Йосип Леонідович Райхельгауз народився і виріс в Одесі. Вступив до Харківського театрального інституту на спеціальність «український режисер», але вже через тиждень навчання групу розформували, тому в сучасній Вікіпедії зазначено, що Йосип Леонідович – «советский и российский» театральний режисер, професор ГІТІСу й художній керівник московського театру «Школа сучасної п’єси». Останнім часом режисер на численних російських ток-шоу намагається розказати глядачеві свою правду: те, як він бачить події в Україні, бо ж сам не випадав із культурного життя нашої країни – щороку, як і раніше, приїздить зі своїм театром на гастролі. Він розповідає в прямих ефірах про те, що ніхто спеціально не спалював одеситів у Будинку профсоюзу, і про те, що ми тут не їмо на сніданок немовлят. Вголос промовляє табуйовані позиції, волає про те, що росіянам брешуть і що варто перейматися не тим, як там, в Україні, а займатися розвитком свого.
DUMKA було цікаво поспілкуватися з людиною, яка досі годинами може цитувати Шевченка та Франка, переймається культурним життям рідного міста й, розуміючи певні речі краще за інших, продовжує жити та творити в Росії. Розмова була тривалою і нелегкою: ми багато сперечалися, кожен наполягаючи на своєму. Ми намагалися дивитися на те, що болить, із різних ментальних платформ і з позицій різних країн, які колись жили під одним дахом, а тепер воюють, хоч і не всі це визнають…
Якою мовою будемо спілкуватися, пане Йосипе?
Я розмовляю українською, але в мене немає практики. Люди мені навіть тут, в Одесі, в Україні, російською мовою відповідають. А українська – це ж дуже гарно. Тому розмовлятимемо українською.
Як Ви прилаштувалися до імені? Я знаю, що хоч вас і назвали на честь дідуся, але асоціації йдуть із тим, кого Ви не любите, і тому ім’я Вам не подобається.
Мене назвали на честь дідуся – батька моєї матері, його звали Йосип. Під час війни вони всією родиною поїхали на ешелоні. Моїй матері тоді було 15 років, а її сестрі – 13. Коли німці почали бомбувати цей ешелон, то мати з батьком загинули на очах своїх дітей. Тоді моя мама у 15 років поїхала працювати медиком, на той час вона закінчила перший курс Одеського медичного училища. А потім назвала мене на честь свого батька, мого діда, котрого я так ніколи і не бачив.
Моя мама померла минулого року, а до того як померти, написала книгу, яку я без сліз не можу читати, та й не тільки я… Колись по цій історії (про ешелон і те, як загинули дідусь із бабусею) я зняв фільм «Ешелон». Сценарій написав Михайло Рощін, моя донька, яка зараз всесвітньо відомий сценограф, грала дівчинку, їй було тоді шість років. Я знімав наших друзів із сім’ї знаменитого джаз-артиста Лундстрема. А також хлопчика Гулю, якому було чотири роки. Зараз йому більше 30 років і він один із найкращих у світі скрипалів, неймовірний геній. Він чи Лундстрем, чи Цинман – це неважливо. Важливо, що я всіх там знімав, і там же зняв Володимира Міронова.
Скоро в нас відкриється старе-нове приміщення театру за сценою. Воно має неймовірні можливості. Я вирішив його використати і придумав новий спектакль, який буде називатися «Мамин ешелон». Запропонував своїй доньці працювати зі мною над ним, бути сценографом. Я знаю, що в неї стоять черги, вона вже ледь дихає, і скоро в неї прем’єра з Баришніковим у Нью-Йорці, а нещодавно була прем’єра в Лондоні в королівському балеті. Я не встигаю за нею вже слідкувати, але цю ідею про бабусю й ешелон я їй запропонував.
А ім’я дратувало… Не зважаючи на те, що в моєму класі був і Шурик Гоффман, і Сєва Пріцкер, і Льоня Вайсберг. Мені здавалося, що ось це Йося… Це ж зараз я вже Йосип… А потім це стало асоціюватися з цим мерзотником, із цим гітлером…
Українську Ви вивчали у школі, а чи чули її у дворі, чи спілкувалися з однолітками?
