Повна миска вареників від «Свободи»
До Торецька не ходять потяги. Можна доїхати до Костянтинівки, а потім — хвилин двадцять автобусом чи машиною. Мене зустрів начальник очисних споруд міського Водоканалу та голова місцевого осередку «Свободи» Олександр Захарченко. Ми поїхали разом по дорозі, вщент розбитій важкими тягачами із БМП і танками. Зараз чергова ротація, а Торецьк — майже на лінії розмежування. На села поміж ним і Горлівкою постійно падають міни.
Олександр Захарченко
Спека просто люта: термометр показує +35, а за відчуттями — всі +50. Сонце випалює все навкруги. Ми зупиняємося на блок-пості військових. Солдат обшукує мою сумку. Олександр Захарченко каже мені, що зараз ми поїдемо на його роботу, де волонтери ліплять вареники, ремонтують техніку та виробляють скоби й буржуйки для бліндажів. Нам приносять повну миску вареників і банку солоних помідорів. Їмо з миски по черзі, і я розпитую Олександра, чому він обрав «Свободу».
На очисних спорудах
«“Свободу” я обрав тому, що з усіх націоналістичних партій ця — найбільш дієва, — відповідає він. — Коли до 2017 року тут була міська рада, то там були тільки регіонали та комуняки. А потім міськраду скасували та поставили тут військово-цивільну адміністрацію. Але якщо би зараз влаштувати вибори, то “Свобода” до місцевої влади би не потрапила, бо місцеве населення у нас “зросійщене” і “скомунячене”. Найбільш вірогідно, що у владі тут були би тільки вихідці із ПР і КПУ. У нас тут є такий місцевий депутат Ігор Шкіря, колишній регіонал. Його варто прибрати від влади».
Захарченко каже, що йому не дуже хочеться йти в політику, але він змушений. Зараз «Свобода» проводить агітацію в Торецьку — придбали намет, розповсюджують скрізь газету. «Люди мають відрізняти фашизм і нацизм від українського інтегрального націоналізму», — каже він, а я одразу питаю про ромські погроми, які влаштовують сучасні націоналісти. «Вони ж пішли до тих ромів не через національність, а через їхню поведінку, — пояснює Захарченко. — Були б вони нормальні люди, не крали би, не обдурювали, а працювали, то ніхто їх би не чіпав».
Торецькі роми працюють на шахті
На окраїні Торецька є ромське селище. Його мешканці здебільшого займаються торгівлею (продають горіхи), але є й такі, що працюють на шахті. Одна з них — Марина Тютлікова — навіть має червоний диплом технікума і працює з 1988 року на шахті «Центральна» маляром. «Я ні про що не шкодую, — каже вона, — мені тут дуже подобається. Колектив дуже добрий, мене поважають, ніяких переслідувань за національною ознакою ніколи не було. Усі мої родичі також працюють у Торецьку: сестра — у школі, друга сестра — у котельні шахти “Торецька”, і обидва брати також працюють на Лісному. Жити тут добре, але хотілося би більше стабільності та вищої зарплатні. Я зараз отримую 3 200 гривень. Моя платня не змінюється з 2007 року».
Марина Тютлікова
Як загинула Дарина Каземірова
Захарченко пропонує мені поїхати на окраїну, яку часто обстрілюють із мінометів, але я відмовляюся. Останній раз центр Торецька обстрілювали рік тому. Зараз гатять із мінометів та Градів по окраїнних селах Південному (Чигарі) та Залізному. «Але було таке, що й наше місто перелітало: Град-партизан прилетів аж на хутір до ромів із боку Костянтинівки, — пригадує Захарченко. — Місяць тому у нас Даринка загинула». 28 травня 2018 року від обстрілу загинула 15-річна мешканка села Залізне Дарина Каземірова. У бібліотеці Торецька мені подарували маленьку книжку з казкою Тараса Петерсона «До побачення, Даринко!» Усе це відбувається тому, що місцеві мешканці звикли до обстрілів і вже не звертають на них уваги.
Зарплатня Олександра Захарченка – 7 200 гривень. У простих робітників — 4-5 тис. Я питаю в них, чи не хотіли би вони виїхати з міста. Відповідають: «Куди ми поїдемо? Де там будемо жити? Ми й говорити з вами не хочемо, бо скажеш щось не так — то й з роботи виженуть». Щоб потрапити сюди на роботу, виявляється треба пройти екзамен на благонадійність. «Я розпитую нових людей про їхнє ставлення до України, — пояснює Олександр Захарченко. — Якщо ставлення погане — не беру на роботу. Нам тут сепари не потрібні».
