Верховна Рада в моїй свідомості раніше якщо й існувала, то хіба як будівля – досить невиразна, триповерхова, приземистий зразок провінційної архітектурної класики. Всередині того зразка рядами воссідали такі ж невиразні державні люди в костюмах-краватках і з червоно-синіми значками на лацканах, які одноголосним здійманням рук творили таку ж невиразну і малоцікаву «політику». Малозначуще місце, одне із.
Веселіше стало на зламі 80-90-х років минулого століття. Спочатку під самою будівлею, де раз у раз збиралися велелюдні мітинги, обмаєні жовто-блакитними стягами і гаслами про незалежність. А скоро й у сесійній залі, де з’явилися нові, ще вчора немислимі люди і привнесли в роботу законодавчого органу нерв, сенс і навіть певну гостросюжетність. Всі ці веселі й романтичні часи завершилися Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, розпушеними вусами Левка Лук’яненка, якого підкидали щасливі колеги-депутати, і жовто-блакитним прапором, який із мітингових здвигів перемайнув на щоглу над верховнорадівським куполом і на значки на всіх депутатських грудях – незалежно від політичних конфесій і орієнтацій.
З того часу стекло багато води. Відносно нещодавно мав змогу потрапити до парламенту безпосередньо, поспостерігати за його роботою з ложі преси. Сам триб тієї роботи чомусь викликав асоціації з їздою по вибоїстій дорозі – лише трохи розігналися, а вже й пригальмовувати треба, і так без кінця й краю. Плішина головного радикала жовтіла внизу, як п’ятка крізь драну шкарпетку, металась по залі. Траплялися інші впізнавані обличчя, розпіарені медійні постаті, але загалом усе зливалося в костюмоване тло: «Ставлю на голосування…», «Наша фракція вимагає…». Сесійна робота просувалася тягучо, в’язко, чимось нагадуючи, наприклад, мовлення головного люстратора, теж депутата, і скоро сенсова нить всього цього дійства безповоротно втратилася.
Але якийсь же сенс у всьому цьому має бути. Ну, той, крім параграфів, пунктів, блокувань трибун і роботи в комітетах. Що не «в рамках політики бюджетної економії та оптимізації виконавчої гілки влади…» Мають же його генерувати 400 з лишком душ, правда? Серед них трапляється багато нормальних, справді нових облич. У камуфляжах, неголені, з екзотичними сивуватими оселедцями на міністерських і всяких інших потилицях. Це я встиг розгледіти перед початком сесійного засідання. Є і такі, у кого з-під гасла «Слава Україні!» все одно вилізе офшорна зона і «тройной подйом», але то все-таки вже вчорашній день. Або сьогоднішній. А хочеться відчути Україну майбутню, а ще краще – понадчасову, взріти хоча б її контури.
Та, яка є нині, дуже нагадує вчорашню армію. Її зброю й техніку. Начебто вона була, існувала, як запевнялося численними імітаторами. Стояла законсервована по надійних складах і сховищах. Але в якийсь момент ураз з’ясувалося, що в тій техніці давно згнили всі патрубки, а все, що можна зняти і що не встиг донищити верховний головнокомандувач, украдено прапорщиком петренком. Отож, депутати мають рацію – попереду важка робота. Затягування пасків попереду, он і прем’єр, збільшений екранним зображенням, про це каже, перебирає нервовими пальцями. Чому це робитиметься за рахунок обкрадених, а не тих, хто вкрав, не пояснюється. Як без одвіту й багато інших питань. Скажімо, яка у нинішніх владоможців візія соціального майбуття? Національного? Зрештою, який проект майбуття? Я розумію, повержений Ілліч уже не вернеться, ну, хіба, реінкарнований в того ж таки головного парламентського радикала, що мацає за живіт чергового чиновника: «Ого, пузо наїв!..» Однак гранітний чи бронзовий нахмурений вусатий чоловік обов’язково спурхне з п’єдесталів і поетичних рядків, співставляючи Україну реальностей з Україною вищого замислу. Уже витає…
А який він, той замисел, той сенс? Можна спробувати сформулювати хоча б для себе, але тирликає система голосування, колеги-журналісти кричать у телефони, доносячи редакціям чергову новину, і збивають із думки. Та й, зрештою, я що – депутат? Це вони, впевнені люди, все знають, як і численні ЗМІ-авторитети та ФБ-філософи. А я просто вчуваю, хоча й твердо: без нього, без того мерехкого сенсу, перетворюються на безглуздий набір слів уся «допомога світової спільноти», «кредити МВФ», «сприяння ЄС» і ще багато чого. Навіть долар по вісім гривень чи й один до одного. Колись посперечаємося, якщо хочете, але не зараз, бо саме оголошується перерва.
У парламентських кулуарах і буфеті атмосфера жвавіша. Нічого особливого, але все ж. Кращий ракурс. Якщо мене не розкусять і не виженуть, до насельників ВР варто придивитися пильніше. Тут багато сюжетів доби та її ж персонажів. Це мій особистий замисел. І один із сенсів, мабуть.
Текст: Павло Вольвач