Тільки у школі чув. Усі мої сусіди, шкільні товариші розмовляли російською.
Як не дивно, але це властивість мого характеру: коли чогось недодають чи я не доотримую, то починаю в це сильно занурюватися. Коли був молодий, то захопився українською літературою і дуже її полюбив. Особливо, як би це не банально звучало, Шевченка. Досі є такі вірші, які я читаю на вечорах, на телебаченні й розумію, що це про мене. Здавалося б, що мені та «хатиночка у гаї над чистим ставом край села»? Я починаю читати, й у мене повне відчуття того, що це я «однісінький під тином сиджу собі в старій ряднині», мені здається, що це «там молодість моя», мені здається, що «ніколи воно не бачитиме волі, святої воленьки». Геній!
А сучасна українська література потрапляє до вас, когось читаєте?
Ні. Сьогодні – ні. Сьогодні – це особлива розмова про взаємодію наших культур…
Я запропонував своєму товаришеві, видатному українському режисерові Дмитру Богомолову цікаву справу. Нещодавно він став головним режисером Національного театру, і я спеціально приїжджав до Києва у дні його призначення, приходив у театр, і тоді в мене народилась ідея. Я йому сказав: «Давай поставимо разом “Ромео і Джульєтту”. Уся сім’я Капулетті говорить тільки українською, а сім’я Монтеккі – тільки російською. Він спочатку загорівся, а потім сказав, що треба трішки зачекати. Ось ми і чекаємо. Хоча я б не чекав, а уже б поставив.
А за що вас потурили з Харківського університету?
Та ні за що. Там все так банально просто. Вони приймали в тому році, коли я вступав, лише на факультет режисерів української драми. Це все одно, як зараз факультет журналістики назвати українською журналістикою. Або як українська фізика. Режисер української драми. Треба сказати, що набирали грандіозні педагоги: Глаголін, учень Курбаса, – приголомшливий режисер, дуже цікавий, і вдова Курбаса – другий педагог. І вони чесно набирали, там було стільки проб, стільки етюдів. Я добре пам’ятаю, що я там читав прозу Довженка «Зачарована Десна» про бабусю та її прокльони. Я ричав творами Івана Франка: «Ланцi, мов гадь, обвили, і плечi кожного додолу ся схилили, бо давить всiх один страшний якийсь тягар. У кожного в руках тяжкий залiзний молот, і голос сильний нам згори, як грiм, гримить: “Лупайте сю скалу!”» – от тут у мене вся ненависть до радянської влади й прорвалася, усю міць в кожне слово вкладав.
Але найголовніше – це етюди. Там на етюди запропонували Шекспіра, і я придумав етюд, природно, на «Ромео і Джульєтту». Добре пам’ятаю, що я поставив один стіл, на нього другий і потім – третій. Стіл був дуже хиткий. І поряд на відстані ще три столи так само. Я на одну конструкцію дівчинку засадив, яка страшенно боялася впасти. А на іншу – хлопчика, він теж боявся. Я досі цим живу, мені потрібна була щира справжня пристрасть. І вони, боячись, щось один одному говорили, і весь час тримали рівновагу. Я був щасливий. І педагоги оцінили.
Вони на режисерів української драми набрали п’ять євреїв, п’ять росіян і трьох українців. І коли ми вже почали вчитися, ці документи поїхали на затвердження до Києва. А міністр культури у Києві тоді був відомий такий – Бабійчук. Анекдоти про нього ходили, що Україну спіткало два лиха: Бабин Яр і Бабійчук.
