Переповнені вулиці столиці, тисячі військовослужбовців, вражаюча самим лише виглядом техніка та захоплені й водночас здивовані погляди звідусіль. Парад на честь Дня Незалежності, щодо якого не стомлювалися сперечатися протягом останнього тижня, дійсно вразив своєю міццю та стриманістю, а також важливістю та доречністю. Він став своєрідним маркером, точкою відліку та звітом один перед одним: ми можемо.
Марш нової армії – це те, за що навряд чи буде соромно будь-кому, хто споглядав все на власні очі чи слідкував за онлайн-трансляціями. Українська армія, до самого існування якої ще п’ять років тому можна було поставитися з об’єктивними сумнівами, сьогодні заявила на всю країну та весь світ: я є.
Ні для кого не буде секретом, що парад з нагоди святкування головного свята є традиційним. Інша річ, що традиції мають властивість старішати, ставати архаїзмами доби та потрохи відходити в минуле. Хтозна, можливо, так мало б статись і в цьому випадку, якби сьогодні столицею України, як, наприклад, у 2013 році проїхалася забута Богом та людьми старенька радянська техніка, прикрашена символікою тих часів. Якщо ви слідкували за маршем нової армії сьогодні, то, напевно, розумієте, про що йдеться. Це тоді, а не сьогодні, можна було казати про парад як надлишок часів «совєтів». Це тоді, а не сьогодні, роздовбана техніка стала б героєм нових інтернет-мемів та ласим шматочком для пропагандистських каналів сусідньої країни. Це тоді.
Сьогодні ж у центрі Києва зібралися 4500 військових із різних родів військ, близько 250 одиниць техніки, за яку просто не може бути соромно, та українські партнери. Чи могла тоді, часів заспаної незалежності, бруківка Хрещатику зустріти воїнів США, Великої Британії, Естонії, Латвії, Литви, Канади, Румунії та інших країн НАТО? Чи могли тоді ми уявити, що серед «коробок» військових з’явиться нарешті й жіноча? Чи чекали б ми тоді на появу нашої, української, авіації? Тоді – ні. Але цього року військовий парад радше став певним звітом перед суспільством з боку керівництва країни та військових. Ось ми є, ми розвиваємось, і ви у повній безпеці. Бо ми – є.
Парад був іще однією можливістю подякувати тим, хто ризикує своїм життя задля нашого спокою. Тим, завдяки кому, це все взагалі можливо. Завдяки кому головним героєм маршу нової армії стали саме українські військовослужбовці. 27 років – це зовсім не той вік, коли хочеться хизуватися найменшими досягненнями. Ті роки вже минули. Військовий парад сьогодні – це не хизування, не імітація, це реальність і досягнення. Бо так святкують День народження країни, в якій триває війна. Бо цей парад не потрібен комусь конкретному, не організовувався для окремих груп людей. Цей парад – для всіх. Не знаю, чи було так тоді. Але так є зараз.
А ще цьогорічний парад – це ще один крок. Складний і страждальний, але обдуманий, зважений та своєчасний крок із пазурів тих, для кого незалежність найбільшої в Європі країни не вартує нічого. Цей крок криється у всьому: у виразах обличь представників Московського патріархату, у радісних усмішках киян та гостей міста, у вигуку «Слава Україні», на який тисячі одночасно відповідають «Героям Слава». Чи можливо це було тоді? Не думаю, та й це насправді не так важливо. Важливіше, що наша незалежність нарешті прокинулася від тривалого сну. Ще трохи сонна, але рішуча та сповнена сил.
Модернізовані танки, гаубиця «Богдана», автомобілі «Дозор-Б», «Козак-2» та «Варта» – це не перелік випущеної для «галочки» військової техніки. Це теж результат, якого вдалося досягнути. Бо «Марш нової армії» – це не тільки пісня, це три слова, що уособлюють весь сьогоднішній день. Три слова, які ще довго залишатимуться у фокусі обговорень. Але головне, що вона є. Нова армія є не тоді – вона є зараз.
Текст: Дмитро Журавель
Фото: Іван Печений