Гараж велосипедів
На думку Захарченка, в місті так багато ненадійних людей, бо більшість із них — шахтарі. «Більшість шахтарів є низькокваліфікованими працівниками, — пояснює він. — У них немає ніяких знань. Вони за все життя не прочитали жодної книжки. А в порожні голови дуже легко лягає будь-яка пропаганда, особливо та, що обіцяє вам зараз золоті гори. Шахтарі кажуть: «Ми годували всю Україну”. А чому ж вони самі себе прогодувати не можуть? Шахтарів залякали бандерівцями і “Правим сектором”. Цей страх у них залишається, тому мешканці окупованих територій стріляють в українців із нашого боку. Росіян там зараз не дуже багато, але вся техніка та вся зброя і пальне — все це йде з Росії».
Кенти чекають у 2004-му
Ми збираємось і їдемо до Олени Шевчук, яка започаткувала в Торецьку вільний простір «MEM Idea Hub». Він знаходиться у старій дев’ятиповерхівці. Я помічаю біля входу в неї дві собачих будки і величезний напис «Денис, ждем в 2004 г. Кенты!!!!» І в це одразу віриш: здається, скоро почнеться 2004 рік, і кенти нарешті прийдуть.
«Денис, ждем, Кенты»
Олена з друзями отримала субгрант від організації від ГО «Новодружківка», яку підтримує USAID. На ці гроші вони орендували трикімнатну квартиру та закупили декілька крісел-мішків. Тут будуть проходити кінопокази та зустрічі з митцями. Відкриють простір 29 серпня. У парку поруч вже почали будувати сцену з дерев’яних палет, де виступатимуть місцеві діджеї. Крім того, простір підтримує створення мурала. У жовтні тут відбудеться фестиваль «З країни в Україну».
MEM Idea Hub
Життя в Торецьку схоже для неї на боротьбу. «Коли від’їжджаєш від нас навіть у Костянтинівку, то вже помітно, яке там активне життя, — каже Олена. — А у нашого міста мізерний бюджет і постійні проблеми з обстрілами. Але тут багато можливостей для приватного бізнеса — це шлях до виходу з бідності. Тільки треба його показати. Ми цим і займемося».
Олена Шевчук
Торецьк проти Дзержинська
Андрій Грудкін координує сайт toretsk.city, який зроблений у модному флет-дизайні й показує Торецьк сучасним і цікавим українським містом. Сайт відкрився буквально тиждень тому, але там вже дуже багато цікавих матеріалів. «Ми вирішили запустити цей сайт, бо з 2014 року наше місто в мережі представляє сепарський сайт dzerghinsk.org (його дизайн — у стилі кінця 1990-х років – прим. авт.), — каже Андрій. — Там закликали збиратися на центральній площі із прапорами ДНР. Усе це продовжується і зараз. Редактор сайту перебуває в Росії, а проти нього відкрита кримінальна справа». Утім зараз ніякого сепаратизму на сайті dzerghinsk.org не помітно. Він взагалі виглядає, як аполітичний і подає новини без будь-яких своїх коментарів.
Андрій Грудкін
Андрія бентежить, що міста поруч із Торецьком відірвалися від них у розвитку набагато вперед. На його думку, це пов’язано з економікою та неефективним управлінням. Частина шахт, які формували місцеву економіку закривалися по одній ще з 1990-х років. Наразі лишилося тільки дві діючі шахти, які потроху скорочують людей. Відповідно — зменшується кількість домогосподарств, йде відтік людей із міста. Інвестори сюди не хочуть йти через близькість до лінії розмежування. «Деякі наші селища знаходяться на окупованій території, а через це у нас неможливо провести вибори», — каже Андрій Грудкін.
Трембіти на лінії фронту
Юрист приймальні Гельсінської спілки із прав людини в Торецьку Володимир Єлець створив громадську організацію «Твоє місто» три роки тому, бо відчував певну безвихідь: із одного боку — обстріли й сепаратисти, а з іншого — місцева влада, яка нещодавно їх підтримала. «Вони навіть не хотіли святкувати річницю звільнення від терористів 21 червня, — пригадує Володимир. — У виконкомі нам казали: “Це не нас звільнили, це вас звільнили”». Вони лише роблять вигляд, що люблять Україну, а насправді просто перефарбувалися. Волонтерів й активістів тут не люблять: одного сильно побили, а самому Володимиру минулого року спалили машину.