Мені було 17 років, і я примудрився пройти до нього в кабінет. Добре пам’ятаю, що щось дарував його секретарці, щось пояснював. Там дівчина бідна не встигла отямитися, а я зайшов до кабінету. Він був як веранда, і в дальньому кутку стояв стіл, над ним жива пальма. І ось сидів під пальмою такий собі муділо, не можу українського слова підібрати. До нього була така доріжка, вузька кремлівська червоно-зелена доріжка. Я йшов, а він не розумів, хто це. Коли я до нього дійшов, у нього був шок: «Ви що тут робите?» Я кажу: «Отож, я бажаю навчатися на режисера української драми». Щось я став там ліпити. Він не міг цього усвідомити, чому я стою тут, у його кабінеті. Він під пальмою, це ж щось таке небачене. Коли він усвідомив, у мене було відчуття, що він мене зараз на цю пальму закине. Він став верещати, кликати підлеглих, прибігла ця бідна дівчина, його секретарка, він кричав: «Хто це? Як?» Я там павуком був…
Не було набору, результати скасували, а курс розформували повністю.
Але я повинен сказати, що вдова Курбаса, Валентина Миколаївна Чистякова, мені написала лист з рекомендацією до Василя Степановича Василька, з яким я і прийшов до нього. У мене тоді було таке потрясіння! Я вперше побачив таку вишукану квартиру, вона була навпроти Українського театру. Там у великій кімнаті стояв рояль, і Василь Степанович зі мною став розмовляти, запитувати: «А як ти іспити складав? А що ти робив?» Це для мене був шок, подія.
Тобто Вас спочатку набрали на курс, а потім усім, хто пройшов, сказали до побачення?
Так, так, до побачення. Українським хлопцям дозволили вчитися в Київському інституті за тими ж іспитами, а мені – ні.
Але я ж у результаті щасливий, тому що, по-перше, я познайомився з Василем Степановичем Васильком, а по-друге, я рік працював в Одеському театрі юного глядача і доношував костюми самого Миколи Миколайовича Губенка.
У мене давно є байка, як я побачив оголошення: «Потрібен артист 48-го розміру». У мене був 46-й. Я набрав повітря у легені, увійшов у театр. Мене не просили навіть щось прочитати, лише приміряти костюми. Скрізь було написано: «Губенко», «Губенко», «Губенко». Я в сотий раз Миколі Миколайовичу розповідаю, а він мліє: «Розкажи ще раз». Серйозно, у нього сльози навертаються.
А як справи з Вашою ідеєю щодо створення міського театру в Одесі?
Я вже від неї відмовився. Я навіть Вам більше скажу. Тут зараз живе і працює мій дуже талановитий учень Саша Оніщенко. У нього хороший «Театр на Чайній», але я ось скажу відкрито. Саша – майстер, робить блискучі, прекрасні роботи, і якщо найближчі ну ще півроку-рік він Одесі не буде затребуваний, то я його перетягну в Москву. Він поставить у мене в театрі, я впевнений, чудову виставу, і я йому скажу: «Залишайся тут, і будеш працювати».
Дивно, у «Театр на Чайній» часто не можна придбати квитки, вистави завжди йдуть із переаншлагом, нещодавно вони переїхали в нове приміщення з більшою глядацькою залою. З чого Ви робите висновок, що театр незатребуваний в Одесі?
Театр – проектний. Погодьтеся, це ж не репертуарний потужний театр із постійною трупою.
Що ж стосується мене і створення в Одесі справжнього міського театру, то я вже збитий літак. Ну, не захотіла Одеса нічого, що ж зробиш. А взагалі, мені треба написати таку веселу, гумористичну історію «Мої бесіди з губернаторами Одеси». Там будуть усі: від Боделана до нинішнього Степанова. Розмови всі фантастичні, але чемпіон із розмов – це все-таки Саакашвілі. Тут я просто можу виступати з концертами «Мої бесіди із Саакашвілі». Кожен раз ми закінчуємо на чомусь, потім випадково зустрічаємося з ним через три місяці, скажімо, а відчуття такі, що ми з ним хвилину тому розлучилися.
