Оскільки щоденні плітки про призначення новообраним президентом нового голови Служби безпеки України набувають вже зовсім істеричних рис (бо кожен, хто вважає себе гідним цієї посади, виплітає мереживо медійних інтриг у традиційний для «контори» спосіб), варто розповісти ще одну шпигунську історію. І, як водиться, тут усі збіги будуть випадкові. А якщо хтось себе впізнає, то тим паче.
В Україні стало модним кивати на кожен досвід Заходу як на беззастережний приклад. Проте той самий Захід десятиліттями вкладає шалені гроші в створення ореолу власної непомильності та безгрішності. Звісно, це стосується і діяльності спецслужб. Література і кінематограф, за невеликими винятками (Джон ле Карре, наприклад) створюють образи ідеальних супергероїв, які значно ближчі за своїми здібностями до Бетмена чи Людини-Павука, аніж до реальності.
Попри всю глянцевість цих картинок, поза увагою лишається (як нудний і непривабливий) той факт, що спецслужби (як і армії) є лише спеціальним інструментом в руках чинної влади своїх країн. Політики – такі ж самі люди, як і ми з вами, і можуть робити доволі дурні помилки. Але у хованні цих помилок вони бувають бездоганні, і тут наш український досвід теж багато чого підказує і показує.
Вінстон Черчилль – одна з таких «ікон стилю» чільного політика, сильного, мудрого і непомильного. Як і МІ-5 – контррозвідка Великої Британії. Але от вам власне історія.
Черчилль очолив британський уряд у травні 1940 року. Для нього поразка і роздрібнення Німеччини була настільки важливою справою, що він задля цього ладен був укладати будь-які військово-політичні союзи. Зокрема, із СРСР, багаторічним ворогом. Йому протистояла група консерваторів (не Чемберлена і Галіфакса), які вважали СРСР більшим злом, ніж Німеччину.
Водночас вони намагалися підтримати антигітлерівські змови різних груп всередині Рейху. Та й самі заколотники, налякані чинною політикою фюрера і плануючи вбити Гітлера, шукали контактів із Лондоном. І не просто контактів – вони («тіньовий» канцлер антигітлерівської опозиції Карл Герделер та інші) пропонували детальні плани негайного закінчення війни, повернення Німеччини до кордонів 1914 року тощо.
Але Черчиллю це вже було не цікаво – він хотів повного знищення Німеччини. У сера Вінстона не було жодних ілюзій стосовно Сталіна, але він так само розумів, що інших серйозних союзників у цій війні в нього просто не існує. Тому Черчилль розпочав активну політику пом’якшення стосунків із Кремлем. Чільним фактором такого пом’якшення стало тепле ставлення до британських комуністів, яких досі трактували нарівні з нацистами.
Відповідно, прем’єр вигнав з уряду всіх діячів, які були відомі своїми антирадянськими поглядами. Дві таких відставки виявилися абсолютно фатальними.
Перша – це Кеннет де Курсі, який керував групою розвідки Імперської поліції. Він був настільки запеклим антирадянщиком, що потрапив у радянський список «Враги России в Британии».
Друга – це Вернон Келл, засновник і голова внутрішньої контррозвідки МІ-5. Келл тримав під прицільним наглядом всі без винятку пронацистські й комуністичні гуртки у Великій Британії. Особливо в Оксфорді та Кембриджі – вишах, які після його відставки негайно «почервоніли».
Таким чином у МІ-5 з’явився Натаніель Віктор Ротшильд, один із фінансистів виборчої кампанії Черчилля і член його політичної команди.
У нього було багато реальних заслуг перед Британією і особисто перед прем’єром. Але майже ніхто не знав, що він був переконаним комуністом і з 1934 року (завербований у Кембриджі) агентом радянської спецслужби ДПУ, спадкоємиці НК. За порадою радянського резидента він формально зрікся комунізму. У 1937 році. Ротшильд стал пером Англії та членом палати лордів, а з появою Черчилля миттєво став чільним контрррозвідником.
Відповідно, він прилаштував на службу в МІ-5 усю свою радянську агентуру, з якою працював ще в Кембріджі. Кім Філбі – у зовнішню розвідку. Ентоні Блант – у контррозвідку. Дональд Маклін, Гай Берджес пішли у МЗС. Джон Кернкросс – до канцелярії прем’єра, далі у шифрувальну службу і у зовнішню розвідку.
Понад 20 років Москва знала все, що відбувається у британських спецслужбах.
Цікаво, що самому Ротшильду за це так нічого й не було. До своєї смерті у 1990 році він був членом правління «Шелл» і впливовим банкіром. Вже після його смерті стало відомо, що він був ще й фінансистом шпигунської «кембриджської п’ятірки». Надто велика кількість радянської агентури була заведена в британську політику, і надто поважні люди у цьому брали участь.
Таким чином кадрове призначення, яке принесло безумовну тактичну й оперативну перевагу Великій Британії, у стратегічній перспективі обернулося грандіозною поразкою.
Нові кадрові призначення, яких голосно вимагає голодна до сенсацій українська публіка, безумовно, мають всі ознаки закулісних інтриг.
Важливо, щоб у цих інтригах не втратилася сама суть обороноздатності країни, щоб вони не привели на посади нових Кімів Філбі.
Бо ми ще зі старими ніяк не розберемся.
Олег Покальчук
