Новорічне

…

У жовтні, коли дерева стали відповідати назві місяця, плоди каштанів уже опали, а горіхи тільки почали сипатися на землю, вона прочитала в соцмережі про цікаву і водночас смішну прикмету. Мовляв, якщо відняти у ворони горіх, загадати бажання і з’їсти його, то бажання неодмінно здійсниться. Люди коментували: хто називав це маячнею та нісенітницею, хто підтверджував, хто казав, що досі не чув про таке, але варто спробувати, бо в тих ворон нині саме горіхові жнива – дня не минає, щоб не зустріти ворону з горіхом у дзьобі.

Бажань у Лілі було чимало. І вона знала не один спосіб їх загадувати. Але чому б не випробувати ще один, раз такий сезон? Тим більше, що дорогою від дому до роботи їй теж нерідко траплялися ті дзьобасті птахи, які мали слабкість до смакоти у шкаралупі. Її новий район помалу витіснив приватний сектор, але лишилося на згадку чимало старих плодових дерев, серед яких були й величні горіхи, тож чорних та чорно-сірих мисливців за плодами вистачало.

Буквально наступного дня дорогою до маршрутки Ліля гучно сплеснула долонями, побачивши чорнявку, яка намагалася розколоти горіх. Та зірвалася вгору на дерево, а дівчина вхопила легку здобич.

– Підвишення до зарплатні! – миттю прорікла вона, дивлячись на надколотий горіх; роздушила шкаралупу й тут же з’їла ядро.

Того ж дня начальниця оголосила, що, за результатами третього кварталу, відділ збуту отримує премію.

– Yesss! – прошипіла задоволено Ліля й навіть облизалася, пригадавши смак ранкового холодного горішка.

Дорогою додому вона уважно приглядалася і до птахів, і до місцевості неподалік від старих горіхових дерев; сама знайшла кілька горішків, але ж прикмета полягала не в цьому… Удома дівчина, схильна до креативного вирішення проблем, придумала, як посилити ефективність прикмети. Наприклад, якщо восени зібрати (тобто відібрати) 12 горіхів, то можна буде спланувати цілий календар бажань – по одному на кожен місяць наступного року! А у новорічну ніч з’їсти їх, бо коли ж іще відкривається Небесний портал для надсилання мрій?

Сказано – зроблено. Не тільки дорогою на роботу й із роботи вона чатувала на ворон, мало переймаючись думкою інших перехожих, але й у вихідні вабили її вже майже безлисті розкидисті дерева. Одного разу заскочив її на гарячому Сірий, сусід і колишній однокласник, який саме проїздив повз старий горіх на спортивному велосипеді.

– Ай-яй-яй! Лілю?! – вигукнув він і зупинився неподалік. – І не соромно віднімати харч у бідних пташок?!

– Не вимруть! Горіхів ще повно на дереві! Ворони вміють літати, а я ні! – дівчина ляпнула перше, що прийшло в голову, і сховала горіх у кишеню куртки.

– А ти в курсі, що вони запам’ятовують кривдників? Так можна й без глазіка залишитися… – кепкував із неї хлопець.

– Дякую за підказку. Наступного разу гулятиму в темних окулярах!

– То ти серійний маніяк-горішник?! – зобразив він переляк на обличчі.

– Так, не мороч голову, крути педалі! – махнула рукою уздовж їхньої вулички дівчина.

– Ну, бувай! Радий був зустріти! – хлопець кивнув їй і рвонув із місця.

…

Три, п’ять, сім… Вона нікому не розповідала про свій «проект»: ні єдиній близькій подрузі Наталці, ні, тим більше, своєму Сергію, який одного разу мало не «попалив» її за цим дивним заняттям. Вони йшли парком Шевченка біля Університету, де горіхових дерев зроду не було, але пильне око дівчини вихопило на узбіччі доріжки ворону. Та саме примірялася, як би розколоти шкаралупу й дістати смаколик. Спрацював імпульс. Ліля гучно ляснула в долоні; ворона відскочила на кілька метрів, але кидати свій скарб не планувала. Дівчина вже зробила рух уперед, але Сергій вхопив її за руку і розсміявся:

– Ти чого кіпішуєш? Голодна? Обід у пташки хочеш відняти? Ходімо десь посидимо, поїси!