Ну, ось Степанов – симпатична людина, виразний, чудово розмовляє. Ми зустрілися місяці три тому, він спочатку зізнавався в любові, розповідав, який він щасливий, що я в його кабінеті, що я гордість Одеси, і мені поруч із Пушкіним треба поставити бюст. Я вже не знав, як дякувати. Потім він покликав трьох помічників. Ось робіть все, щоб гастролі пройшли вдало. Я вийшов з його кабінету, і більше він жодного разу не підняв трубку. Все, про що ми домовилися, а ми багато про що домовилися, – нічого не було зроблено. Всі його помічники ганяли моїх помічників: «Він зайнятий. Ні, він не може. Ні, він не буде цього робити». Я його не лаю, я просто вражений. Я знаю, що у нього мільйон із гаком людей в Одеській області, а в мене в театрі 150 чоловік. Але якщо я студенту сказав, що я завтра о 3-й годині буду дивитися його роботу, то я повинен реально померти, щоб цього не зробити.
Кілька років тому Ви сказали, що театральне життя «похерилося» в Одесі, але порівняно з чим? Як на мене, з кожним днем відбувається пожвавлення, рівень вистав і акторської гри стає все кращим і кращим.
Мабуть, зараз краще, ніж у 90-ті, але я пам’ятаю, пробачте, мені вже багато років, у 70-ті, 80-ті роки тут кожний театр очолював видатний режисер.
Прекрасний Одеський російський театр – вбили. ТЮГ трохи злетів, була режисура із Санкт-Петербурга дуже цікава – і теж кудись канув. Український театр – я бачив кілька пристойних вистав. До речі, найбільш живий, найбільш виразний – це все-таки Український театр. Ось, що прекрасно.
Знову виходить, що я лаю, але Одеса – велике місто, яке скотилося у глуху глибоку культурну провінцію. Я щиро переконаний, не для красного слівця, це, звичайно ж, одна з культурних столиць світу. Я абсолютно впевнений, що мине час і люди будуть знати Одесу не тому, що в Одесі є порт, сільське господарство і виноград (це дуже добре і важливо), а насамперед тому, що в Одесі є музика, живопис, великі театри. Усе, що стосується культури й мистецтва, Одеса вже дала і продовжує видавати на-гора. Я вже багато разів говорив, вся світова сценографія ХХ століття – це художники Одеси. Леон Якович Альшітц – великий, приголомшливий, геніальний художник, Михайло Борисович Івницький, Давид Львович Боровський. Я кожному губернатору говорив: «Давайте повісимо дошку у дворі кінотеатру “Зірка”, де народився Боровський». Боровському в Ла-Скала відкрили пам’ятник, у Празі я відкривав музей. Весь світ визнав його першим сценографом ХХ століття. Усі учні, моя дочка і всі її учні моляться на Боровського. В Одесі хоча б дошку встановити. Це ж Одеса! Це рівень! Як можна?!
Ну от, я знову стану на болючий мозоль, і всі на мене образяться. Зараз все поставлено з ніг на голову, божевілля неймовірне. Це я вже сто разів кажу. У будь-якому театрі світу головний режисер – керівник театру.
Так, може, тому, що в нашій країні поле політики та економіки дуже сильно впливають на поле культури і деформують його. І в цьому проблема? Директор має стати буфером та захищати головного режисера від економічних проблем.
Коли режисер керує театром, він розуміє, що симпатичній артистці можна дати роль, якщо вона цікава та талановита. Директор, оскільки непрофесіонал і на акторській та режисерській професії не розуміється, починає сприймати театр як власне виробництво. Він свій театр починає розкручувати як бізнес, а не як художній проект.
Я керую своїм театром у Москві, у мене видатний директор, про неї теж можна книги писати – Аня Гроголь. Але вона мені каже: «Ну, будь ласка, дайте цьому артисту роль, дайте йому поставити спектакль, ну, він так хоче, він все так придумав». Ну, я можу зробити подарунок. Три місяці були репетиції, я подивився і сказав, щоб цього і близько не було в театрі. А якби вона була директоркою в Одесі, то цей спектакль вийшов би. І йшов би. І люди б ходили та квитки купували.