Володимир Єлець
На вулиці біля входу в офіс Володимира — цікаве графіті: двоголовий імперський орел, насаджений на тризуб. Єлець розповідає, що його постійно закидували зеленкою, поки художник не дописав у бульбашці фразу «Дайте вати». Після цього атаки припинилися.
«Дайте вати»
Деякі акції ГО «Твоє місто» дуже екзотичні. Наприклад, одна з них називається «Трембіти Торецька»: активісти дули в трембіти в різних регіонах України, на Говерлі, і навіть «продували лінію фронта» в бік терористів. «Трембіту чутно далеко, а коли відновили вишку на горі Карачун, то вона стала на 80 метрів нижче, ніж до цього. У результаті українське ТБ до нас майже не дістає: всі дивляться російське та сепарське», — каже Володимир.
Подавлені сходи міськради
Ми наблизилися до будівлі колишньої міськради. Її дуже сильно пошкодили під час боїв. Коли будинок зайняли українські військові, ватажок терористів Безлер наказав штурмувати її двома танками. Один із них заїхав по сходах (сліди помітно й тепер) і почав розстрілювати захисників прямою наводкою. Тепер міськрада стоїть зруйнована, мов похмуре нагадування про війну. Місцеві мешканці використовують її як туалет та розписують стіни колишніх кабінетів величезними ерегованими членами. Їх можна помітити навіть у кліпі місцевої співачки Юлії Якушевої. Вона переспівала в інтер’єрі зруйнованої міськради відомий хіт Океан Ельзи.
Чесно кажучи, після зйомок цього кліпу, будівлю міськради краще за все було би просто підірвати, бо ніякої користі від неї немає: виглядає це, мов грандіозний смітник у центрі міста. Дивно, що поруч із нею надувають гумову гірку та влаштовують різноманітні атракціони для дітей. «Місцева влада каже, що для прибирання руїн немає коштів, а я думаю, що немає бажання», — каже Володимир.
Навпроти руїн міськради знаходиться універмаг «Москва». На його боковій стінці — величезний мозаїчний мурал із зображенням столиці Росії. У 2015 році з мурала виколупали всі червоні зірки. Потім там підмалювали прапори України. У 2017 році один художник запропонував домалювати до зображення Москви вогні пожеж. Але голови військово-цивільної адміністрації та СБУ заборонили це робити. А для того, щоб і бажання такого не виникало, мурал зафарбували білою фарбою. «Ми все ще граємо у толерантність, щоб нікого не образити, а те, що міни звідти на нас прилітають, це нас не має подразнювати».
Всередині міськради
«Я сприймаю Торецьк, як місто-острів, — каже Володимир. — Ми тут знаходимося у глухому куті: залізничної станції тут немає, траса не проходить. Торецьк ізольований від всієї іншої України, мов апендикс якийсь. Це помітно навіть із повідомлень медіа: журналісти ніколи не пишуть, що бої проходять біля міста Торецьк, вони пишуть “біля Горлівки” У всіх інших випадках згадуються звільнені території України і лише у випадку Торецька чомусь завжди згадується окупована.
На виході з руїн міськради ми знайшли автоматну кулю. Вона пролежала тут чотири роки.
Куля
Божі діти під обстрілом
Світлана — директор християнського дитячого центру, який знаходиться в районі Забалка. Його заснувала Тереза Філман зі штату Каліфонія (США), де вона працює в асоціації «Божі діти». «Я закінчила місіонерську школу, працювала у прифронтовому містечку Міроновський, потім мій пастир запропонував мені приїхати сюди, — пригадує Світлана, — Мені не подобаються обстріли, але я люблю працювати з дітьми. По неділях ми збираємося тут і слухаємо слово Бога. Дітей приходить від семи до п’ятнадцяти. Я не помітила ніякого упередженого ставлення до себе як до неправославної християнки. У Торецьку люди менше посміхаються, бо відчувають стрес.
На вулицях Торецька — віслючок
На глибині 1124 метри
На шахті «Центральна» мене зустрів голова її профспілки Микола Прудніков. Ми пішли подивитися на склади й піднялися у ветхий повітряний коридор, вся підлога якого була в дірках. Усе навколо виглядало так, ніби ось-ось завалиться. Я спитав Пруднікова, чи не страшно йому тут ходити. Він відповів, що з часом страх проходить і з’являється звичка. Жертв на шахтах зараз небагато: по одному загиблому на рік. Останній раз це було ураження електричним струмом через порушення техніки безпеки. «Знаєте, є таке прислів’я “Донбас задавить”, коли людина махає рукою на надто коротку дерев’яну підпорку штрека, бо лава має властивість звужуватись через гірничий тиск», — пояснив Прудніков.
