Коли до СРСР дійшли пісні ABBA (або, як ми звикли – «Абби»), я на ту мить був підлітком у пошуках свого місця в цілковито сірому, дидактичному світі радянської провінції.
Цензура ставилася до шведського квартету не так суворо, як, наприклад, до британо-американських рок-революціонерів тієї пори. Інколи могли показати концертний номер на Новий Рік, випустили маленьку платівку з трьома піснями, однією з яких була «Mamma Mia!» Потім, за настійливим рекомендаціями батьків, я подарував цей «міньон» однокласниці на день народження – дарувати треба те, що особливо подобається. Кіноконцерт «ABBA» випустили в прокат аж у 1981-му, через чотири роки після зйомок, лише на тиждень, але таки випустили.
Кінематографічна цінність того фільму прагнула до нуля – дуже нехитрий сюжет слугував зв’язками між піснями. Повноцінний контакт музики Агнети, Бьорна, Бенні й Анні-Фрід із кінематографом відбувся вже через чверть століття після розпаду групи, в 2008-му, коли вийшла екранізація британського мюзиклу «Mamma Mia!», лібрето якого написано за мотивами пісень «Абби».
Фільм вийшов надуспішним – 609 млн доларів зборів у світовому прокаті – не тільки через пісні, а й завдяки участі екранної суперзірки, здатної самотужки витягти будь-який сценарій – Меріл Стріп. Вона зіграла хазяйку готелю Донну Шерідан на грецькому острові Калокаїрі, а весь сюжет тримався на, так би мовити, генетичній колізії — хто є батьком Доннової дочки, Софі. Претендентів зіграли видні чоловіки — Колін Ферт, Стеллан Скарсгард і колишній «агент 007» — Пірс Броснан.
Рішення зняти продовження здавалося доволі сумнівним від початку. По-перше, через тотальний хеппі-енд першого фільму. Сюжет наступної пригоди на острові мав стати ще простішим, якщо не сказати – примітивнішим. Далі, що спрацювало один раз – навряд чи могло б спрацювати вдруге: ті ж пісні, ті ж обличчя – скільки можна. По-третє, в режисера сіквелу – Олівера Паркера — вже не було під рукою рятівниці такого рівня, як Стріп. Але в нього були пісні, яких Бьорн Ульвеус і Бені Андерссон у 1973-1982 роках написали з запасом.
Сюжет цього разу таки: через п’ять років Софі зробила повну реновацію готелю, готує вечірку з нагоди відкриття. Донни не стало за рік до того, так що святкування буде ще й ушануванням її пам’яті. Герой Броснана живе на острові, так само працює архітектором. Паралельно, флешбеком, розгортається історія юної Донни (Лілі Джеймс) – як вона подалася хіпувати одразу після коледжу, закрутила романи з прекрасними хлопцями, потрапила на острів і народила Софі.
Якщо знов-таки пригадати часи своєї юності, то мені, як й іншим погано обізнаним в англійській дітям, було страшенно цікаво, про що ж співають ті шведські янголиці. З часом з’ясувалося, що особливих глибин таки немає: я тебе люблю, як це чудово, давай танцювати, або, як варіант — ми в розлуці, як це сумно, але все одно добре було би потанцювати. Вочевидячки, складно сконструювати гарну історію з цього.
Але Олівер Паркер і не намагався. Звісно, для солідності введені деякі соціальні штрихи: наприклад, у паризькій сцені одна з центральних фігур в кордебалеті – жінка в інвалідному візку, а на вечірку через відсутність іменитих гостей запрошуються прості люди, місцеві рибалки, які все одно простоюють без роботи через кризу. Та це, звісно, декоративні зусилля. Співати-танцювати? Ось і добре! Саме це й робитимемо. Саме в музику режисер і вклав максимальні зусилля. Кожний номер легко «вистрілює» з сюжету й потім розчиняється в ньому, якщо треба. У кожної пісні – своє окреме втілення й постановка, свої хореографія, антураж і костюми, й інколи доволі несподівані виконавці: одна Шер, яка своїм неперевершеним контральто співає «Фернандо», чого варта. Ну й фінальний масовий феєрверк під Super Trouper – логічно яскраве завершення.
Фільм цей — невеликий. Але авторам вдалося головне: вивести на перший план музику «Абби» як таку, передати відчуття вічного свята й таким чином зробити пісні 35-40-річної давнини цікавими тій аудиторії, що народилася вже після останнього спільного концерту Агнети, Бьорна, Бенні й Анні-Фрід. Тож цим чотирьом і хочеться сказати – вчергове – їхніми ми ж словами: Thank you for the music.
Але Броснану таки співати не варто.
Дмитро Десятерик, «День» — спеціально для opinionua.com