Кожен ресторан – це шеф-кухар. У нього є іменні страви, рецепти, туди починають ходити відвідувачі. А якщо рестораном починає керувати вчорашній директор кладовища, то він сприймає ресторан як місце заробітку грошей. Те ж саме з театром, театром повинен керувати художній керівник. Директор – друга людина, він тримає економіку і може сказати головному режисеру: «Ми не можемо робити цей проект – це дуже дорого».
Хоча інколи ми свідомо йдемо на компроміси, у нашому репертуарі є одна збиткова вистава, хоча ми продаємо всі квитки. Але ми не можемо продавати квитки по 200 доларів, тому завжди в мінусі.
В Одесі, здавалося б, парадокс: дуже багато талановитих людей і можливостей для проявів творчості, але художнього вишу немає. Я навіть кілька разів розмовляв із ректором університету (Ігорем Ковалем), щоб відкрити театральну кафедру. Дуже складно, коли ти один кудись б’єшся, а всі думають, що тобі з цього щось треба. Я ж таки не безробітний, мені нічого не потрібно від Одеси. Зараз для мене – сьогоднішній вечір є, і вже добре…
Ви якось в ефірі російського каналу сказали про українську пропаганду, що вона «бездарней нашей (російської – прим. ред.), еще похлеще, еще похуже». Що Ви мали на увазі? Де ви бачили українську пропаганду? Я її щось ніде не можу знайти.
Що Ви кажете?!
Те, про що Ви кажете, може бути чиєюсь особистою ініціативою, а не спущено згори і насаджено силою українським ЗМІ, а про присутність української пропаганди в російському медіаполі взагалі не йдеться! У нас, на відміну від вашої країни, немає інституції, яка б розробляла пропагандистську стратегію, та й, банально, немає на це грошей.
Та які гроші… У Росії просто є мерзотники, я ходжу на їхні передачі, щоб покричати: «А Україна не така, як ви кажете». А там стоять п’ять-шість мракобісів, які хочуть рвати сорочки й бути першими при роздаванніі нагород. Я тільки боюся, що вони будуть першими, кого народ почне рвати. Впевнений, що до цього дійде, бо вони так засрали людям голови. Тут те ж саме. Так, у Росії вони талановитіше це роблять, професійніше, тут гірше.
А коли Ви йдете на ці програми, то Ви реально вірите, що хтось із росіян Вас почує? Чи яка справжня мета?
Дивіться, дуже проста ситуація. Оскільки коли мене кличуть, то я знаю, що навпроти мене буде стояти зграя собак, але я вірю тільки в одне: що сидить десь у Хабаровському краї якась людина та бачить, що якась жидівська проукраїнська пика кричить: «Ви брешете». І я це роблю і кажу. Останні два-три місяці не ходжу, але редактори програм обривають телефон кожного дня. Потім знову піду і скажу, що все брехня.
Грушею для биття себе не відчуваєте там?
Можна і так сказати. Але яка мені різниця, як я виглядаю… От зараз у в’язниці голодує Сенцов, виходить, що і йому можна сказати: «Ну ти що, старий, з глузду з’їхав, ти ж помреш! Тебе ж не випустять, поки там нагорі не договоряться». Він така ж сама груша для биття виходить? Про Сенцова в Україні кажуть багато, а в Росії ви зупинете тисячі людей на вулиці й запитаєте, хто такий Сенцов. Із тисячі людей 10 скаже: «Щось він там підірвати хотів, певно». Але Сенцов голосно заявив про свою позицію.
Ви розумієте, що Ви їм потрібні для створення враження дотримання балансу думок?
Тут вибір дуже простий: або взагалі не ходити, або ходити й кричати. Я обираю кричати.
І вірите, що хтось Вас чує?