Дівчина хмикнула, перевела все на жарти, але в голові тримала рахунок – це міг би бути восьмий горіх… Вона не дуже засмутилася, адже сезон був у розпалі – сім перших горіхів (не рахуючи того, який приніс їй премію) вона відбила у ворон за півтора тижні. Лишалося п’ять, тож невелика проблема. Не зізнаватися ж хлопцю, на якого маєш серйозні плани, що ти віриш у такі забобони та ще й сама їх удосконалюєш?

…

Життя тривало, жовтень зачастив дощами, листя горіхів побуріло та опало, але де-інде ще висіли поодинокі плоди, очікуючи вітру. Горіховий рахунок дівчини поповнювався повільніше та ще потребував двох одиниць до фіналу. Вона пильнувала й не мала сумніву, що впорається. Коробочка з горіхами стояла на підвіконні й очікувала поповнення.

На Геловін Ліля з Сергієм пішли в нічний клуб. Безумство того вечора зі страшною музикою, жахастиками-зубастиками-черепастиками і, звісно, гарбузами, тривало до глибокої ночі. Сергій залишився у неї до ранку; і неспішна ніч у його обіймах, а потім спільний, хоч і поспіхом, сніданок робочого дня – це було зовсім не те, що раніше, коли він прощався та їхав серед ночі додому, навіть якщо наступний день був вихідним… «Не можу спати у чужому ліжку» – говорив якусь нісенітницю, ніжно цілував дівчину і зникав з її території.

Лілія хоч і сумувала за мамою, яка поїхала у Грецію на заробітки, але жити молодій особі самій у власній квартирі було зручно, зважаючи на плани влаштувати особисте життя. Хтось інший би тільки мріяв. От із Сергієм нарешті намітився якийсь прогрес.

Лілія того дня ходила на роботі втомлено-щаслива, ловила на собі погляди чоловіків і збирала компліменти. Правду каже народна приказка: «Гарна дівка, як засватана!». Правда, про сватовство ще не йшлося, але вона точно знала, яке бажання призначить одному з магічних горіхів. От тільки ще не визначилася, завершити цю горіхову магію одноосібно чи долучити до неї в новорічну ніч і Сергія.

З одного боку, їй хотілося мати з ним спільні плани на наступний рік, озвучити їх разом, хай і в такий пришелепкуватий спосіб, зате потім дружно рухатися до їхнього втілення. Але ж, по-перше, як розповісти йому ту маячню про ворон? А по-друге, як озвучити свої 12 бажань під номерами, не спитавши про список його бажань? Може, треба скласти удвох той список завчасно? Бо як сказати вголос: «Бажання №6 – хочу в червні весілля з Сергієм!». Хлопці здебільшого загадують про мотоцикл, новий айфон чи якісь інші пацанські забаганки, а не про одруження… Тут би не сполохати…

За цими міркуваннями вона й не помітила, що в кутку їхнього великого робочого простору open space почався якийсь рух; пожвавлення переросло в біганину; і невдовзі гучні крики: «Лови! Лови її!», привернули увагу всього колективу. Ліля стрепенулася, ніби скинувши з себе спогади та мрії, визирнула з-за монітору й побачила, що з одного столу на інший пружно та весело стрибає чимала сіра білка з пухнастим хвостом.

…

Це була вона, Шуша. Шиншила, яку одна зі співробітниць принесла у кліточці з дому, бо в доньки виявили алергію на шерсть. Тож пообіцяла її подарувати іншій колезі. Та вже мріяла забрати собі, але в останню мить вибачилася, бо свекруха по телефону влаштувала скандал: «Або я, або шиншила!». І от пухнаста Шуша мала всі шанси оселитися в офісі нелегалом (по секрету від керівництва) до вирішення її долі. Поки жіночки шушукалися й розглядали тваринку у клітці, та улучила момент і дременула у привідчинені дверцята. У руки не давалася, тікала від усіх, вистрибуючи і вгору, і вперед, ліворуч-праворуч, на полиці, на шафу – здавалося, знущалась із учасників погоні. Але раптом зіскочила на стіл розгубленої Лілі та завмерла, дивлячись розумними очиськами в очі дівчини. Ні, зовсім не симпатія до молодої особи зупинила Шушу, а надколотий горіх у її руці – тваринка мала таку слабкість…

Так вони познайомились і подружилися. Доля пухнастої Шуші була вирішена. Ліля отримала того дня в комплекті до неї невелику клітку, набір продуктів та «інструкцію з експлуатації». Вечорами розмовляла з Шушею, показувала її мамі через Skype, але з клітки випускати не ризикувала, бо одного разу вже мала клопіт її виловлювати по квартирі.

