Тільки за ворота, як тобі одразу: «А ви питали дозволу сюди зайти?» А все тому, що це не просто маєток. На психоневрологічний інтернат для дорослих унікальний комплекс у селі на Хмельниччині перетворили 40 років тому. І про ці стіни, здається, на багато років забули.
… «Дідурня?» – прицмокнув таксист із райцентру, почувши куди треба везти. Каже, у райцентрі це місце у Кривчику звуть «дідурнею». Переконує, що то «дом престарєлих». І нічого не знає про його минуле.
«Совєти писали» подібним спорудам свою історію. Де палац – там тублікарня, божевільня, психоневролічний інтернат… Усе те, що обмежує доступ до цих стін пересічним людям. Щоби якомога менше народу бачило розкіш епохи, що минула. І щоби ніщо не боронило будувати суспільство рівних, яке потім рухне додолу, як штукатурка зі стін панських покоїв.
От і на стінах цього панського маєтку в невеликому селі Кривчик на Хмельниччині ще можна побачити масивні, наче сокирою рублені букви: «Слава КПСС». На будинку, який кілька століть тому слугував оселею для… прислуги.
Трохи більше двох сотень років минуло, як польський генерал Михайло Крупенський купив собі землю у невеликому селі на Поділлі. Маєток у Кривчику збудував. Фонтан. Басейн. Парк. Сад. Винокурню. Будинки для прислуги. Сина оженив на місцевій дівчині.
Неймовірно мальовниче місце. Самого Кривчика – кількадесят хат у яру. Довкола ліси, гори й печери, які тут люблять називати Кармелюковими. Мовляв, у них ховався колись народний месник Устим Кармелюк, такий собі подільський Робін Гуд середини XIX століття. На Дунаївеччині (а цей край легко можна назвати серцем Поділля) «кармелюкових» печер – чи не в кожному селі…
Тим часом ні туристу, ні журналісту ніхто нічого про це місце не розкаже без «благословення» директора інтернату Леоніда Романова. Більше 20 років він у цих стінах за старшого.
Просять не знімати пацієнтів. Але якщо маєш дозвіл керівництва, ніколи не боронять походити мальовничим двором старого генеральського спадку. Леонід Романов – один із тих, хто повернув ці стіни у більш-менш пристойний стан і, що важливо, досліджує їх історію.
Михайло Крупенський приїхав у Кривчик із Польщі наприкінці XVIII століття. Купив тут землю. Як свідчать архіви, будинок зведений ним у 1794-му році. Кажуть, мав звання генерала, приймав участь у Державній думі Російської імперії. Оце фактично й все, що відомо про власника маєтку. Селяни ж зберегли про генерала Крупенського гарні спогади. З покоління в покоління переказують, як допомагав місцевій бідноті.
Після революції 1917-го року нащадки Крупенського утекли за кордон – і в Кривчику більше ніколи нічого не чули про їхню долю. А розкішний маєток вже в 1920-му став будинком піонерів. Далі чи то піонери не прижилися, чи що інше, але панський дім перетворився на базу відпочинку. Селяни дотепер згадують, що тоді під час кожної зміни безкоштовно брали на відпочинок по одному мешканцеві Кривчика. Пільга, так би мовити.
Одна зі сторінок історії маєтку нагадує кадри із фільму «Поводир» Олеся Саніна, де йшлося про знищення кобзарів. Адже під час Другої світової війни у Кривчику зробили пансіонат для незрячих, яких потім, зрештою, вивезли і в одну ніч закопали живцем поблизу райцентру Дунаївці. За що – ніхто не знає.
Із 1945-го аж до 1978-го маєток Крупенського був притулком для воїнів-інвалідів Другої світової, які не мали даху над головою. А далі був реорганізований у психоневрологічний інтернат: у панських хоромах оселилися важкохворі.
Нині це така собі неоготика, «окупована» людьми зі складними долями. Хтось тарабанить у вікно. Хтось підказує, як пройти в сад. Хтось утікає. А хтось смиренно скубе траву на асфальті, не помічаючи нічого довкола.
Тим часом у дворі біля двохсотлітнього фонтану зводять капличку з Богородицею… Торік центральну будову генеральського маєтку (а нині головний корпус інтернату) капітально відремонтували. З державного бюджету на це вділили майже півтора мільйона гривень.
Поруч із оновленим будинком – стара обдерта вежа. Споруда увінчана поржавілими годинниками, які «пам’ятають» ще генерала Крупенського. Забракло коштів на ремонт. Його вежа побачить вже наступного року. Якщо пощастить. І якщо над Крупчиком не повіють вітри якихось наступних революцій, що змінять долю головної його принади.
«З вересня звертайтеся…» – кажуть у відповідь на ходіння кабінетами та прохання про закінчення ремонту Леоніду Васильовичу.
Він звик. Коли вперше у 1994-му прийшов сюди на посаду та запевнив, що навіть за наявності особливих пацієнтів, можна тримати цей маєток у порядку, не вірили. За кілька років – довів. Нещодавно – вкотре підтвердив.
«Мені казали, що тут такі люди, що будуть бити й обдирати… Люди тут звичайні. Важкохворі. Не в тому ж справа», – зітхає Романов.
На його плечах – не тільки турбота про пацієнтів. А й 42-а гектари землі, вівці, свині та ВРХ. У підсобних приміщеннях панського маєтку – сільськогосподарська техніка, а під старими яблунями у синьо-жовтих вуликах гудуть бджоли. Генеральські чи ні – то вже історія не розкаже…
***
Маєток і «чудовиська» – і дивує, і лякає. Іржавий годинник на вежі «завмер», схоже, неспроста. Він єдиний свідок усього того, що творилось у цьому мальовничому місці більше двох століть поспіль. І намертво береже його таємниці.
А «чудовиська» тут – аж ніяк не його мешканці. «Чудовиська» – ті, хто не знайшов цим стінам іншого застосування, аніж бути фактично божевільнею.
Текст і фото: Олена Лівіцька.