Що значить вірити? Я взагалі ні у що не вірю, я безбожник! Як режисер на драматургії я розуміюсь. У цих передач велика аудиторія, яка від мене дізнається, що в нас економіка у повному занепаді. Я кричу їм: навіщо вам Україна, займіться економікою, освітою, медициною – вони в нас у повному занепаді!
Ось чудову передачу робить Матвій Ганапольский. Він робить на емоціях. Тижнями розмовляє українською мовою. Тисячі пишуть: «Ах ти, жидівська морда, Ганапольський, сховався у Києві, ми тебе…» Але з тисячі 10 людей дзвонять і кажуть: «Як приємно розмовляти з Вами українською мовою!» І це звучить. А «Эхо Москвы» слухає мільйон з копійкою. Не знаю, я вважаю, що Ганапольський правий. Вибачте, я був у передачі у Ксенії Ларіної, вона вся така демократка, лібералка. Вона мені, точнісінько як Ви, каже: «Навіщо ти ходиш до цих мерзотників, у цей сморід, до цього Соловйова?» Я кажу їй у прямому ефірі: «Ксеніє, а давай з тобою експеримент проведемо. До нас будуть дзвонити радіослухачі, і якщо більше половини скаже не ходити, я присягаюсь, що більше не піду туди, але якщо більша частина скаже, що треба ходити, то я буду ходити та кричати. Невелика перевага була, десь 60 % голосів проголосували – ходити.
В одній із програм Ви зазначали, що Радянський Союз розпався не тільки через перебудову, а й через те, що прийшла гласність. І що стало можливим озвучити важливі речі, які були під забороною. Зараз ще більше можливостей з’явилося. Зараз кожен може донести завдяки соцмережам свою точку зору. Чи можна очікувати у зв’язку з цим новий розпад великих територій?
Ну, я не пам’ятаю такої цитати, але можу сказати, це я дуже добре розумію, що Радянський Союз розпався спочатку економічно, а потім ідеологічно. А що стосується гласності та появи Горбачова і Єльцина, то досі впевнений, що це великі політики Радянського Союзу. Вони дозволили розбігтися країнам. І нормально, що всі розбіглися. Тому що час імперії закінчився. Так, я вважаю, що гласність мала колосальне значення. 90-ті для мене – найщасливіші, найпрекрасніші роки нашої країни, я маю на увазі і Росію, і Україну. Інша річ, наша ментальність формувалася кілька століть уже до Союзу, ще в царській імперії. І звісно, коли людина вихована, що є хазяїн, а тут немає хазяїна. І що робити?
Це тому ж такий великий рейтинг у Путіна? Він же людина не бездарна, а дуже талановита. Він працює на старих відмичках. Сьогодні весь світ хоче розділитися і якось спокійно жити та працювати. У нього є вміння все збирати докупи, а у людей десятиліттями закладений стереотип: «У нас буде більше землі!» Але нащо вам більше землі, освойте свій Сибір, Урал! Ну, це дивні справи…
Дивно, адже зараз кожен росіянин має змогу розібратися, де б він територіально не проживав, у тому, що відбувається і в його країні, і в будь-якій точці світу.
Відповім коротко. Може, але у більшості випадків не хоче. Йому так зручніше. Не хоче.
Ось нещодавно опитування в Росії мене дуже вразило: 30 % молодих людей від 18 до 34 років відповідають, що хочуть жити та вчитися на Заході, а 80 % покоління за 40 років відповідають, що хочуть жити в Росії. На жаль, якщо зараз опитати українців, то те ж саме буде. Це видно по тому, як українці біжать у Росію, я це бачу.
Виходжу зі свого підмосковного будинку, а навколо – суцільні українці. Будують, миють українці, на чорних роботах — українці. Шкода та соромно. Як поляки у Європу, так вони в Росію…
Люди все одно хочуть якогось спокійного, стабільного життя. Не хочуть вони ні за що боротися. Хоча зараз така прийшла ситуація, такий час, дуже піклуються про дітей (і правильно роблять). Де діти будуть жити, що вони будуть робити? Тим паче, в Росії, як би не казали, що економіка падає, але є стабільність. Але її зараз порушили пенсійною реформою. Гуділо так, що я навіть не знаю, як виберуться. Зате футбол – наркотик. Виграли в Іспанії – відчуття, наче всім вкололи наркотик. Справжній опіум для народу.
