Франція-Румунія
Режисер — Сергій Лозниця
«Донбас» для Лозниці – робота доволі незвичайна. По-перше, тут переважає відчутно іронічний настрій. Попередні ігрові сюжети у цього режисера перетворювалися на своєрідну подорож у серце пітьми, так що це дійсно нова інтонація. По-друге – фрагментована структура: 13 сцен без протагоніста, переважно з життя «Новоросії». Це може збити з пантелику. Але «Донбас» – лише частково про «Новоросію» і про війну. Він, у першу чергу, про те, що нині називають постправдою.
Лозниця неквапно, в усіх деталях розгортає перед нами картину маніпуляцій, за допомогою яких «русскій мір» стверджує свою гегемонію — прямо від першого епізоду, де актори гримуються під «простий народ», аби потім виступити «випадковими» свідками постановочного артобстрілу.
Далі рівень брехні тільки наростає, і тим більше контрастують із ним страждання звичайних людей — містян, що ховаються від обстрілів у підвалі бізнесмена, якого нахабно грабує нова «влада», український полонений, якого лінчують просто на вулиці. А головний герой, і водночас антигерой тут – камера. Заради переконливого пропагандистського кадру приносяться будь-які жертви, у тому числі — людські.
Лозниця не шкодує сатиричних барв – цілком у дусі Гоголя — для змалювання диких «новоросійських» звичаїв, і, в підсумку, у нього виходить смішна, страшна й точна трагікомедія про реальність, у якій правду відмінили як непотрібну.
Фільм відзначений призом за режисуру канського конкурсу «Особливий погляд».
3. «Другоряднi люди»
Рік випуску – 2001
Україна
Режисер — Кіра Муратова
Це зовнішньо легка, проте далеко не проста комедія. Спочатку нас обманюють випадковою смертю. А далі починається поступово наростаюче свято абсурду. У померлого є брат-близнюк, і це лише одне з багатьох роздвоєнь і лише один пласт плутанини, яка охоплює всіх героїв незалежно від рівня самовпевненості. Якийсь гоголівський вихор проноситься сюжетом, змішуючи мертвих і живих, диваків і співаків, мафіозі й учителів літератури, істеричних поштарок і переляканих лікарів, добросердих тілоохоронців і романтичних шизофреніків. Персонажі Сергія Четверткова, Наталії Бузько, Пилипа Панова, Жана Даніеля смішні й зворушливі у вдаваній рішучості й щирій безпорадності, неспроможні на справжню жорстокість – наївні й варті любові «другорядні» люди. Такий карнавал життя й божевілля на екрані була спроможна створити тільки Муратова.
Головний приз кінофестивалю «Go East-2001» — Вісбаден, Німеччина.
4. «Назви своє iм’я»
Рік випуску – 2006
Україна-США
Режисер — Сергій Буковський
Виконавчим продюсером цієї документальної стрічки виступив Стівен Спілберг, котрий має частково українське походження – адже двоє його дідусів саме звідси емігрували до США. В основу фільму лягли відеосвідчення тих, хто пережив Голокост. Над записами працювали волонтери фонду «Шоа», заснованого Спілбергом. Буковському вдалося розповісти про невимовно страшні речі, уникаючи емоційного перебору, патетичних чи надривних інтонацій. Це дуже лірична, тиха, акварельна робота. Автор, залишаючись за кадром, показує старі вулиці, будинки людей, що жили в них, але дома вже порожні, а надгробки злилися з краєвидом. На екрані ж — інтер’єри вокзалу, метушня перед відправленням поїзда, а також поношені речі, дрібниці давно минулого побуту — старовинний ліхтар, обдерті двері, іржавий замок. Буковський здійснює меланхолійне й допитливе занурення у зниклий світ єврейських містечок, проводить неспішну роботу археолога, завдяки чому сама тканина фільму приходить у рух.
«Назви своє ім’я» не просто фільм про людину у великій і немилосердній Історії. Картина Буковського — про цінність кожної окремої історії. А, головне, про той простір, який міг би бути — і, можливо, ще стане — загальним для всіх нас саме тому, що його частиною є Бабин Яр. Адже саме так і переживає людство свої найжахливіші катастрофи, наносячи їх на карту спільної пам’яті.