Микола Прудніков
Усі шахти Торецька збиткові: собівартість видобутку сягає 3 800 гривень за тонну, а ринкова ціна – 1 800. Різницю у 2 000 гривень вже багато років компенсує уряд із українського бюджету. Все це нагадує вже не роботу, а якесь дивне хоббі, коли декілька сотень чоловіків щодня спускаються під землю на глибину 1124 метри для видобутку вугілля. Однак, коли собівартість видобутку перевищує певну межу, то шахту одразу закривають. Так вже трапилося із шахтою «Північна», де собівартість досягла 7 000 гривень і з шахтою імені Артема. Її закрили у 2003 році, хоча там ще було близько 15 млн тонн вугілля, яке 700 шахтарів могли видобувати ще 15 тис. років. Тепер там руїни. Таке враження, що навіть будинок керівництва шахти закидали бомбами.
Руїни шахти Артема
Очільники шахт бачить лише один вихід із цього замкненого кола: для шахтарів треба встановити пільговий тариф на електроенергію і одночасно суттєво підняти закупівельну ціну на вугілля. Тобто пропонується відмовитися від законів ринкової економіки в одній окремій галузі лише для того, щоб її зберегти. Поки що український уряд вважає, що вигідніше платити дотації. Але скільки це ще буде тривати?
Шахтарі піднялися на поверхню
Микола Прудніков каже, що головна проблема не в ціні, а у відсутності вагонів для вивезення вугілля до гірничо-збагачувального підприємства у Покровську. Добовий видобуток наразі складає 500 тонн, а на складах накопичилося 26 тис. — запас за два місяці. Склади — під відкритим небом, вугілля сильно нагрівається на пекучому сонці і може загорітися, а в дощі воно мокне і від цього погіршується його якість. «У всьому винна “Укрзалізниця”, — каже Микола Прудніков. — Але й за вже відвантажене вугілля нам винні 85 млн гривень. Міністр вибачився перед нами за те, що йому довелося використати наші гроші в Селідово, і пообіцяв виплатити їх».
Склади вугілля
Я дуже хотів поспілкуватися з шахтарями, але в цей момент на «Центральній» нікого не було, тому ми поїхали на шахту «Торецька». На виході сидів дуже товстий чоловік.
— Зав’язуй вже з цією роботою, — сказав він Пруднікову.
— Зав’яжу і буду як ти? — посміхнувся той. — Ні, краще вже я буду як я.
Ми відійшли трохи далі й голова профспілки пояснив: «Ось так буває, коли шахтар припиняє працювати — одразу набирає зайву вагу, бо він же звик їсти багато, коли тяжко працював».
Шахтар
Ми сідаємо в машину, і Прудніков пригадує перший день звільнення міста від терористів. «Я також від’їхав машиною від шахти, коли дивлюся — БМП української армії, — каже він. — Я тоді одразу заїхав за ріг та заглушив мотор, бо боявся, що мене можуть пристрелити».
Коли ми приїхали на шахту «Торецька», то шахтарів не було й там: одні щойно спустилися під землю, а інші вже поїхали додому. Я спитав Миколу Пруднікова, чому, на його думку, терористи досі обстрілюють місто і чи не можна, наприклад, по телефону попросити їх цього не робити? «І що я їм скажу?! — обурився Прудніков. — Та вони мене й слухати не будуть. Одразу скажуть: “Женіть з Торецька укропів!” Уявіть собі, якщо у когось там від обстрілу загинули родичі: то вони тепер вважають винними у цьому нас, бо ми, як вони кажуть, допустили сюди українську армію, яка їх вбиває. Для них всі, хто сюди прийшли — загарбники. Вони озлоблені проти нас, і не дай бог буде перемир’я — першу кров проллємо ми, ми постраждаємо».
Микола Прудніков, емоції
Є у шахти і ще одна проблема: ДП «Торецьквугілля» має виплачувати єдиний соціальний внесок, але грошей на це воно не має. Тому ЄСВ, замість нього, платить держава. Але держава затримує ці виплати, а через це податківці нараховують пеню. Її вже назбиралося понад 120 млн гривень при тому, що фонд оплати праці на шахті складає 20-30 млн. Середня зарплата — 15 тис гривень у забійника, а на руки він отримує 12. І це — найбільш важка робота, яка добре оплачується. 70 % забійників досі видобувають вугілля відбійними молотками. «Ми ніколи не зможемо заплатити цю пеню, навіть коли всі шахти позакриваються, — сказав Прудніков. — А нас весь час погрожують закрити за збитковість. Називали навіть дату — липень 2018 року».
