Народитися в один рік зі своєю країною, бути її ровесником і другом, розуміти та відчувати її краще за інших. Не ділити своє життя на радянське «до» та незалежне «після», не порівнювати та не шукати різниць. Розділяти для себе історію та сучасність, зрештою, бути частиною цієї сучасності. DUMKA дізнався, що думають про свою країну, можливу еміграцію, необхідні зміни та власне незалежність ті, кому цього року так само виповнюється 27.
Моє дитинство у незалежній Україні – сповнене свободи, творчості, мрій та побитих колін.
Революція гідності показала, що для цієї країни немає нічого неможливого і її голос звучить серцебиттям у кожному.
Останні кілька років я не встигаю відслідковувати, скільки вартісних ініціатив з’являється в країні, та надихатися тими вогнями в очах, які хочуть довести всьому світу, що ми багато вартуємо. Ці роки – це сум і радість, сила і біль, але водночас – це важливі кроки до чогось великого і глибоко душевного.
Якби мені запропонували переїхати до іншої країни... Під час захисту курсової щодо самобутності та унікальності української нації я сказала дуже красиву «рєчь», але сьогодні із впевненістю можу сказати, що не переїхала би. В Україні стільки можливостей, просто потрібен час, сили і прагнення.
Якби я могла змінити три речі в сучасній Україні, поставила би на керівні місця людей, які дійсно люблять свою роботу, а не тільки владу та гроші, розширила б мережу грантів для талановитих дітей, науковців, вчених. А ще зробила би громадський транспорт комфортним.
Незалежність моєї країни – це моя незалежність.
Моє дитинство у незалежній Україні було простим і незосередженим, в чому, врешті, й полягало основне щастя – не чіплятися за проблеми дорослих. Діти вони незалежні по своїй природі, допоки самі цього не зрозуміють.
Революція гідності показала, що навіть дуже затяжні зими з часом закінчуються. Врешті, з поваги до тих подій хочеться уникнути будь-якої необдуманої маніпуляції. Колись блаженний Любомир Гузар сказав, що на землі нас багато, але дуже мало людей. Але точно більше, ніж ми усі собі думали.
Останні кілька років розумію, що патріотизм – насамперед, це совість щодо роботи, щоденної, власної та кропіткої. І що в нас набагато більше часу, ніж ми думаємо, щоб працювати на совість.
Якби мені запропонували переїхати до іншої країни, обговорив би можливість як мінімум. Можливості та перспектива не завжди є прив’язаними до територіальних складових, а радше до внутрішньої злагодженості до оточення. І річ навіть не в Україні і взагалі не в державі, а в пошуку середовища – наукового, повітряного, невагомого (кожному своє). Тому розвиватися необхідно там, де внутрішній годинник ходить найточніше. Джетлег часом же виникає, навіть якщо не рушати з місця, особливо якщо довгий час не рушати з місця, якщо ви розумієте, про що я.
Якби я міг змінити три речі в сучасній Україні, я б розпочав із малого. Чомусь в останнє п’ятиліття усі починають перейматися надто глобальними категоріями, тоді як зміни – це просто низка послідовних маленьких кроків. Тому – більше роботи, стратифікація часу та упредметнення результату. У будь-якій сфері. На особистому рівні принаймні діє.
Незалежність моєї країни –це невидиме відчуття твердої землі під ногами і міцного плеча поруч.
Моє дитинство у незалежній Україні… Народилася і виросла у Вінницькій області у смт Крижопіль в сім’ї вчительки та водія. Сім’я завжди була україномовна. Добре пам’ятаю, як на Різдво збиралися всією родиною і колядували. Дуже любила співати з мамою та бабусями, а коли просили заспівати самій – соромилася і залізала під стіл. У школі дуже любила уроки мови та літератури. Коли почали задавати перші твори, багато хто з однокласників обурювалися, мовляв, мама пише мені твори, а я писала їх сама…Пам’ятаю, був конкурс читання поезії Тараса Шевченка, то я на нього прийшла з віршем і твором, присвяченими Кобзарю. Учасники читали поезію Шевченка, а я вийшла і зачитала своє про Тараса… Вже й не згадаю, чого мені так схотілося, але так було… Потім почалися обласні, всеукраїнські конкурси – вишколювала перо, писала про Україну. Дуже любила писати…
Революція гідності показала, що українцям не байдуже державотворення і вони здатні самі обирати свій шлях боротьби. Що через покоління мужність здатна перероджуватися і руками молодого покоління виборювати кращу долю для цілої держави.
Останні кілька років я як ніколи відчуваю себе громадянкою своєї держави. Присвячую 80 % часу прямим ефірам на «Українському радіо» – «Голос Києва», підносячи до слухачів теми, пов’язані з сучасною російсько-українською війною, історичними подіями, важливими заходами для українців. Останні три роки працювала над виданням власної збірки поезій, яку присвятила нашим захисникам на сході України.
Якби мені запропонували переїхати до іншої країни… Це складне питання, адже історія знає багатьох українців, які будучи за кордоном приносили не менше користі, ніж ті, що проживають тут.
