Колись давно я була мала. Я трагічно любила один старий будинок у центрі нашого невеликого міста — одноповерховий, з великими квадратними вікнами, з дерев’яними сходами, що вели до важких, із візерунком, дверей.
Мій дідусь називав його «бакалійний» — це був старовинний магазин. Колись там, певне, хазяйнував тоді ще не розстріляний місцевий єврей, який-небудь Фіма Самуїлович — він торгував різними невідомими мені фруктами, зеленню, якимись незнаними овочами, які брали до столу в ті давні часи…
Всередині, мабуть, було притлумлене світло. Масивні дерев’яні полиці, виполірувані м’якими фланелями, вилискували жовтим воском: хазяйка Фімина десятиліттями шарувала їх уранці, перед тим, як крамницю відчиняли.
У моєму дитинстві все було вже вкрите якоюсь пліснявою, але з-під неї — я бачила! — визирало добре старе дерево…. Ця зала була, як занедбаний музей. Нею мені ніби бродили тіні давніх жителів нашого міста, — того, яке вже зникло, якого ніхто не пам’ятає. Повз бакалійний торохтіли бруківкою карети, про які оповідала бабуся… І я це бачила на власні очі, але нікому про те не казала. У цьому місці відкривався магічний вхід у зниклий світ, який існував лише на старих фото бабусі й дідуся. На фото Вона була в капелюшку з вуалеткою, а Він — у мундирі з золотими ґудзиками…
Я вперто тільки так бачила місто, в якому народилася й жила…
І тому мене вело щодня до цього старого будинку.
І саме тому мені дещо в ньому дуже заважало…
Там пахло скислою капустою і мокрою ганчіркою… Тітка за великими вагами була важка й сонна. Руки її були брудні — ними, голими, з чорними нігтями, вона набирала з ящиків немиту картоплю й моркву, зважувала, клацала кісточками великої рахівниці й зло цідила ціну.
Полиці, ті колись відполіровані жовтим воском полиці, були в липкій пилюці. На них громадилися огидні ржаві консервні банки, а також скляні — з чимось бурим і недобрим, теж закручені кришками, поржавілими від цього кислого квашеного повітря…
Мама щодня давала мені в школу п’ять копійок на пиріжки з повидлом. Я складала п’ятаки в коробку з-під батькових папірос «Беломорканал» — і, коли назбирувалася чергова пара рублів, ішла в прекрасну «Бакалію». Там я видивлялася найбридкішу серед ржавих банок, платила тітці свої мідяки, виносила на вулицю і прямувала до смітника. Жбурляла я її туди з великим і лютим торжеством!
І йшла в школу у своєму напрасованому піонерському галстуку.
Біда полягала в тому, що вони, ці жахливі потворні банки, були безкінечні… Вони ніби розмножувалися на тих полицях і ржавіли, ржавіли, ржавіли… Вони загромаджували собою весь чарівний простір моєї чудової старовинної «Бакалії»… Я бачила, що програю їм… Я безупинно збирала п’ятаки, забувши навіки про шкільні пончики з повидлом, рахувала чергову потрібну суму — і по черзі викуповувала ржаві консервні банки з рибою і якимись гидкими тушонками. Я нетерпляче й пожадливо вела очима кожну бляшанку, що її бакалійниця зачіпляла своєю брудною лапою на полиці й подавала мені…
Мені здавалося, ніби на якусь мить стара бакалія ставала собою. У ній наче світлішало й не так смерділо, й люди були деякий час не такі наїжачені, як завжди…
До речі, у магазині нікого не дивували мої покупки. Бо всі ті бридкі банки люди часом брали й собі — «на закуску»…
У тій битві я зазнала нищівної поразки.
Далі довго ще тяглися роки, я росла у цій своїй наївній боротьбі, пробуючи просто фізично зменшити кількість потворного. Цією вулицею Леніна (ніхто не знав її справжнього імені), де я проводжала очима карети, регулярно ходили радісні демонстрації на Першотравні й Жовтневі свята… І я там крокувала, як усі… Ніхто й не чув небезпеки — банки вибухали в смітнику безшумно…
Потім хтось рішуче винищив тут старі будинки — і мій магічний вхід у інший світ закатали асфальтом. Тепер там криво й косо стоять якісь безформні «житлоплощі» й «магазини», вулицею ходять нові, невідомі мені люди — вони й не здогадуються, яка запекла й нерівна битва за прекрасне тут до них точилася.
