До головної кінематографічної події року в Україні – Одеського міжнародного кінофестивалю – залишається зовсім небагато часу, і нарешті організатори поділилися інформацією щодо тих фільмів, які глядач зможе побачити в залах театру музичної комедії та кінотеатру «Родіна». Поки що невідомим залишається список гала-прем’єр, але й із того, чим поділилися з нами організатори фесту, є можливість обрати чимало цікавого.
Традиційно, особливу увагу привертає Міжнародна конкурсна програма, адже гучні та привабливі прем’єри, які везуть до нас із Каннського кінофестивалю, невдовзі будуть доступні будь-де, а от маловідомі перлини авторського кінематографу знайти буде дуже непросто. Звичайно, тішить перспектива одними з перших побачити новий фільм Джафара Панагі або Сергія Лозниці, проте ОМКФ – це насамперед можливість занурення в глибокі води кіно, шанс побачити те, що відкривається очам лише відданих гурманів, подивитися, як живуть на узбіччі великого кінематографу, там, де немає великих студій, продюсерів, акторів із великими гонорарами тощо. Це маленьке життя немедійних людей, що знімають не заради бокс-офісу та не обтяжені фанатами, котрі вічно очікують шедеврів. Це просто митці, що більше за все на світі люблять кіно та не уявляють собі життя без нього.
Отже, найбільш цікаві фільми, представлені в Міжнародній конкурсній програмі. Відбір був жорсткіший за вступні іспити в більшість світових вишів – лише 12 картин із 1011, поданих на конкурс, дійдуть до глядача. Вочевидь, кожен із них має свою родзинку, проте ми ввімкнули всю свою прискіпливість та обрали серед них 5, які не варто пропустити за будь-яких обставин. Поїхали:
«Важіб» (реж. Аннемарі Жасір, копродукція 7 країн)
Це сімейна драма про батька та сина. Син повертається до Палестини з Італії для того, щоб допомогти батьку підготувати весілля своєї сестри Амаль. Вдвох вони подорожують від дому до дому, особисто вручаючи запрошення, як того потребують палестинські звичаї.
Чому це цікаво: «Важіб» – найтитулованіше кіно, представлене в конкурсній програмі. Фільм здобув нагороди на кінофестивалях у Локарно, Лондоні та Дубаї, а також цілу низку номінацій на інших фестах. До того ж кіно вибудоване на межі культурних протиріч (батько – гордий мусульманин традиційного, так би мовити «олдскульного» зразка, а його син, що проживає в Італії, дотримується набагато більш ліберального та вільного способу життя) та своєрідного роуд-муві – це дорога до пошуку взаєморозуміння, чого так не вистачає в нашому сьогоденні.
«Поророка» (реж. Константін Попеску, Румунія)
Кадр із фільму «Поророка»
Тудор і Крістіна – типові представники румунського середнього класу. У них двоє дітей: семирічний син Іліє та п’ятирічна Марія. Одного разу, взявши дітей на прогулянку до парку, Тудор раптом помічає, що більше не бачить Марії. Дитина загубилась та більше не повернулась додому.
Чому це цікаво: «Нова хвиля» румунського кіно триває вже так довго, що стала тенденцією. Імена Крісті Пую або Крістіана Мунджиу давно відомі поціновувачам кіно, та не лише вони варті уваги. Достатньо згадати, що нагороду журі на Одеському кінофестивалі 2016 року завоював фільм «Незаконні» режисера Адріана Сітару. Нове румунське кіно – це незмінний знак якості, і ось вам зайвий тому доказ: «Поророка» була представлена на престижному фестивалі в Сан-Себастьяні, де Богдан Думітраче отримав приз за найкращу чоловічу роль.
«Стікс» (реж. Вольфганг Фішер, Німеччина)
Цей фільм – історія докторки на ім’я Ріке, що вирішила відпочити на власній яхті, проте зіштовхнулась у морі з кораблем, повним біженцями, що потребують її допомоги.
Чому це цікаво: Німеччина штампує не тільки круті автомобілі та футболістів екстра-класу, тут ще й знімають чудові фільми, які, на жаль, залишаються трохи осторонь, у тіні потужних кінематографічних можливостей Франції, Італії або Іспанії. Взяти, наприклад, «Стікс»: фільм блискуче був представлений на Берлінале, проте не в основній категорії, а в так званій «другій лізі», де впевнено виграв декілька нагород. Ця глибока, немов води Середземного моря, драма майже позбавлена діалогів, але ж недарма кажуть, що тиша може бути виразнішою за найголосніший крик.
«Дорога грому» (реж. Джим Каммінгс, США)
Кадр із фільму «Дорога грому»
Події фільму відбуваються протягом кількох днів після того, як офіцер поліції Арно поховав свою матір. Тепер йому потрібно розбиратися з її танцювальною студією, своєю роботою та жінкою-що-скоро-перестане-нею-бути.