5. «Дельта»
Рік випуску – 2017
Україна-Німеччина
Режисер — Олександр Течинський
Документаліст Олександр Течинський (нар. 1979, Дніпропетровськ) дебютував у 2013 році з дотепною короткометражкою «Сери та сеньйори», знятою в Умані під час хасидського паломництва. Наступного року Олександр разом із Олексієм Солодуновим і Дмитром Стойковим виступив співавтором присвяченої Майдану повнометражної картини «Все палає», яка здобула приз MDR-Filmpreis за найкращий східноєвропейський фільм на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина). Світова прем’єра нової роботи Течинського «Дельта» теж відбулася в Лейпцигу, й там українського режисера відзначили спеціальною згадкою журі.
Дія розгортається в містечку Вилкове в дельті Дунаю. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Камера з гіпнотичною переконливістю летить над рікою або крізь туман, слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних турботах. Течинський повнокровно розкриває яскраві, грубуваті характери, вписує їх у краєвиди, відтворені в кращих традиціях фламандського Ренесансу, а також не забуває про релігійні мотиви, про всю цю побутову містику, котра додає метафізичній вимір усьому, що відбувається. Поєднання візуальної досконалості зі смисловою насиченістю дозволяє назвати «Дельту» непересічною подією для українського кіна.
6. «Припутні»
Рік випуску — 2017
Україна
Режисер – Аркадій Непиталюк
Припутні – це назва села в Чернігівській області. А також – позначення для напівдиких голубів, що живуть при людях, але уникають повного одомашнення, валандаючись, таким чином, між двома світами. Аркадій Непиталюк, для якого цей фільм є повнометражним дебютом, вважає, що таке позначення вичерпно характеризує його героїв. Вони саме отакі припутні, мешканці маленького міста — не зовсім покинули село, міськими теж не стали. Їхня мова – суржик (який звучить у картині надзвичайно соковито), їхні скандали – довгі й фейєричні, їхній гумор – ненавмисний, їхня рішучість доводити справи до кінця – вбивча. Галаслива торговка Людка з дочкою Світланою їдуть у гості в Припутні до баби Зіни. Баба Зіна сувора характером, але за сім’ю — горою. Людку й Свєтку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської інтелігентки Христі. У скаліченого й озлобленого припутнянця Славіка – спокійний і врівноважений батько, старий Станіславович. У певну мить усі ці дуже несхожі персонажі стикаються з подальшим гомерично-вибуховим ефектом.
З цього вийшов би трилер, а вийшла хвацька чорна комедія. Режисер сам народився в селі, й дивиться на нього без замилування — не приховує ані страху, ані фальшивої моралі, ані щоденної злості, ані злиднів, яких не бракує в провінції. Але водночас Непиталюк знаходить такий смисловий ракурс, завдяки якому весь цей ґвалт виглядає кумедно, а крок від ненависті й корисливості до любові робиться легко й невимушено.
7. «Подорожнi»
Рік випуску – 2005
Україна
Режисер — Iгор Стрембiцький
Ця чорно-біла 10-хвилинна документальна новела, знята на двох локаціях — у пансіонаті для літніх акторів і в психіатричному диспансері — є першим українським фільмом, що здобув нагороду на Каннському фестивалі — «Золоту пальмову гілку» короткометражного конкурсу. І нагорода, і фільм – це збіг майже неможливих обставин. Стрембіцький мав здати дипломну роботу, для якої отримав на кінофакультеті лише уривки старої радянської кіноплівки. Їх ледь вистачило, тож фільм знятий з одного дубля. Тим дивовижніше, як Ігореві вдалося досягти такої смислової й візуальної насиченості. Навіть сама ця чорно-біла обшарпаність стає сугестивною й заворожливою, мов сновидіння. Тут є пронизливі кадри — літній сліпий актор читає вірші про кохання, пацієнти психдиспансеру радісно усміхаються на камеру, легкі, теплі сцени родинного затишку, поетичні образи весняних садів, лагідні народні пісні. Усі ці дорогоцінні знахідки складають кінополотно практично довженківського рівня.
Наостанок лишається сказати, що ця сімка із легкістю могла б бути доповненою до десятки, а то й двадцятки.
Дмитро Десятерик, «День», спеціально для opinionua.com
