Схоже, один із фаворитів оскарівських перегонів уже визначився. Це стало зрозуміло після нещодавнього «Золотого глобуса», де трагікомедійний байопік Пітера Фарреллі «Зелена книга» переміг у номінаціях «найкраща комедія або мюзикл», «найкращий актор другого плану» (Махершала Алі), «найкращий сценарій» (Пітер Фарреллі, Нік Валлелонга, Брайан Хейз Кьюрі), а також після оголошення списку номінантів власне на «Оскар» – «Зелену книгу» висунуто в п’яти категоріях, зокрема – «найкращий фільм» і «найкращий оригінальний сценарій».
Що таке «Зелена книга»? Це путівник для афроамериканців і взагалі людей з небілим кольором шкіри, що подорожують півднем США в 1962 році. У книзі зазначені готелі й ресторани, куди дозволено входити «кольоровим». Гортає цей ганебний посібник білошкірий здоровань Тоні «Базіка» через, так би мовити, виробничу необхідність. Його найняв водієм і дорожнім менеджером один із найкращих джазових піаністів свого часу, афроамериканець Доктор Дон Ширлі. Водій з міцними кулаками йому потрібен для того, щоб без проблем проїхатися з концертами по півдню США, де на ту мить пишним цвітом цвіла расова сегрегація. Дон з його авторитетом міг би обрати безпечніший маршрут, але свідомо пішов на ризик, бо розглядає ці гастролі як свою громадську місію. Сценарій написано за мотивами реальних подій з життя реальних людей.
Найбільша загадка цієї картини – її режисер. Якщо сказати, що Пітер Фарреллі раніше не хапав зірок з неба, то це буде лише частиною правди; насправді він здобув собі ім’я, знімаючи комедії з максимально примітивним гумором на межі категорії В: «Тупий і ще тупіший» (1994), «Заводила» (1996), «Я, знову я і Ірен» (2000). «Зелена книга» для нього – це явний крок угору.
Сюжет, власне, передбачуваний. Дон (який до всього іншого ще й гей) потрапляє в халепи, Тоні його з тих халеп витягує. А інколи й Тоні, з його звичкою більшість проблем вирішувати фізичною силою, потребує допомоги Дона. Расисти-поліцейські, дикий абсурд сегрегації, коли музикант не може повечеряти в тому ж самому ресторані, в якому має виступати, постійні суперечки вишуканого темношкірого джентльмена й білошкірого грубуватого простака, зворушливі сцени, де Дон вчить Тоні писати ніжні листи дружині – все, як у підручнику. Але дивитися цікаво. Чому?
Насамперед, звісно, завдяки центральному дуету. Головних героїв зіграли блискучі актори: Вігго Мортенсен (Тоні) і лауреат «Оскара» Махершала Алі (Дон Ширлі). Мортенсен заради зйомок додав добрий десяток кілограмів. У роль такого собі «добра з кулаками» він вжився ідеально; тим захопливіше спостерігати, як його персонаж поступово змінюється у своєму усвідомленні расової несправедливості довкола нього.
В Алі партія складніша. Частково він відтворює свою роботу в образі наркоторговця Хуана в драмі «Місячне сяйво» (2016), за яку, власне, й отримав «Оскара». Дон – це сполучення, з одного боку, аристократичної незворушності, певного навіть стоїцизму, з іншого – глибоко притамованого відчуття несправедливості, яке в будь-яку мить може вирватися назовні емоційним вибухом; для повноти картини слід ще додати самотність. Увесь цей емоційний спектр Алі відіграє просто блискуче. Вони з Мортенсеном складають практично ідеальну опозицію, є цілковито взаємодоповнювальними протилежностями і прямо на наших очах створюють історію дружби двох людей, які в інакших умовах навіть не зустрілися б.
Тож саме тому неможливо відірватися від екрану, бо «Зелена книга» – це не тільки й не стільки про расистське й ксенофобне іншування, а й про оцю дружбу, про встановлення зв’язку в цілковито неможливих умовах. По суті, це в певному сенсі сильно полегшена й переінакшена, але в емоційній основі така ж сама версія «Місячного сяйва».
І тоді стає зрозумілим, чому «Зеленій книзі» дають і ще даватимуть призи в Америці. Бо цей фільм про те, що вже не раз рятувало США і врятує їх знову, у трампівську еру – про вміння знаходити спільну мову.
А коли такі фільми навчаться робити в нас – це й стане ознакою зрілості українського кінематографу.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com


