Ох, я давно не юна Попелюшка, а доросла і тверезомисляча Фея – і мені з цим якось легше жити. Вік, досвід, соціальний статус, урівноважений характер – усе це непогано працює на імідж доброї хресної, чарівниці за сумісництвом. От і на сукню на феєричний корпоратив власної компанії не треба сподіватися від ніякої доброї тітоньки; сама собі пішла, купила – усі щасливі, ніхто не смикається. І музикантів обираю сама. І танцюю як собі хочу й із ким собі хочу.
Але поки я не стала Феєю, то завжди бачила себе у мріях Попелюшкою на балу. Бути Попелюшкою – то не надто чітка перспектива, бо не знаєш, чи та карета не стане гарбузом раніше, аніж принц зверне на тебе увагу. А взагалі, що там із принцами? Щороку візія новорічної ночі малювалася мені дивовижним балом, де всі просто пищать від вибухових емоцій, естетичних декорацій і казкової магії. І звучить чудова музика! А Попелюшка, тобто я, танцює із тим прекрасним, який (о боже мій!) теж уміє танцювати! Але от біда: їх, прекрасних українських юнаків, чомусь ніхто цього не вчив. Кімната в гуртожитку дуже мало скидається на королівський палац, і ялиночка з блідими вогниками, що блимають майже в ритм касетного магнітофона, не тягне на казкові вогні; і цей «медляк» із умовним принцом, який вогко дихає тобі в шию і переминається з ноги на ногу, віденським вальсом не назвеш. Із року в рік сподівання новорічного свята розбивалися об реальність. Досить таки сіру й непривабливу реальність 90-х. Ранкові стояння в черзі за батонами, виснажливі пошуки хоч якихось продуктів по занедбаних і зовсім порожніх крамничках. Канапки зі шпротним паштетом. Кривава мері. І олів’є – як вершина гастрономічних бажань.
Але ж хочеться казки. І от одного разу… Я на той час уже працювала в театрі після закінчення театральної студії, хоча ще вчилася в універі. Театр загалом рятував від реальності, створював простір для мрій. Того новорічного вечора у фойє театру поставили довгий стіл, застелили білою скатертиною, розставили поміж тарілок маленькі червоні яблука й шоколадні сердечка, запалили свічки. Ніколи в мене ще не було такого відчуття живої містерії. Цієї ночі мало статися якесь диво. Актори принесли якийсь простий, але дуже смачний домашній харч. Досі пам’ятаю, як пахла печена у фользі картопля зі шпондером і цибулею. Уже й цього було досить, щоб ця новорічна ніч посіла собі місце найкращої з усіх досі прожитих за мої юні 22 роки. І от перед північчю до нас постукали заїжджі гості – здалека, із Польщі. Із баяном, піснями і сміхом. А верховодив гуртом польських акторів режисер пан Влодзімєж – справжня театральна легенда. Стрункий, красивий. А яка харизма! Одразу зала наповнилася якоюсь особливою радістю, голосами, співами, віншуваннями. А потім розпочалися танці. Чому, досі не знаю, але він запросив до танцю саме мене. Ні, то був не принц, радше король за віком і всіма своїми регаліями та статусами, але ж і король пластики, ритму, емоцій. Навіщо мені принци, думала я, мені потрібно просто танцювати з цим незнайомим чоловіком, таким дорослим, таким загадковим, з іронічними іскорками в очах, і відчувати, як кожен рух, кожен імпульс творить новий малюнок, нову історію. Ми танцювали цілу ніч, не змінюючи партнерів, – і я зрозуміла тоді, що таке танець, і як можна прожити в танці цілу історію і справжнє кохання. Щоб на ранок попрощатися назавжди, без явок і паролів, і піти пішки до свого гуртожитку, бо нема ні карети, ні навіть гарбуза на колесах. Є тільки пульсація ритмів у твоїй такій юній гарячій голові. Іти крізь сірий вологий ранок сонного Львова й відчувати, як всередині тебе танцює твоя молодість, твоя вивільнена свобода, грація, твоя справжня ти.
Ми зустрілися через сім років – на фестивалі, там, де його вотчина, його театр, його казковий палац посеред снігів і дерев. Я, чесно кажучи, боялася, що він мене не впізнає. Ну подумаєш – танець із молодою студенткою, так давно, що не знати чи було, чи наснилося. Але він упізнав одразу, кинувши фразу: «А ти стала ще гарнішою». Ні, танцювальної ночі не було. Було зачудування. Довкола всі співали доглибинних українських пісень, частувалися, спілкувалися, творили яскраве дійство. Тут зібралося багато просто космічно талановитих людей. А що я там робила – писала про все це матеріал до щоденної газети, із якою тоді співпрацювала. А ще я згадувала собі той танець і танцювала його в своїх думках. А після повернення додому написала цикл «Коротка історія танцю».
«Послухай, дитинко, старого розумного вовка: у танці усе має значення першочергове…»
Набираючи цей текст, я загуглила біо того неймовірного героя мого танцю, і зі здивуванням виявила, що на той момент, коли ми зустрілися, йому було рівно стільки, скільки мені зараз. А ще зрозуміла, що він чимось дуже схожий на мого чоловіка. Таки ті розумні вовки мають багато спільного.
Мар’яна Савка