Сергій поставився до тваринки спокійно – сказав, що можна, звісно, бавитися й цим, але собака краще. От він би завів пса, але живе в орендованій квартирі, а господарі категорично проти. До себе дівчину не запрошував – то мама приїхала, то друг підживає у нього… Ліля й не набивалася.

…

Грудень добігав кінця, вони домовилися зустрічати Новий рік удвох у неї вдома, щоби потім їхати догулювати на Хрещатику. Навіть у загальних рисах обговорили меню. Ліля поставилася до знакової події серйозно – генеральне прибирання у квартирі, невеличка жива ялинка у горщику, гірлянди, що блимають маленькими вогниками, стрижка й фарбування волосся, манікюр, педикюр, нова супер-пупер білизна, вишукані смаколики та напої. Треба сказати, що під вечір вона навіть втомилася. Позирала на годинник в очікуванні Сергія, а в голові все крутилося невирішене питання з горіхами бажань. Хоча список із 12 пунктів був охайно занотований на аркуші з блокноту. Але як це втілити?

«Може, і не треба відлякувати потенційного нареченого тими забобонами та ускладнювати стосунки? Почистити їх завчасно, а десь опівночі… Що? Дременути у ванну кімнату, замкнутися там і зжерти дванадцять горіхів? Круто!» – міркувала вона, роздивляючись свій скарб у коробочці на підвіконні.

Раптом на кухні заграла мобілка. Ліля кинулася до неї, бо вже хвилювалася – Сергій добряче затримувався.

– Вибач, розумію, що псую тобі святкування, але маму схопив апендицит, мушу їхати додому. Квитків ніде немає. Знайшов на «Бла-бла-карі» попутну машину. Виїжджаю. Не ображайся. Може, піди до якоїсь подружки… – пояснював і вибачався він, а дівчина стояла на кухні й дивилася, як на вулиці кружляють сніжинки, а у вікнах будинку навпроти блимають чиїсь гірлянди…

«Що ж, – подумала вона, попрощавшись із Сергієм, – всяке буває у житті, і Новий рік – то така умовна, придумана людьми дата… От повернеться, ми відсвяткуємо ще раз, хто нам завадить? Чи на Старий Новий, чи взагалі будь-коли. А от горіхи я таки з’їм сама – може, воно і краще!»

Вона ввімкнула електричний чайник і знову стала роздивлятися чуже життя по чужих вікнах. Раптом у кімнаті щось підозріло дзенькнуло. Потім хруснуло, потім ще раз. Відчувши недобре, дівчина кинулася туди та заклякла у дверях. На вишукано сервірованому столі, розштовхавши пухнастим тільцем прибори, сиділа сита й щаслива Шуша, а перед нею була розкидана шкаралупа горіхів.

Ліля скрикнула, ляснула в долоні, Шуша блискавкою злетіла зі столу та в кілька стрибків опинилася за шафою. Ловити її сенсу не було.

– Як?! Як вона вибралася з клітки?! А як я залишила відкритою коробочку?! – голосно обурювалася дівчина. – І не розірвало тебе, ненажеро?! Коли ж ти встигла все потрощити?

У голосі дівчини бриніли сльози, руки її тремтіли; вона перебирала горіхи та ледве стримувала ридання.

– Е-е-е, ні, не всі! – мовила вона до біглянки. – Дякую! Аж чотири горіхи з 12 мені лишила! Ті, що були цілими, бо з надколотих почала? Мудро, мудро! Прибити тебе мало! От попадешся мені!