Нічого не змінилося: як дурили людей раніше, дурять зараз і будуть дурити далі. Чи все ж таки інша ситуація? От із Сенцовим, чому Ви кажете, що з тисячі людей знає про нього…
Тому що це не стосується безпосередньо їхнього життя. От пенсія – так, тому й цікавляться і переживають. А Сенцовим – ні.
А вони не розуміють, що завтра можуть бути на місці Сенцова?
Навіть якщо він розуміє, росіянин до себе це не прикладає. У нього все нормально, до нього не дійдуть. Ми ж переживали і 1937 рік, і 60-ті, і брежнєвські часи. Ми все це проходили. Вони зараз виходять і співають, оці мракобіси, Висоцького. Ось наш! А Висоцький згорів взагалі. Вони його близько нікуди не підпускали.
Зараз нам постійно розповідають, бо люди в цьому щиро впевнені, що тут, в Одесі, йде війна, що гранати запускаються зі сльозогінним газом, що тут праві сили. Я з Костею Райкіним так і не розмовляв. Але Райкін скрізь розказував, як концерт зірвали й ледь не розстріляли. Повна маячня! Таке відчуття, ніби тут окопи зараз… Це добре, що мій театр приїжджає, але навіть актори бояться. Зараз вже менше бояться, але інколи запитують: «А де “Правий сектор”, а коли він прийде?» Ну, це ж абсолютна пропаганда і з одного боку, і з іншого.
А митці не налякані справами Сенцова чи Серебреннікова?
Ні. Бо вони розуміють, як все є насправді.
Цікаво, а як насправді це виглядає?
Я розумію, що для того, щоб мене заарештували за економічний злочин, я повинен на телебаченні або десь вийти із плакатом, або зробити щось, що порушує їхні правила гри. Вони все прекрасно знають. Мер, віце-мер – всі знають, що Райхельгауз так думає, розмовляє, поводиться так. І при цьому весь час кажу, що я дуже люблю свою батьківщину Росію і свою батьківщину Україну. І робіть, що хочете.
Тобто ви не порушуєте їхніх правил гри?
Складно сказати. Може, поки не порушую, але я це роблю доти, поки мене пускають, кличуть, поки вони не можуть без мене обійтися. Я цим користуюся.
Ну, що може зі мною статися? Якщо вони мене там посадять, що вони зі мною зроблять? Я вийду і поїду. Але не в Одесу, бо тут теж мене ніхто не чекає. Я поїду в Європу й керуватиму хорошим театром, ставити спектаклі, викладати в хорошому університеті. Адже вони це розуміють. Вони вже втратили таку кількість митців, художників, бізнесменів. Бізнес же втік зараз із Росії, а він був потужний, величезний. У мене в театрі була приголомшлива піклувальна рада, де було 10 мільйонерів. Зараз два-три залишилися.
Цікаву закономірність зазначила: всі Ваші численні нагороди закінчилися 2014 роком, це випадковість?
Так, я зараз скажу чому. Це дуже просто пояснити. Тут є одна деталь – не всі ці нагороди мої. Професійні нагороди я отримую щороку, минулого року отримав Премію за кращий спектакль сезону. Я регулярно отримую професійні премії як режисер. А в 2014 році закінчилися державні нагороди. Адже для того, щоб у Росії отримати державну нагороду, я повинен її попросити. Розумієте? Я повинен написати: «Рішення художньої ради московського театру “Школа сучасної п’єси“ в адміністрацію президента. Наш художній керівник Йосип Райхельгауз видатний, такий-сякий, будь ласка, нагородіть його орденом». Далі це узгоджується в Союзі театральних діячів. Далі узгоджується десь далі. Мало того, мої помічники мали б весь час дзвонити, стежити за тим, як там просувається справа, чи все нормально. Проходить час, кажуть, ось президент, або глава адміністрації, або міністр культури чекає Вас на вручення нагороди.
