Україна наполегливо розширює свою присутність на зовнішніх ринках, підтримує експортерів, підписує нові угоди про зони вільної торгівлі − наче все мало би бути добре, але цифри свідчать про інше. Негативне сальдо торгового балансу України за підсумками 11 місяців 2018-го сягнуло 8,8 млрд доларів. Україна не просто торгує собі у збиток, а ще й погіршує цей показник, бо в 2017-му негативне сальдо сягало 5,3 млрд доларів.
Причин багато, втім усі перепони для зміни торгового балансу можна усунути – шляхом реформування української економіки. І, як не дивно, для того, аби зрозуміти проблеми нашої зовнішньої торгівлі, насамперед треба подивитися на структуру нашого внутрішнього виробництва.
За минулий рік індекс промислової продукції в Україні склав 99,8 %, тобто зростання виробництва не було. Якщо порівнювати з попереднім роком, то воно ще й скоротилося майже на 3 %. Несуттєво зросли обсяги добувної промисловості – на 2 %. Якщо ж говорити про переробку, то у «плюсі» лише виробництво хімічної продукції (+16,5 %), транспортних засобів (+9,5 %) та продуктів нафтопереробки та коксу (+3,3 %). Виробництво ж харчових товарів скоротилося майже на 2 %, текстилю та одягу – на 4,6 %, комп’ютерів та електроніки – на 3,7 %, устаткування – на 17,8 %.
Принципово краща ситуація з виробництвом агропродукції. За рік воно зросло на 7,8 %, причому підприємства АПК збільшили обсяги виробництва продукції рослинництва майже на 15 %, а тваринництва – на 3 %.
А тепер поглянемо на товарну структуру нашого експорту. Майже 40 % − це продукція АПК та харчової промисловості (за рік експорт зріс на 3,7 %), 25 % − продукція металургійного комплексу (ріст у 17,2 %), 11,6 % − продукція машинобудування (+10,8 %), 9,2 % − мінеральні продукти (+9,6%), 5,4 % − хімічна промисловість (+17,4 %), 4,4 % − деревина (+20,5 %), 3 % − промислові товари (+6,9 %) та 2,6 % − товари легкої промисловості (+13,3 %). Як бачимо, експорт зростає за всіма складниками, але торговий баланс не покращується, бо левова частка нашого експорту – це сировина. Її вартість, з одного боку, у будь-якому разі нижча за вартість готової продукції, а з іншого − залежить від поточної ситуації на світових ринках, на яку Україна впливати не може. Тому навіть нарощуючи об’єми експорту та відкриваючи нові ринки збуту, ми все одно не заробляємо багато, бо продаємо на цих ринках дешеві сировинні продукти.
Зрозуміло, що продавати сировину набагато простіше, ніж готові товари: витрат на виробництво менше, доступ на ринки – простіший, вимоги до якості – лояльніші. А головне, такий бізнес рентабельний, бо вимагає мінімуму інвестицій та дає швидкі прибутки. Тому цілком логічно, що вітчизняні виробники-експортери залюбки займаються виробництвом саме сировинної продукції, а не товарів із високою доданою вартістю. Бізнес завжди шукає найпростіший та найкомфортніший шлях. І для того, власне, і потрібне державне регулювання в економіці, щоб спростити бізнесу інші шляхи, стимулювати його до роботи в інших галузях, виготовляти готову продукцію, а не лопатами пшеницю нагрібати, допомогти довезти свою продукцію не лише до порту іншої країни, але й до полиці в супермаркеті своєї країни. Але поки що картина незмінна: Україна нарощує виробництво сировини і зменшує виробництво товарів глибокої переробки.
Цей дисбаланс відчутний і на внутрішньому ринку – брак готових товарів українського виробництва спонукає до швидкого нарощення імпорту в Україну. При річному зростанні експорту майже на 10 % імпорт виріс на 16,7 %. Продавши іншим країнам товарів на 43,2 млрд доларів, ми купили товарів на 52 млрд і отримали від’ємний результат нашої зовнішньої торгівлі.
Ми за рік на 34 % збільшили імпорт промислових товарів, на 18 % − продукції легкої промисловості, на 18,3 % − машинобудування, на 16,2 % − мінеральних продуктів. Навіть імпорт харчової продукції в аграрну Україну зріс на 18,5 %. І якщо раніше зростання імпорту в більшості випадків пов’язувалося із ввезенням в Україну паливної сировини, то тепер це групи промислових товарів високої доданої вартості.
Навіть наша торгівля з ЄС вигідна для нас, лише якщо говорити про відсотки зростання. Справді, за рік наш експорт до країн співдружності зріс на 15,7 %, а наш імпорт із країн ЄС − на 12,4 %. Але в грошах картина інша: ми продали ЄС товарів на 18,4 млрд доларів, а купили в ЄС продукції на 21,2 млрд. І якщо ми не змінимо товарної структури нашого експорту, то баланс не на нашу користь зберігатиметься й надалі. Ми продаємо ЄС більше дешевої продукції, а купуємо в ЄС менше, але дорогих товарів.
