За останні 10-15 років найпівденніше місто у світі розрослося вдвічі. Далі на південь ще є поселення, але це вже не міста. Ушуайя – це такий собі край світу. Тут існує семикілометрова залізниця, яка раніше з’єднувала в’язницю й робочі табори. Вона так і називається: «Поїзд Кінця Світу».
В Ушуайю приїздить багато туристів. Частина з них пливе далі – на яхтах або великих круїзних лайнерах до Антарктиди. На яхті може плисти 12 осіб, на лайнерах – понад сотню або й більше. На лайнері можна майже не відчути хвиль – купатися в басейні, дивитися телевізор, ходити в бар і таке інше. На яхті треба по черзі готувати їсти, прибирати, стояти на вахті, замикати на засувки й замки всі дверцята – щоб нічого не падало й не стукало тощо. Проте, зважаючи на екологічні обмеження, кількість висадок туристів, дозволена кількість самих туристів при висадці на берег, а також місця висадки суворо регламентовані й поділені між суднами. Якщо певний рейс забронював висадку в певному місці, але через погані погодні умови ніхто з пасажирів не захотів скористатися нагодою, то цю висадку все одно вважають зарахованою й не передають іншим. Яхтам простіше, адже через малу кількість людей на борту виходити можуть усі охочі, і там, де запланували. Про переваги та недоліки плавання на яхті зможу розповісти більше в наступному матеріалі.
Узимку до Ушуайї туристи також приїздять кататися на лижах – тут високі й красиві гори. Ян народився тут, в Ушуайї. Йому 28, і він 14 років жив у Буенос-Айресі, але нещодавно повернувся в рідне місто. Учився на фотографа, але покинув навчання, бо це дуже дорого. В Аргентині є як платні школи, так і платні університети. Платні школи дають кращу освіту. Університети здебільшого теж: національний університет у Буенос-Айресі займає непогані позиції щодо якості навчання. Коли Ян поїхав із Ушуайї, місто було вдвічі менше, ніж сьогодні. Тепер тут мешкає близько 80 тис. осіб.
Місто на Вогняній Землі було засноване, аби підтвердити приналежність цієї землі до Аргентини. Першою спорудою вважається тюрма особливо суворого режиму. Уже після її спорудження почало виникати саме містечко.
Зі збільшенням кількості туристів тут з’явився великий аеропорт, центральні вулиці заповнилися безліччю магазинів та кафе. У цьому сенсі місто схоже на якесь давнє європейське туристичне містечко, яке налагодило спокійне життя, нажило славу чудового курорту й поступово затерло автентичність універсальними магазинами відомих та невідомих брендів, сувенірними крамничками тощо. Але насправді Ушуайя зовсім не схожа на Європу, хоча і клімат, і затока навіює у прямому сенсі запах, схожий на середземноморський, і в переносному – атмосферу півдня. Це, зрештою, і є південь.
Бажаючи класифікувати й укласти новий шматочок світу в своє розуміння, незумисне шукаєш асоціацій та паралелей. Важливим пунктом для порівняння є архітектура. Тут знову окремі риси дуже нагадують давні південні європейські міста, інші – щось нове. Дещо перегукується з дерев’яними будинками у східноєвропейських малих містечках. Структура ж, органічність повсюдних кольорових вивісок, великі вікна, низька забудова могли б нагадати кадри з американського фільму. Натомість використання штучних матеріалів, зовсім не притаманне Європі й таке часто вживане на пострадянському просторі, тут виглядає доречно. Хоча інтуїтивно здається, що ніхто спеціально не дбає про естетику, та вона складається сама собою. Тутешня. Особлива.
Врешті, ще однією показовою річчю є дороги і транспорт. Залізниці в Аргентині погані. Місцевий мешканець мені розповів, що один із президентів Аргентини мав брата, що володів автобусною компанією. Тож родичі знищили залізницю, щоб усунути конкурента й підвищити прибутки з автобусних перевезень. Такий підхід до справи міг би бути схожим і на український. Утім автобуси тут справді дуже хороші, як і дороги. Це не завжди можна сказати про тротуари. Імовірно, що така ситуація не повторюється в кожному місті, тим більше не в столиці, але в Ушуайї, наприклад, тротуари не в центральній частині досить вузькі, часто порослі травою, часто розбиті. Думаю, що пояснення просте: у центрі гуляють, а поза центром – ні. Країна надто велика, щоб не користуватися автомобілем. Вони тут, звісно, біля кожного дому, часто по декілька. З «асортименту» – дуже багато міцних автомобілів, зокрема пікапів.
Щоб потрапити сюди з Європи, треба прилетіти до однієї зі столиць Латинської Америки, а потім внутрішнім рейсом добиратися вже сюди. Звичайно, що можна, наприклад, приїхати автомобілем. Саме тут, до речі, закінчується трансаргентинська дорога, що перетинає країну з півночі на південь.
Логічно летіти сюди з Буенос-Айреса, однак одна з учасниць мандрівки на яхті «Сельма», якою мені випало плисти в Антарктиду, прилетіла зі столиці Чилі – Сантьяго. Із Буенос-Айреса політ триває чотири чи п’ять годин, залежно від рейсу. Зважмо, що, наприклад, із Варшави до Парижа – дві години. Із Кракова до Кіпру – три години. І ми перелітаємо кілька європейських країн. Тут же потрібно летіти довше, і це не найбільша країна Латинської Америки.
До Буенос-Айреса дуже часто рейси йдуть через Мадрид, Рим, Стамбул, Амстердам чи Лондон. Якщо є безвізовий паспорт, то, звісно, простіше летіти не через Лондон. Мені випало летіти через Рим. Пересадка у столиці Італії тривала приблизно 14 годин. За цей час, звичайно, не можна зануритися в атмосферу однієї з колисок європейської цивілізації, але оглянути кілька важливих пам’яток і походити середмістям – можна. Те ж із Буенос-Айресом: пересадка не обов’язково мусить бути навіть того ж дня, тож теоретично можна хоча б мигцем оглянути місто.
Про всяк випадок варто згадати: зараз тут літо. В Аргентині температура схожа на ту, яка була в Римі. За відчуттям – 25 градусів. Проте повітря навіть у Буенос-Айресі зовсім інше, ніж у Європі. Імовірно, це через близькість океану. Навіть у спекотну погоду тут свіжо, неначе в нас після зливи. Хоч небо чистесеньке, а сонце добре припікає. Ушуайю вважають в Аргентині досить холодним краєм. На сонці спекотно навіть в одній футболці, проте погода дуже непостійна. За день тут може кілька разів починатися й закінчуватися дощ. Тут висока вологість, але головним фактором холоду чи його відсутності є вітер, який може вмить зірватися й дути так, що тебе легенько зносить із дороги в затоку, а потім враз стихнути.
Наступного дня після написання цього тексту яхта виходить у протоку Дрейка і прямує до Антарктиди. Тож наступний текст буде про перехід протоки й очікуване прибуття на українську антарктичну станцію «Академік Вернадський».
Маркіян Прохасько