На фото у Фейсбуці вона неймовірно красива, усміхнена, щаслива. Пише мені в особисті повідомлення свою історію. Коротку й неймовірну. Її шалена повість укладається лише в два абзаци, сотню слів і півтисячі знаків. Усі емоції, події, велика частина життя складена лише в сотні слів. За тією історією можна знімати блокбастер; її можна перетворити на бестселер. Історію звичайної жінки, яка щодня поряд із нами спускається в метро, біжить на роботу, стоїть у черзі в супермаркеті.
І її історія не одна — вони ростуть, розвиваються, накопичуються, збираються у величезний архів, але я, мов священик на сповіді, не маю права переказувати їх, аж до тих пір, поки самі ці люди, які живуть у цьому книжково-кінематографічному житті не почнуть розповідь.
Але вони не можуть почати. Здебільшого, вони роками, віками, поколіннями, якось навіть генетично навчилися мовчати. Але ж замовчане не перестає існувати!
Воно — те замовчане, промовчане, недожите, недопережите — росте, переростає земне життя людини та живе далі. У кожній із нас живуть замовчані історії наших мам, нерозказані розповіді життя наших бабусь. І ми, виходить, теж мовчимо. Навіть жартуємо про них із острахом.
У моєму особистому архіві чужих нерозказаних історій накопичилося дуже багато. І всі вони — різні, усі — не схожі одна на одну, усі — особливі, усі – важливі, і всі — не розказані. Я давно почала задумуватися, чому ці історії приходять до мене по секрету, чому їх немає більше ніде. Аж поки в розмові з подругою не зрозуміла — ми живемо в світі тотального замовчування наших історій. Їх немає в публічному просторі; їх немає в газетах, журналах, книжках, кіно, серіалах; їх немає ніде. Там багато картинно-красивих або ж перебріханих, перекручених і якихось гротескно-абсурдних. І жодної реальної. Жодної, яка б розкрила біль і радість тих жінок, які наважуються лиш на сповідь особисто людині, яку не бачили ніколи в житті. І ці перші сповіді, спроби описувати своє життя, свій досвід, — це якраз перші кроки виходу з мовчанки. Перші й дуже несміливі. Їх ще ніхто не чує.
Нещодавно я прочитала книгу американської авторки, яка фактично виклала свою історію – історію кохання, сміху, радості, любові, розчарування, болю і відродження. І ця книжка вчить більше, ніж філософські чи психологічні трактати. Ця книга відкрила мені очі на таку важливу й жахливу проблему, як тихе домашнє насильство. У ній, у тій американській дійсності, я пізнавала частину історій викладених мені особисто.
Ми пишемо багато, пишемо красиво, гарно закручуємо слова, вдало підбираємо звороти — і за тим усім ховаємо справжнє своє життя. І все телебачення, література, кіно про це ж. І в світі лишаються мільйони замовчаних проблем, важливих історій. І їх ніхто не розкаже, поки ми самі не почнемо говорити. І як показує практика – кожна розказана історія стає прикладом. Суспільство й досі переконане, що багатьох проблем чи питань у нас немає тільки тому, що їх ніхто не наважується озвучити вголос. Але варто заговорити про одну — відповідатимуть тисячі.
«Розкажіть мою історію, може комусь вона допоможе вижити». Це лише друге її особисте повідомлення. Я ніколи її не знала й не бачила; я ніколи не тримала її за руку та не пила з нею чай.
Але її історія вражає. Тільки її ніхто не почує, бо ми мовчимо. Сміємося про інше, пересипаємо словами буденністю та мовчимо про важливе.
Я не можу розказати оці усі чужі історії, бо й сама ще тільки вчуся розказувати свої.
Татуся Бо
1 комментарий
Чому так багато слів ? Це втомлює. Справа не в емоціях , справа — в байдужості… Люди з незрозумілою впертістю намагаються довести собі неможливе : спробувати сховатися від життя …
Вони погоджуються з чужими думками та дозволяють собі віддати на вирішення своїх життєвих труднощів незнайомим людямю. Чому так ? Бо байдужі.
Треба працювати ? А навіщо ?!
Краще скиглити.
Бог не помічає байдужих.