Щойно в бабусиному саду з’являються жоржини – оті, знаєте, перші телеграми від осені, як я починаю мріяти про Різдво. Про мерехтливий сніг, про вогонь у грубці, про горіхові рогалики, про велику коробку з чудесними ялинковими прикрасами, що чекають своєї пори на горищі. Про десятки різдвяних книжок, які ми читатимемо щовечора у період Адвенту. Про Адвент-календар і какао із маршмеллоуз. Про листівки і блищики, про підготовку подарунків і різдвяні мелодії по радіо і на клавішах старого фортепіано з-під наших із донечкою пальців. А найголовніше – про той Дух Радості, який наповнює цей період тим особливим світлом, тією особливою любов’ю, які й роблять його найкращим і найжаданішим з-поміж усіх святкувань року.
Узагалі, Різдво для нашої родини – найулюбленіше свято. Скільки себе пам’ятаю, я завжди очікувала, що в цей день траплятимуться дива. І вони таки завжди трапляються!
Якраз на Різдво читаються і пишуться найтепліші книжки, які наснажують і будують зсередини. Приїжджають найдорожчі друзі. А подарунки, підкладені комусь у таємниці, стають особливим благословенням як для обдарованих, так і для тих, хто їх підготував: бо це особливе благословення завжди повертається сторицею.
Коли я була маленькою, мама завжди вчила мене ділитися тим, чим маю і що люблю, з іншими. Побачивши бідну дівчинку, з якою я бавилася в церкві, заохочувала наступного разу подарувати їй котрусь із моїх ляльок. Я так і робила, хоч це, зізнаюся, давалося непросто: іграшок у мене було якраз стільки, щоби я встигла зробити “емоційну інвестицію” в кожнісіньку з них, аж настільки, що розлучатися з ними було не тільки виявом щедрості, а й тренуванням сили волі.
Однак якраз один із таких епізодів і навчив мене того, про що я щойно розповіла: обдаровуючи інших, ми сіємо радість, яка обов’язково щедро проросте як для них, так і для нас самих.
Моя мама працювала викладачкою ВИШу й підробляла перекладачкою для американських пань, які час від часу навідувалися до нашого містечка місіонерками. Одна з них, якраз напередодні Різдва, вручила мамі великий пакунок. “Це для твоєї донечки,” – сказала.
З якоїсь причини ми тоді не поїхали до бабусиного дому, який у мене всі ці роки асоціюється із затишком зимових свят, тож мама вручила мені пакунок у знімній квартирі, у якій не було ні ялинки, ні прикрас, ні навіть різдвяної випічки. У тому пакунку знайшлася Емі, колекційна лялька за мотивами “Маленьких жінок” – улюбленого на той час мого фільму, а тепер іще й однієї з улюблених книжок!
Вона була такою казково гарною, що я навіть боялася нею бавитися. Минув час, я трохи підросла, і мама вкотре розповіла мені про якусь бідну дівчинку, якій бракувало гарних лялечок. Тож на інше Різдво красиво загорнута Емі полетіла у руки ще однієї дівчинки – і хоч я не бачила її очей у мить, коли вона його розгорнула (пакунок був таємним), чомусь я упевнена, що ця лялька стала її улюбленицею.
Минули роки, я встигла забути про той випадок, аж на минуле Різдво мама подарувала мені старе видання “Маленьких жінок” Луїзи Мей Олкотт англійською, а моя подружка, письменниця Олександра Орлова на те ж Різдво подарувала дитяче видання цієї ж книжки моїй Богданці. А я – уже на Різдво цьогорічне – подарувала донечці фетровий пальчиковий театр за мотивами книжки, яка нам обом так сильно полюбилася.
Тож поки “маленькі жінки” одна за одною вчаться ділитися радістю, різдвяні дива продовжують траплятися довкола.