Усі ці події нагадують якийсь закільцьований абсурд, фантастичну стрічку Мьобіуса, в яку закрутилося місцеве життя. «Чому би шахтарям не відкрити якусь свою справу? Персики, вирощувати, наприклад?» — запитав я.
«Це місто шахтарів. Тут немає більше ніякого виробництва. Кому ми продамо ці персики? Де люди візьмуть гроші на ці персики? Єдині гроші, які є у місцевих, надходять з податків шахтарів».
«Підприємці також платять податки, — сказав я. — І між іншим, їхній бізнес не дотують із українського бюджету».
«Ти живеш мірками Києва, — відповів на це Прудніков. — Там є виробництво і зарплата. А тут, окрім шахти, нічого немає. У нас тут 60 тис. людей живе. 8 тис. — шахтарів. У кожного є дружина та дитина, а отже шахтарів 24 тис. Третина міста. Чи зможуть 8 тис. людей організувати свій бізнес, коли вже тут і так є бізнесмени?”
«Донбас — це ж не проклята земля, не приречена на шахти, — намагаюся переконати його я. — От в Одесі немає шахт — і живуть же якось там люди!»
«Ми знаємо про ситуацію в інших регіонах, — відповів мені голова профспілки шахти “Торецька” Віталій Чернишов. — Наприклад, на Львівщині та на Волині люди їздять працювати до Польщі та Італії».
Віталій Чернишов
Віталій Чернишов 18 років тому розпочав працювати глибоко під землею горним майстром, він не уявляє свого життя без шахти й не хоче знати нічого іншого. «Чому я буду вчитися? Та вже й пізно мені вчитися», — каже він.
«Вам же на вигляд років 30 — життя лише починається!» — дивуюся я.
«Ти свою правоту доводиш, я свою правоту доводжу, — сказав Прудніков, — І я можу мати тисячу разів рацію, але в тебе на плечі берданка. Шахтар знає відбійний молоток, метал і ліс. Більше нічого він не знає. А ви далекі від умов життя в Торецьку. Скрізь є залізниця, а в нас — місто-апендикс. Тут ніякий бізнес не вийде. Кому тут продавати?!»
Нам треба три мільярди дотацій
Голова Торецької територіальної організації профспілки працівників вугільної промисловості Василь Щербань розповів, що за місяць до Дня шахтаря на шахтах оголошують трудову естафету: забійники змагаються, хто більше видобуде вугілля, а прохідники — хто більше пройде гірничих виробок. «Будуть додатково метри, будуть хороші показники, і потім вже підбиваємо підсумки нашої трудової естафети на урочистих зборах», — каже він, немов на святковому мітингу. Василь Щербань скаржиться, що переможцям дають лише грошову винагороду та цінний подарунок, а ось державної нагороди від уряду вже три роки не було.
Василь Щербань
Я дивуюся, навіщо бити рекорди видобутку, якщо вже два місяці не продається й те вугілля, що є. До того ж продавати його — собі у збиток. Василь Щербань каже, що насправді вугілля накопичилося аж за чотири місяці, і винне в цьому підприємство «Держвуглепоставка»: «Усі договори давно укладені, але чомусь вони не виконуються, ми бачимо багато порожніх вагонів, але нам їх не дають. Треба 20 вагонів на добу, а дають — 10 і то всі побиті». Василь Щербань обіцяє, що шахти перестануть просити дотації, якщо ціну на електрику для них знизять майже вдвічі, дадуть грошей на модернізацію обладнання і піднімуть ціну на вугілля.
Скільки ж дотацій отримують шахти щороку? Прем’єр-міністр Володимир Гройсман називав суму 3 млрд гривень, що складає 0,3 % від всього українського бюджету на рік або, наприклад, 2,6 % бюджету на охорону здоров’я. Василь Щербань каже, що для виходу на прибутковість шахтам потрібно протягом двох років посилені дотації у 6,8 млрд гривень.
Бажання — це таємна мрія мешканців міста. Біля закинутого кінотеатра імені Богдана Хмельницького я помітив дитячий напис крейдою на асфальті: «Гном желаний, прийди, исполни мои желания». Це можна вважати девізом Торецька. Тільки де ж цей гном, і коли він нарешті прийде?
Гном Бажань
Текст і фото: Олег Шинкаренко
