Де влітку морозиво дешевше

Олена сидить десь у глибині. З порога її й не побачиш, хоч магазинчик зовсім крихітний. Олена з чоловіком старалися так, щоб умістилося якомога більше товару. Здебільшого тут усіляка бакалія. Є молочні продукти. Є, звісно, морозиво – аякже, літо ж. Щоправда, покупці навідуються нечасто. Олена, аби не думати весь день про слабенький виторг, заглиблюється в газету. З покупцями завжди приязно вітається й одразу ж починає рекламувати товар.

– Масло оце бери. Ти не дивись, шо воно дешеве. Виробника поки шо ніхто не зна. Воно добре. Не пожалієш, бери. Мені третій тиждень возять. І собі додому таке беру.

– Давайте. І морозиво давайте. Два.

Поки Олена метушиться, збираючи мої покупки, знічев’я питаюся:

– Як торгівля, тьоть Лєна?

– Та бач же сам, як. Чуть як муха пролетить, – зітхає скрушно.

Каже, що якби вони найняли продавчиню, магазин можна було б зачиняти – не було б сенсу й морочитись. Усе б їй на зарплату й ішло. А так, сімейним підрядом ще якось тримаються. Сама торгує в магазині. Чоловік поряд, на риночку, теж торгує – свіжими яйцями й олією. Коли треба, мотається мікроавтобусом по товар. Старша дочка через ряд продає овочі. Молодша донька та навіть онук – підміняють, де треба.

– Усі йдуть у супермаркет. Та я й понімаю, там знижки… я таких не дам, хоч і лусну. Шо ти скажеш, як оце морозиво, шо ти купив, – трясе двома брикетами над прилавком, – у супермаркеті коштує сім. А мені його торговий по дев’ять оптом дає… Яка тут конкуренція? Як я можу вижити? А люди дешевшого хочуть… Гроші кожне щитає, ні в кого не лишні вони.

Я жалкую, що не взяв чотири морозива. Хай би лежало в морозилці, воно місця не пролежить. Або шість… Олена чимось нагадує мені мою матір – однією з перших, ще на початку дев’яностих, почала тягати кравчучку з турецькими пластиліновими шоколадками, потім купила Жигулі з проржавілим дном, потім Жигулі новіші, і нарешті – Фольксваген Кадді («пиріжок»). Лягала о другій, вставала о шостій. Мерзла на необлаштованих базарах. Платила драконівські податки. І чула в спину незмінне «спекулянтка» від тих, хто чекав продовження радянського банкету. Словом, що могла…

– Нам то вже однаково, а діти… як вони будуть, – каже Олена з-за прилавка, – як їм жить? Хіба тікать із цієї України…

– Даааа, – відповідаю багатозначно та раптом згадую, що в мене сіль закінчилась, та й цукру пакет не завадить, хоч на три гривні й дорожче, ніж у супермаркеті.

Тутешні крамнички зачиняються одна за одною. Не встежиш. Узимку зачинилося «Молоко» – мережевий продуктовий магазин. Свого часу дуже популярний. Навіть він не встояв. На його місці тепер теж мережевий – пиво на розлив. Пиво нині актуальніше за молоко. Замість господарчих товарів, які зачинилися рік тому, тепер ігрові автомати. Їх можна здалеку впізнати – по всуціль заклеєних темною плівкою вікнах. Хіба хто порядний ховатиметься? До речі, біля мого будинку таких гральних закладів аж чотири. Назви в них промовисті – «Фортуна», «Забава». Біля щільно зачинених дверей часто курять охоронники: впускають із грошима, а випускають – кому як пощастить. Поліцейські машини байдуже проїжджають мимо…

– Нікому нічого не треба тепер, – сумно говорить Олена, подаючи мені цукор і сіль. – Ми попервах так старалися, так пнулися. Для дітей же. Оставить шось хотіли дітям. Як раби, пахали. А це, бачу, все хуже, хуже, хуже… Про зиму так і згадувать не хочу. Така комуналка страшна, шо хоч надвір те масло вистав, а холодильник виключи.

Справді, узимку масло можна виставити на вулицю. Тим більше, що тут майже ніхто й не ходить узимку. Та й як ти підеш? Тут або нерівна крига, або калюжі по коліна. Олена прокладає для потенційних покупців сякі-такі місточки – з дерев’яних ящиків або шматків картону. Адміністрації ринку до того байдуже. Тому в сутінках тут треба ходити дуже обережно. А перед супермаркетами все почищено та заметено. Вітрини гостинно світяться – заходьте, мовляв, у нас усе є!

– А оце на тім тижні – ну сміх та й годі! – сплескує руками Олена. – Налогова! Ходив дядько з папкою. До мене прийшов! Каже – покажіть дозвіл на торговлю. А я йому – чоловіче добрий, та я ж не на вулиці. Хто б ж мені дав у магазині без документів торгувать.

– Показали? – допитуюся.

– Та показала, чого мені ховаться.

– А отуди, в автомати, їм не хотілося зайти – документів попитати? –іронізую. – Чи повилазило всім?

– Та мабуть. Раз не бачать. Отих, що біля дороги, поганяв та й пішов собі. До чого воно прийде все? Га, Серьога?

Стенаю плечима невизначено. Звідки мені знати?

– Ееее, скоро будем отуди ходить. Щодня! – показує в бік крихітної крамнички, де тепер замість спецій і сухофруктів пропонують гроші до зарплати. Такі от кредитні спілки – ще один сучасний тренд. Ростуть, як гриби після дощу – наче змагаються з пивом на розлив та забороненими законом гральними закладами.

– Угу. Тільки чим оддавати будем? – намагаюся потрапити Олені в тон.

Вона мовчки переставляє якісь баночки та коробочки на горішній полиці – щоб краще видно, щоб покупець бачив. А покупця немає. На все – свій час. Поволі одходять оці от крамнички, де знайома продавщиця запропонує вам найкраще – таке, як сама додому бере. А супермаркети виростають, як казкові палаци, просто з землі, наче за одну ніч.

– Горе та й годі, – озивається Олена зверху. – Ось ще трошки – і всі підем робить на олігархів. У супермаркети касирами. Більш нічого й не остається нам.

– Дайте мені ще мюслі. Ні, оті, що зліва. З горіхами, ага.

Розраховуюсь і йду повз ятки додому. Майже порожньо тут. Он якась пенсіонерка цікавиться помідорами – перебирає по одному. Купує аж цілих три.

«Нащо мені ті мюслі? – думаю. – Я ж їх не їм».

Сергій Осока