Із пересердя дівчина розколола до столу один горіх, рішуче мовила: «Цьогоріч вийти заміж за Сергія!», зітхнула, з’їла смачне ядро й показала язика в той бік, звідки почувся шурхіт шиншили.

…

Раптом знову заграла мобілка. Хто б це міг бути о такій порі? За годину Новий рік…

Подруга Наталка якось обережно привіталась і стала розпитувати, як справи. Навколо неї гула музика – вони з родиною чоловіка та друзями вже святкували десь у заміському ресторані. Наталка прикривала рукою слухавку й намагалася почути, що розповідає Лідія про облом зі святкуванням удвох, про апендицит і попутку до райцентру.

– Чуєш мене? – перепитала Наталка. – Ну, мені, звісно, дуже шкода, але…

– А мені як шкода, та що вже…

– Мені шкода, що ти сидиш удома тоді, коли твій безцінний Сергій он на іншому краю нашої зали запалює з якоюсь ефектною рудою… Вибач, подруго. Я не могла промовчати, бо ти геть сліпа.

– Із рудою? Якою рудою?! – Лілія присіла на стілець, ошелешена новиною. – Ти впевнена? Він же на «Бла-бла-карі»…

– Ні, серденько, він просто – «бла-бла»… І раніше мені не подобався, але ж поважала твій вибір…

– Із рудою?! Ти не помиляєшся? – знову повторила Ліля, намагаючись усвідомити такий підлий, але по-кіношному банальний поворот подій.

– Так, ти давай не нервуйся, може, воно й на краще. Заспокойся, пошли його під три чорти. Це не той чувак, із ким варто будувати майбутнє! Я б тебе запросила приєднатися до нас, але ж… сама розумієш… Я завтра заїду, поговоримо. Вибач, мене кличуть. І ще – хай тобі Новий рік принесе справжнє щастя, а не отаке тьху!

…

Лілія сиділа біля сервірованого на двох новорічного столу і плакала. Схлипувала безутішно, по-дитячому, розмазуючи кулаками чорну туш, замурзавши щоки й навіть кремового кольору блузку – мутні краплі спадали аж на груди. Перед нею на краю столу лежала мобілка, а поруч… купка потрощених гострими зубиськами волоських горіхів.

Потім вона зітхнула, схлипнула за інерцією, зібрала на тарілку шкаралупу та боковим зором помітила якийсь рух. Шиншила в кілька стрибків опинилася біля клітки, заскочила в неї, і вже за мить затято крутила колесо.

– Може, ти ні в чому й не винна, але стерво ще те! – пробуркотіла Ліля і стрімко прикрила дверцята клітки.

…

Вона накинула на плечі куртку, дістала із заначки цигарки й вийшла на балкон. Відкрила раму. Місто блимало вогниками й готувалося загадувати бажання на Новий рік. Подеколи пробігали через засніжений двір зграйки людей, поспішаючи до святкового столу; зрідка проїздили машини; вулиця була майже порожньою. Дівчина зітхнула. Не так вона мріяла провести Старий і зустріти Новий рік…

– А мама знає, що ти куриш? – раптом почулося згори збоку.

Ліля стрепенулася й визирнула вгору. Хто ж іще? Сірий збиткується з неї. Він живе в сусідньому під’їзді на поверх вище, і балкон його навскіс угорі. Жив би на поверх нижче, був би сусідом через стіну, хоч і з іншого під’їзду. От тільки його не вистачало, це точно.

– Шось ти невесела, Лілько? Пристойні люди вже за столи сідають, бажання загадують, шампанське п’ють, а ти тут шмалиш на самоті… Все погано?

– Та якось так… Не склалося… – зітхнула дівчина і знову затягнулася димом.

– Із шампанським не склалося чи з бажаннями? – хмикнув Сірий.

Лілія мало не сказала: «Із горіхами», але прикусила язика й тільки махнула рукою. Недопалок описав дугу, і червоний вогник зник у снігу під кущами.

– Не псуй собі карму! Хіба можна беники з балкона викидати? Ех, і чому тебе у школі вчили?!

– Про беники як раз не вчили! – ледь усміхнулася дівчина. – Пішла я! Із Новим роком!

– І тобі добра! – махнув рукою згори Сірий.

