Вівторок, 20 жовтня

Фен у ванній чи електричний дріт у калюжі?

Усі в курсі, що вода проводить електричний струм – із усіма наслідками для живих істот у ній. І чи то фен, який «випадково» падає у ванну, де ніжиться героїня фільму, чи обірваний дріт високовольтної лінії у калюжі – убивчі речі. Той невидимий «спрямований рух електрично заряджених частинок» блискавично охоплює водяний простір і чинить свою дію, відмінну від корисного «спрямованого» призначення.

Це я до чого? Бо саме така аналогія виникла у мене від спостережень за блискавичним поширенням інформації нашою планетою, яка раніше здавалася неосяжно великою.

У глибині історії життєвий простір людей був іще меншим, стабільнішим і зрозумілішим. Новини приходили дозовані і теж зрозумілі – про те, що їх безпосередньо оточувало і мало конкретний вплив на дану людину, родину, маленький соціум села чи містечка. А заїжджді люди, які подеколи приносили розповіді про життя за видноколом та про події у ширшому за тутешній світі, викликали інтерес і здивування – «Бач, що воно у світі робиться!» Подорожувальник їхав собі далі, а місцеве життя текло неспішно, як і раніше. Якщо не брати до уваги соціальних катаклізмів великого масштабу, які порушували звичний плин життя і звичний набір новин. І так було скрізь – особистий світ людини був зазвичай невеличким, зрозумілим і своїм.

Ще на пам’яті старшого покоління часи, коли було одне на все село радіо (якщо взагалі було), і те, що воно продукувало, пильно контролювалося «згори». На моїй пам’яті ще чорно-білі телевізори, в яких була, здається, аж одна програма. І як ми раділи «крутим» кольоровим і поступовому розширенню вибору, що можемо дивитися! Телефон у нашій квартирі з’явився, коли я закінчувала школу, а нині у кожного в кишені мобільний, а то й не один. І кожен дзвінок – якась новина більшого чи меншого масштабу.

Скільки паперових листів із новинами друзям чи рідним написали за своє життя тридцятирічні? А двадцятирічні? Пригадую, я писала хлопцеві, який був на строковій службі. Щодня носила в спеціальну скриньку на сусідній вулиці конвертик без марки і з умовною цифровою адресою військової частини. Відповідь на кожен свій лист отримувала десь за тиждень. І так щодня. Поштарка знала – якщо сьогодні мені листа немає, завтра буде два. А на новини, які писала батькам на край світу в Алжир, де ті працювали геологами у 80-х, отримувала відповідь за два тижні. Яке ж ми мали терпіння! Сьогодні складно це уявити. Все змінилося – світ здається малим, а інформація звідусюди переповнює щосекунди. Це і тішить, і насторожує.

Стрімкий ривок технічного прогресу, який переживає людство, густо засіяв планету транспортом – наземним, підземним, водним, повітряним, – зробивши переміщення у просторі явищем ординарним, як і перенесення новин із місця на місце. Що вже казати про технічні можливості передачі інформації не з вуст у вуста, а вкиду її «в ефір»!

Варто лишень узяти в руки пульт від телевізора і – тидищ! Маєш у хаті всі цунамі, землетруси, зґвалтування, епідемії, війни і революції. А коли, охоплений благами інтернету, входиш до соцмережі… – Тидищ! Тидищ! Тидищ! – тут ти ще ближчий до всього, що «ковбасить» планету… І до того ж тут ти не пасивно споживаєш кашу з телевізора, ти вже учасник подій чи хоча б дискусій про них. Ковтаєш чиїсь наживки, втягуєшся в обговорення, вмикаєш емоції та фантазію, перетворюєшся на бійця диванної сотні й уже маєш свої рецепти гармонійної світобудови і способи знищення планетарного зла. І підсаджуєшся на голку близьких чи далеких емоційних новин, які нерідко тобі геть-чисто не потрібні. І чим більше ти там, тим менше тебе тут – у реальному своєму житті.

Звісно, будь-якої миті ти можеш зупинитися, вийти з інтернету, вимкнути телевізор і почати покращувати хоча би свій найближчий світ. Але щойно рука тягнеться до всемогутньої кнопки, як випадає свіжа новина – «Стрілянина між кланами наркоторговців у Бразилії!» – і ти вже там, із трепетом роздивляєшся фотки з місця подій. І стаєш жертвою симпатичного фена, кинутого у твою ванну…

Чи еволюціонувала людська психіка настільки ж, наскільки рвонув технічний прогрес? Чи здатна людина щосекунди всотувати хвилюючі новини звідусіль? Чи не втрачає вона від цього ґрунт під ногами і чи не почувається нічим, безвольною піщинкою у смерчі глобальних катаклізмів? Чи не втрачає себе саму? Як запобігти передозуванню «спрямованим рухом заряджених новин»? Припускаю, що шапочка з фольги не допоможе, а психологам та психіатрам уже помітно додалося роботи…

Тож вмикаймо мозок і техніку безпеки! Тримаймо електроприлади сухими й не лізьмо в калюжі з дротами!

Міла Іванцова

1 комментарий

  1. Тетяна Михайленко on

    Пані Міло, дякую за вашу колонку! Я також пам’ятаю, як листувалася відразу з двома «піонерами» з Болгарії та Німеччини та чекала їхніх листів та видивлялась у вікно листоношу. . Це було щось — інколи там була листівка якась, а то і брошка з китицями (особливо з Болгарії). Досі пам’ятаю, що болгарського хлопця звали Господін Іванов Даскалов….? А наш з чоловіком роман у листах довжиною у три роки (зустрічі тільки на канікулах!) закінчився весіллям, він поїхав в Угорщину, а я закінчувала останній курс. Оце ви мені нагадали давні часи..

Залишити коментар