Тож ви абсолютно праві, у 2014 році я вирішив: буду просити про нагороди винятково для своїх артистів, для свого театру (у вигляді реставрації театру, наприклад). А про себе я не буду просити. У мене три державних нагороди, у мене найкраща нагорода Болгарії, Індії. Навіщо мені ще їхні?
Тим паче, що найвищі нагороди у вас уже є.
Так, у мене все це є. Але я буду вище. Просити: «Нагородіть мене» не буду. Я що, божевільний? Пішли вони на хрін з їхніми орденами і медалями. Я абсолютно впевнений, що якщо завтра почну оформляти документи на себе, на орден, я його отримаю через два-три роки. Але навіщо він мені потрібен? Це ж божевілля, це ж абсурд. Я вже якось не в тому віці, щоб щось у влади просити!
Мій тато, який розписався на Рейхстазі і дійшов до Берліна, не просив нагороди. Він звільняв столицю за столицею й повернувся в Одесу без нагороди. Я за Олену Всеволодівну Санаєву, видатну російську артистку, пороги оббиваю, як ви кажете. Вона – не народна артистка, бо щось не те там говорила. Але коли вона виходить на сцену, починаються оплески. Вона просто виходить, ще не грає. Ось за неї я буду битися і просити. А мені… Буде у мене три ордени або чотири – все одно.
Я ще раз про Сенцова, бо болить. Що можна зробити нам, українцям тут, а вам (тим, хто розуміють, що відбувається насправді) там для того, щоб вплинути на ситуацію і врятувати Олега, щоб невинні люди не сиділи в російських буцигарнях?
Думаю, що в Росії йде досить потужна хвиля війни, і ось це божевілля з футболом спаде – і дуже багато розкриється того, що приховували. Я впевнений, що зараз настане якась нова політична й економічна ситуація, бо економіка зараз зупинена, бізнесмени тікають, інвестицій жодних. Раптом побачили, почули і зрозуміли, що з медициною – катастрофа, з освітою – просто надкатастрофа. Раніше московські театральні виші були забиті людьми з України, ще років 20 тому більше половиною московських керували люди з України. Я думаю, що досить скоро на наших очах відбудеться якась поворотна подія, адже зараз дуже різко змінюється рейтинг довіри президенту в Росії.
На все це часу немає, принаймні у нашого Олега Сенцова.
Це велике і високе право Сенцова, тому що це його вибір. Він знає, що він робить. Він хоче так. Тому, що можна зробити? Усі передачі, діалоги, усе, що можна про це сказати, велику частину все-таки московська інтелігенція говорить. Мало того, всі розуміють, що це те ж саме, як було із Савченко. Абсолютно. Це зараз ви змінили своє ставлення до Савченко. А тут вона була богиня, героїня і все таке. Один в один була історія. І боролися, і підписували, і голодування – випустили.
А роботи Сенцова я не бачив. Я просто знаю від серйозних кінознавців, що він зробив дуже цікавий фільм. Я його ніяк не можу, але дуже хочу подивитися.
Олег ще книгу написав «Купите книгу – она смешная». Хочете, я Вам принесу?
Він написав книжку? Так, із задоволенням прочитаю. А що за книга?
Це прозовий твір, можу подарувати. А ще Сенцов пише п’єси…
О, п’єси мені взагалі цікаво. Я, може, і поставив би. Швидко почав би ставити…
***
Книгу я, як обіцяла, подарувала пану Йосипу одразу після гастрольної вистави його театру — «Шинель». А п’єси Олега Сенцова за бажання знайти не складно. Тож, хто знає, можливо, найближчим часом у репертуарі Театру сучасної драми з’явиться нова вистава…
Розмовляла Світлана Бондар
Фото: Марина Банделюк
