Перед одеською прем’єрою відзначених «Золотою пальмовою гілкою» південнокорейських «Паразитів» на екрані показали відеозвернення автора фільму Пона Джун Хо. 50-річний режисер просив глядачів не розкривати найважливіші сюжетні повороти картини, інакше кажучи – не спойлерити.
У рамках того, що можна сказати: йдеться про злиденну безробітну родину, яка живе у напівпідвалі й перебивається випадковими заробітками. Щастити починає, коли старший син – не без шахрайства – отримує високооплачуваний підробіток репетитором у маєтку заможного бізнесмена. Справивши гарне враження, хлопець поступово перетягує до довірливих багатіїв решту родини в ролі прислуги.
Кадр із фільму «Паразити»
Сюжет дійсно гострий і насичений несподіваними поворотами. Але тут інше питання: у Каннах зазвичай дають високі нагороди не просто захопливим фільмам, а таким роботам, які відкривають щось нове у мові кіна.
Пон Джун Хо, який, власне, прославився саме жанровими стрічками, робить гострий сюжет знаряддям для передачі набагато глибших, ніж у розважальному кіні, послань. Те, що починається як авантюрна чорна комедія, несуперечливо переходить у трилер, а потім у справжню драму, в якій є і мотиви соціальної нерівності, і ціни матеріального достатку, і боротьби за власну гідність.
Вчора в Національному конкурсі пройшла злива прем’єр: показали обидва блоки короткометражних фільмів. Статус члена журі ФІПРЕСІ не дозволяє мені виступати з оцінками тих чи інших робіт, але, не поринаючи в подробиці, із задоволенням зауважу, що, за одним-двома винятками, загальний рівень був незмінно високий, і майже в кожному фільму було на що подивитись – у режисурі, у грі акторів, у формальних прийомах.
Ще одна національна прем’єра відбулася в Конкурсі європейських документальних фільмів. Прем’єра доволі незвичайна.
Надія Парфан (нар. 1986, Івано-Франківськ) раніше вивчала культурологію в Києво-Могилянській академії, писала статті, вела громадські проекти, організовувала акції протесту, започаткувала й очолювала фестиваль кіна й урбаністики «86» у Славутичі. Мати Надії працює в комунальному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго». Ще на цьому підприємстві є профспілковий хор, що співає народні пісні. І ось, власне, на перетині цих двох фактів – любові Надії до кіна й існування хору в настільки прозаїчній установі народився фільм із цілком логічною назвою «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».
Кадр із фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
Протагоністом Надія зробила, втім, не матір, а голову профспілки Івана Васильовича. Чим він тільки не займається у своєму громадському житті – навіть змаганнями з перетягування канату – але хор, в якому співають бухгалтери й ремонтники, слюсарі й диспетчери, точно не є втомлювальним навантаженням, а, навпаки, свого роду Opus Magnum інтелігентного комунальника. Хор злагоджений, майже професійний, перші місця на галузевих змаганнях бере легко.
Звісно, очевидне сюжетне рішення – зіткнення між комунальною прозою та втіхою пісні. Але й для ремонтно-водогінних буднів авторка знаходить власну візуальну мову, показуючи всі ці дивні прилади, котельні, підвали й труби у манері, що могла би пасувати інколи антиутопічній фантастиці, а інколи – містичному трилеру. Гострою комічною нотою в цю атмосферу вриваються телефонні крики розлючених споживачів і споживачок тепла й гарячої води, які цього тепла не отримують; комунальники з їхнім недофінансуванням і глобальним розвалом усієї інфраструктури тут ні до чого, і звучать ці скандали і смішно, і сумно.
І, звісно, пісні. Ліричні, веселі, войовничі, меланхолійні. Додатковий мистецький вимір у цьому іржавому й по-своєму забавному потойбіччі.
Фільм має свої типово дебютні недоліки, але Парфан зробила те, що ніхто не робив до неї: зняла цілком поетичний фільм про нашу «комуналку».
Сьогодні, у передостанній день фестивалю, стануть відомі лауреати призів ФІПРЕСІ в Національному конкурсі, тож я, вільний від конфлікту інтересів, зможу висловити свою думку про українські фільми ОМКФ.
Далі буде.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com