Чому це цікаво: Ні, це не надривна драма, це тонка і потішна драмеді, де гумор відтіняє емоційні ситуації, дозволяючи усміхатися навіть у найважчі моменти. Коли фільм презентували на кінофестивалі SXSW, його опис в офіційному буклеті складав лише декілька слів: «Офіцер Арно дуже любив свою матір». Автори дозволили фільму говорити за себе, і це було правильне рішення – «Дорога грому» взяла там головний приз. До того ж є підозра, що саме цей фільм стане одним із основних тріумфантів Одеського фесту, адже місто полюбляє комедії, перманенто нагороджуючи фільми саме цього жанру Гран-прі.
«Три з половиною» (реж. Дара Гай, Україна / Індія)
Цей фільм – історія одного будинку, який певний час був школою та борделем, а зараз у ньому живе звичайна індійська сім’я. Проте будинок – це не просто купа цегли, він має свою душу, свої таємниці та бажання.
Чому це цікаво: «Три з половиною» – дебютний фільм для юної української кінорежисерки Дарії Гайкалової. Для цього фільму вона спеціально підібрала за її ж словами «гендерно нейтральний» псевдонім Дара Гай. Україна та Індія – це дві країни, що мають небагато спільного в культурному багажі, отже, тим цікавіше подивитись, що вийшло на перетині цих двох доріжок.
Також важливий елемент ОМКФ – це українське кіно, яке представлене як у міжнародній програмі («Вулкан» Романа Бондарчука, «Три з половиною» Дари Гай), так і, звичайно, в Національному конкурсі, де ми, насамперед, рекомендуємо звернути увагу на такі роботи:
«Коли падають дерева» (реж. Марися Нікітюк)
Кадр із фільму «Коли падають дерева»
Цей фільм є драмою в стилістиці магічного реалізму, історія п’ятирічної дівчини, яка під час канікул у бабусі на селі стає свідком трагічної історії, що розгортається між її старшою сестрою та юнаком-бандитом. Фільм ще на етапі сценарію отримав підтримку Держкіно України та Польського кіноінституту. Також саме цей фільм представляв нашу країну на 68-му кінофестивалі в Берліні в розділі Panorama Berlinale.
«Гоголь Док» (реж. Аліса Павловська, Україна)
Документальне кіно про фестиваль «ГогольFEST». Ця картина розповідає про те, що Україна нині є благодатним середовищем для вільної творчості, для розкриття молодих людей, що прагнуть створювати щось нове. Фільм про те, що «ГогольFEST» намагається створити своєрідний культурний Вавилон.
Але й це ще не все. У рамках «Фестивалю фестивалів» ОМКФ пропонує до перегляду надзвичайно цікаві фільми, які вже були представлені на світових фестах найвищої категорії, але ще не дійшли до кінотеатрів. Тут варто передовсім відзначити такі фільми, як:
«Донбас» (реж. Сергій Лозниця, Україна / Німеччина)
Кадр із фільму «Донбас»
Скандальне кіно одного з найвпливовіших східноєвропейських режисерів сучасності. Історія про те, як пропаганда і маніпуляції призводять до деградації суспільства. Водночас гірка й смішна картина, яка є максимально актуальною та важливою для нас сьогодні. Портрет життя в епоху постправди, те, що важливо бачити й знати, незважаючи на власні вподобання.
«Три обличчя» (реж. Джафар Панагі, Іран)
Іранський інтелектуал і режисер Джафар Панагі знаходиться у своїй країні під домашнім арештом. Йому заборонено знімати кіно, проте він знаходить способи донести своє слово світові. Ім’я Панагі не зазначене в титрах, флешки з його роботами дістаються Європи контрабандою, заховані в кондитерських виробах, він знімає потайки, без студій, продюсерів та бюджетів. І все одно він є одним із визначальних програмних режисерів сучасності. Пропустити його новий фільм неможливо, особливо коли знаєш, якою ціною він доходить до глядача.
«Образа» (реж. Зіад Дуайері, Лівія)
Кадр із фільму «Образа»
Фільм отримав номінацію на Оскар за найкращий фільм іноземною мовою. Ще одна зворушлива історія, що відбувається на вибухонебезпечному близькому Сході. Історія про судовий процес між лівійським християнином та палестинським біженцем була тепло прийнята критиками, які відзначають, як судова драма поступово стає відлунням складної ситуації в регіоні.
Отже, чекаємо на оголошення списку гала-прем’єр і поступово готуємося до свята кіно, яке не за горами. Фільмів буде багато – хороших, поганих, тих, що змусять задуматись, і тих, під які так солодко спати в затишній тиші кінозалу, будуть несподівані зустрічі, усмішки, сльозі, безкінечні черги та передовсім відчуття причетності до справжнього свята, до великої події, що відбувається просто тут, поруч з нами. Буде все те, за що ми любимо Одеський кінофестиваль.
Текст: Сергій Лозовський
Фото: Марина Банделюк