…

Ліля ввімкнула телевізор. Президент вітав свій народ і говорив, що все буде добре, але для цього ще треба добряче потрудитися.

Вона насипала собі в тарілку грецького салату, який робила, звіряючись із рецептом в інтернеті, відкоркувала пляшку із шампанським і налила собі в бокал. Уважно подивилася на три горіхи, які залишилися цілими. Раптом тенькнув дверний дзвінок.

– Хто б це?! Невже…

Лілія поставила бокал й обережно підійшла до дверей. У вічко було видно тільки силует людини в темному коридорі.

– Хто там?

– Це я, Сергій!

– Сергій?! – хапнула повітря вона й обережно прочинила двері.

– Ширше! Ширше відчиняй! Впускай Новий рік!

На порозі стояв Сірий у червоній шапці з білою опушкою, у накинутій на плечі куртці та з коробкою в руках.

– Шампанське є? А то я ось приніс.

– Нічого собі… – прошепотіла дівчина, усвідомлюючи, що Сірий, виявляється, теж Сергій.

…

Вони таки встигли хильнути шампанського разом з усією країною. А потім гість простягнув господині жерстяну банку з-під кави.

– Це тобі!

– Та навіщо? Що ти…

– Тобі сподобається! – широко всміхнувся хлопець.

Вона відкрила кришку й заклякла. У банці лежали горіхи. Перевела здивований погляд на Сергія. Той покусував губи, стримуючи сміх.

– Що це?

– Горіхи. Для бажань. У ворон відняв, – пирснув сміхом хлопець і знову прикусив губу.

– Ти знав?!

– Ну… Перед тим, як застукав тебе біля горіха, я вже бачив твій комент під постом про ворон, горіхи й бажання.

– І-і-і-і?

– Але ж я не раз бачив, як ти на них чатуєш!

– Капець… – геть знітилася Ліля.

– Але ж і я не без бажань, теж наполював. Правда, хотів хоч десяток, але більше дев’яти не вийшло, – розвів руками він. Правда, був ще один горіх, але вже добре потовчений вороною. Той не рахується. Правда, я таки його з’їв, і загадав дещо…

– Що?! – імпульсивно запитала дівчина. – Ой, вибач.

– Ну… Воно вже здійснилося… – і хлопець уважно подивився їй у вічі, зовсім без сміху.

Лілія уважно розглядала колишнього однокласника, вперше помітивши його небайдужість до неї.

– А ти багато назбирала? – перервав паузу він. – На всі бажання вистачить?

– Я? Та… назбирала 12… чесно кажучи, хотіла загадати по одному бажанню на кожен місяць прийдешнього року, але… – зітхнула дівчина й кинула погляд убік клітки.

– Що «але»?

– Оця пухнаста тварюка просочилася з клітки й за годину до Нового року потрощила майже весь мій ресурс, – розвела руками Лілія.

– У тебе шиншила є? Ух ти! Круто! Це суперська домашня тварина. У них інтелект – куди тим ховрашкам! – розглядав Шушу Сергій.

– Та да, інтелект… Навіть боюся подумати, які бажання вона могла загадати, коли жерла мої горіхи…

– Г-г-г… – реготнув гість. – Життя – бумеранг! Ти відібрала горіхи у ворон, а шиншила у тебе! То скільки, кажеш, горіхів у тебе лишилося?

– Три, – зітхнула дівчина.

– А у мене дев’ять! Це ж супер!

– Тобто?

– Тобто – разом 12! Нам буде чим зайнятися найближчі півгодини! – засміявся хлопець. – Неси папірець, будемо бажання записувати й горіхи колоти! А салату й ковбаски можна, бо я щось у цьому році ще не їв?

– Можна все, раз на столі стоїть, пригощайся! – вказала на стіл господиня, ще не зовсім оговтавшись від останніх подій.

Із телевізора лунали веселі пісні; гість узявся насипати собі на тарілку святкові наїдки, а Ліля пішла до столу за папером та ручкою. Але раптом завмерла на ходу й озирнулася… Згадала, що після нальоту шиншили насправді залишалося не три, а чотири горіхи… І один вона вже використала…

Міла Іванцова