Думаю, я б погодилася пожити за кордоном на певний час для навчання та розвитку, щоб здобути досвід, який можна було б застосувати в Україні. Звісно, з подальшим поверненням в Україну.
Якби я могла змінити три речі в сучасній Україні, я б зробила квоту для російської мови на радіо (а не квоту для української, як це є зараз). Пам’ятаєте слова Лесі Українки: «Бережіть мову, щоби не довелося боронити Україну». Друга річ – мораторій на вирубку лісів та створення ГЕС на річках (зміни від них на водних об’єктах незворотні). Третя річ – заборонила б діяти УПЦ Московського патріархату.
Незалежність моєї країни – це моя незалежність.
Моє дитинство у незалежній Україні було різнобарвним. Батьків майже ніколи не було вдома, вони будували свій бізнес, знаючи, наскільки цінно ловити момент. Мене рано-вранці відносили до сусідів, щораз різних, і прокидалася я то у Люди, то у тітки Зіни, то у бабусі Олени. Скільки було квартир у нашому під’їзді, стільки й нянь я мала. Сама ходила у садок, звісно, й до школи. Але батьки робили все, щоб мені не довелося бажати чогось, що вони не здатні мені дати. І я мала все, особливо свободу.
Революція гідності показала, що нас так багато! Уявити не могла, наскільки багато крутих людей у нашій країні. У перші дні революції центр Києва був неймовірно прекрасним, я була закохана у кожну людину.
Останні кілька років ви й самі знаєте: війна. Безсилля й відчайдушне бажання жити щасливо.
Якби мені запропонували переїхати до іншої країни, я б запитала: навіщо? Навіть з Одеси до Львова теоретично я не можу наважитися, хоча там було б затишніше.
Якби я могла змінити три речі в сучасній Україні, то це була б толерантність, легкість і закон. Перші дві якості дуже нам усім потрібні, а третя річ повинна апріорі бути дієвою. Незалежність моєї країни є. І це головне. Нехай досить пізно, але вже 27 років у нас є наш простір. Це не так мало.
Моє дитинство у незалежній Україні було першим класом, на свято першого дзвоника якого давали портрет Леоніда Кучми. П’ятьма гривнями, за які можна було купити колу та дві пачки крекеру. 24-ю Волгою чорного кольору, яка була в нас і в той час ще вважалася непоганою машиною серед мужиків за 40.
Революція гідності показала, що українці – дуже терплячий народ, можливо, аж забагато.
Останні кілька років, дивлячись і живучи в нас, пробуєш зрозуміти… Наше суспільство народжується чи помирає?
Якби мені запропонували переїхати до іншої країни, я б відповів, що вже жив і мені «не зайшло». Хай у деяких аспектах у нас ситуація гірша, але це твоє місто, твоє місце і твій виклик, який ти можеш прийняти.
Якби я міг змінити три речі в сучасній Україні, вивіз би на безлюдний острів дармоїдів-політиків і почав трансляцію нового шоу «Останній не герой». Молодь, яка займається волонтерством, при влаштуванні на роботу отримує бонуси, надбавку та колективний респект (оскільки вже на старті показала, що знає толк в тім життю). Дороги…
Незалежність моєї країни ще повністю не настала, оскільки сюди пхаються всі, кого ми не раді бачити, але не приходить той, кого ми кличемо.
Моє дитинство у незалежній Україні загалом було щасливим, повноцінним і безтурботним.
Революція гідності показала, що в Україні є активні громадяни, небайдужі до майбутнього нашої країни, які готові відстоювати гідне життя для себе і своїх нащадків, які є істинними патріотами України і не будуть мовчати у відповідь на злочинні дії влади та потурання прав і свобод громадян України.
Останні кілька років культура і мистецтво в Україні стрімко зростають. З 2015 року я активно займаюся творчістю, беру участь у різноманітних патріотичних, пісенних та поетичних заходах. У зв’язку з цим покинув роботу за технічним фахом, закінчив курси тележурналістики і маю намір пробувати себе на телебаченні.
Якби мені запропонували поїхати до іншої країни, я не відмовився би. Але виключно з ціллю туризму і подорожей – з поверненням додому. Навряд чи я зміг би залишитися жити за кордоном. Надто сильно тримає мене тут моя рідна земля. Вона ж дає мені сили жити і робити все, що я можу, для того щоб моїм нащадкам жилося тут не гірше, а то й краще, ніж мені.
Якби я міг би змінити три речі в сучасній Україні, це були б: 1) менталітет – українцям, на мою думку, треба бути дружнішими, бути менш толерантними («відростити зуби»), аби не давати паплюжити свою землю зайдам. 2) Скинути олігархат і змінити систему з корупційної на прозору.
3) Прийняти нарешті закон про українську мову, який би чітко регулював сфери вжитку державної мови та встановлював чітку систему штрафів за невиконання вимог цього закону. Незалежність моєї країни прямо пропорційно залежить від того, що робиться у кожного громадянина України. Було би добре, якби більша частина людей це усвідомила.
Текст: Дмитро Журавель