Жодної програми імпортозаміщення, окрім як для оборонного комплексу, уряд досі не запропонував. Попри декларації про підтримку бізнесу, удаваний пошук інвесторів та фокус на розвитку малого та середнього бізнесу, держава не надто опікується зростанням вітчизняних виробників готової продукції. Величезні холдинги, що експортують сировину, їй явно ближчі, бо ці холдинги забезпечують країну валютними надходженнями вже й зараз. Перспективи того, що виробники готової продукції після виходу на зовнішні ринки можуть збільшити в рази експортні надходження, надто далекі, аби зацікавити когось із урядовців. Це підтверджує статистика – лише 11 % малих та середніх підприємств прямо або опосередковано займаються експортом, решта працюють виключно на внутрішній ринок. Зазвичай для виходу на зовнішні ринки їм бракує елементарного – розуміння процесів зовнішньої торгівлі, контактів тощо. І держава цілком може їм у цьому допомогти.
Також для того, щоб подолати дефіцит у зовнішній торгівлі, крім розвитку власного виробництва готових товарів, уряду треба звернути увагу на розвиток сфери послуг, адже саме там формується найвища додана вартість. На відміну від зовнішньої торгівлі товарами, наша торгівля послугами є профіцитною. За дев’ять місяців минулого року Україна експортувала послуг на 8,7 млрд доларів, а імпортувала – на 4 млрд. Звісно, заробити на послугах стільки ж, скільки на продажі продукції ми ще довго не зможемо, але звернути увагу на позитивний тренд цього напрямку варто. Бо при зростанні експорту послуг на 11 %, їхній імпорт виріс лише на 5 %, і потенціал для продовження цього тренду та нарощення обсягів ми маємо.
З 2017 по 2018 роки на 82 % зріс експорт послуг з надання франшиз, на 36 % − ліцензій, на 46 % збільшився експорт фінансових послуг, на 57 % − послуг із переробки. Враховуючи наше вдале розташування, ми цілком могли би збільшити, наприклад, обсяги транспортних послуг чи туристичних. І тут жодних перепон немає, окрім небажання центральної та місцевої влади інвестувати кошти в розбудову транспортної інфраструктури чи оновлення туристичних пам’яток. Експорт послуг не лише допоможе нам хоча б частково компенсувати дефіцитність торгівлі товарами, але й знизить нашу залежність від кон’юнктури на сировинних ринках.
Наразі обсяги валютних надходжень в Україну прямо залежать від цін на сировинні товари на зовнішніх ринках, від процесів, на які ми жодним чином не вплинемо. Ми лише з острахом можемо чекати, чим закінчиться торгове протистояння США та Китаю, чи будуть дорожчати енергоносії, чи буде врожайним рік для наших основних конкурентів на ринку зернових, чи зростатимуть економічні показники наших торгових партнерів. Мінімізувати цей фактор невизначеності – напевно, головна наша мета в короткостроковій перспективі.
Крім того, уряду варто ретельніше ставитися до підписання Україною угод, що стосуються зовнішньої торгівлі. Підписуючи угоду про зони вільної торгівлі, варто пам’ятати, що ми не лише відкриваємо доступ до цих ринків для наших експортерів, але й запрошуємо на наш ринок імпортерів із цих країн. І така співпраця може бути для України невигідною. Яскравий приклад – плани українського уряду підписати угоду про ЗВТ із Туреччиною, яка вже зараз імпортує до України промислові товари, товари легкої промисловості та туристичні послуги, при цьому не готова відкрити власний ринок для наших харчових товарів. Тож наші вигоди від такої співпраці будуть дуже сумнівними.
Загалом Україна не повною мірою використовує свій експортний потенціал у торгівлі із 75 країнами світу, щороку втрачаючи близько 6 млрд доларів додаткових надходжень. Обрати є з чого, але обирати треба мудро – з тих країн, які зацікавлені не лише в наших сировинних товарах, мають ємні ринки й незначні обсяги імпорту в Україну. Наприклад, такою країною є Індія, але про ЗВТ із нею навіть не згадують в уряді.
Також Україна дуже слабко інтегрована у світові ланцюги формування доданої вартості – коли країна експортує запасні частини чи комплектуючі для виробництва кінцевого продукту. Це суттєво збільшило б наші надходження від експорту, але для цього нам потрібно виробляти технологічну продукцію, а з цим проблеми – лише 5 % нашого експорту можна уналежнити до середньо- або високотехнологічного. Для збільшення цієї частки потрібні інвестиції та технології, із пошуком яких ми також поки що не впоралися. Навіть створення в Україні технологічних чи інноваційних парків гальмує не перший рік.
Зважаючи на те, що зміни у структурі виробництва в Україні потребуватимуть значного часу, експорт нарощувати треба, але не лише шляхом підписання угод про ЗВТ. Часто для покращення показників зовнішньої торгівлі достатньо укладання великих інфраструктурних контрактів із іншими країнами, участі України в міжнародних виставках, заходах, які б дозволили нашим виробникам познайомитися з ринками інших країн, допомоги виробнику вийти на ці ринки. Українському бізнесу досі бракує знань щодо існування торговельних угод і потенційних можливостей, які вони відкривають. Експортерам дуже важко отримати доступ до інформації про експортні процедури й формальності, вимоги для доступу на ринок, канали збуту, вимоги до упаковки, маркування та безмитний доступ. Великі орієнтовані на експорт компанії мають чималий досвід і з легкістю знаходять нові ринки збуту, а от малі виробники, навіть якщо їхня продукція має більшу додану вартість, неохоче йдуть в експортери. По-перше, вони часто не мають необхідних для цього знань, а по-друге – додаткового людського ресурсу для виконання всіх необхідних формальностей. Завдання держави – не просто відкрити ринок іншої країни, а допомогти вийти на цей ринок тим, хто самотужки впоратися з цим завданням не може.
Текст: Валентина Ющенко