Коли я приїжджаю, то пробігаю цю вулицю швидко, намагаюся не дивитися на те все, на місце свого фіаско… Щоби не втратити в солодкому спогаді мого марева — там Він у мундирі, а Вона — в капелюшку з вуалеткою… У тих місцях, де її краде й стирає допотопною гумкою час, домальовую «простим» олівцем так, щоби було красиво.
Я тоді навіки програла.
І ось зізнаюся.
Бо мучить — і здатися все одно не можу…
Критично хочеться краси. На закатаному під асфальт тепер уже порожньому місці. На чужій тепер вулиці, — а вона тепер уже й не Леніна — а Соборна… Ім’я нове й висить у повітрі без смислу…
Хочеться, щоби в усього знайшлося минуле. Щоби ми дописали перервані силоміць біографії. Нам треба начищених до блиску полиць, треба оживити в пам’яті справжні імена. І щоби пахли живі квіти біля підніжжя… Щоби пахло. Щоби було красиво.
Треба все описати, все згадати й назвати, все, що лишилося в пам’яті, — розказати.
Потрібні яскраві слова.
Щоби стояли перед очима…
13 комментария
Згадала власне дитинство. Дякую вам за спогади!!!
Дякую і Вам, що прочитали:)
Дякую сердечно за яскраві слова! Перед моїми очима повстало моє трагічно любиме село, де колись, давно, мені випало щастя народитись…
нам усім пощастило тут народитися:) Дякую!
Неймовірно!!! Навіть побачив як вилискувала скляними боками банка, що летить у смітник. Відразу постало в уяві дитинство: старезний будинок, збудований ще фабрикантом Харитоненко, з величезними вікнами та скрипучими сходами, народженими одночасно з будинком, та бабуся, що звала через велетенське вікно на вечерю
Добре, що все це нас зробило нами:)
Дуже щемно написано… як казала моя бабуся: тільки і пожили, що трохи при пану Леонтовичу… і приказчик у них був добрий… а потім прийшли більшовики, колгосп і рабство… Ось і пані Ольга описала остаточний прихід брутальної совдепії — і портал у казковий світ через бакалію був закатаний в асфальт!
Дякую… Але маємо той портал знайти.. «той інакший світ» має подати знак — завтрашнє без нього буде нудним
Без «того інакшого світу» завтрашнього просто не буде. Балансуємо на линві. «Інакший світ» тримає нас , аби не гепнули долу, задихнувшись у квашеному повітрі.
Подивилася на наш Пирятин Вашими очима… І побачила те, чого, на жаль, не бачила досі… Дякую
Правда ж — він особливий?:) Треба його нам повернути — у всій його красі й величі! Багато чого з нами зробили за сто років… Але ми живі
Так само,- бакалія, тільки в Краснограді. Нажаль вже зтерта роками розкіш інтер»єру тісного приміщення. Вітрини з солодощами, рафінадом, інщими продуктами неоковирного стану. Я, п»ятикласниця ,купую цукерки «Ластівка», тоді- мої улюблені. Ще не вийшовши з приміщення темнуватого і брудного, розгортаю першу цукерку, а там — черв»ячки рясно біліють і ворушаться. Продавчиня у той час кричить на бабусю, що назвала хліб цвілим. А він і був завжди зі смаком сирості і цвілі, Багато років потому я побачила на старій листівці 1913 року той магазин. Раніш там був «Салон дамскихЪ шляп»
Так, старий Пирятин….Скільки спогадів?Один із них. Магазин «Брагінський»- сувої гарнних,справжніх і натуральних тканин,а на них лежить дерев’яна рамка з ручкою, посередині зі вставленим склом. На склі зображення силуету прекрасної стрункої дівчини у сукні в традиціях 60-х.Я любила прикладати ту рамку до різних тканин,це ніби гра «одягни ляльку».В мене й досі це перед очима.А ще- магазин здавався таким здоровим,високим з міцними дерев’яними прилавками..