Якщо назва фільму американського режисера Марка Форстера «Крістофер Робін» здалася вам знайомою, то ви не помилилися. Саме так, це – головний герой історій про Вінні-Пуха, найкращий друг знаменитого ведмедя з тирсою в голові й за сумісництвом – син письменника Алана Мілна. Останній і написав ці казки, спостерігаючи за іграми свого малюка.
Цього разу бачимо Крістофера (Юен Макгрегор) в не найкращі часи. Він виріс і перестав вірити у казки. Він працює в компанії з виробництва валіз, де його завдання – заощаджувати на всьому, в тому числі й на своїх колегах: якщо треба – скорочувати штати, тобто викидати людей на вулицю. Невдячна й напружена робота майже цілковито зруйнувала його стосунки із дружиною Евелін (Хейлі Етвелл) і дочкою Мадлен (Бронте Кармайкл).
І тут на допомогу – прямо зі Стоакрового лісу – з’являється той самий Вінні-Пух, а згодом і решта банди – Віслючок, Поросятко, Тигра, Сова. Починається милий дитячий безлад у сучасному Лондоні.
Сюжет, у якому дорослий протагоніст зіштовхується з казковим світом (чи навіть створює його), не є новим на екрані. Один із найвідоміших прецедентів — «Капітан Гак» Стівена Спілберга про дорослого Пітера Пена. Там Пітер віддано працював адвокатом і теж мало піклувався про родину, але саме заради порятунку свого сина повернувся в Неверландію й знову навчився літати й битися з піратами.
Марк Форстер народився в 1969 році в Баварії. З 20 років живе в США й має унікальну здатність рівно, переконливо знімати й витончені незалежні драми («Бал монстрів», 2002-ий), й нові серії про Джеймса Бонда («Квант милосердя», 2008-ий). У 2004-му він випустив картину, де ідеально сполучив «мейнстрім» й «артхаус» — байопік «Чарівна країна» про автора «Пітера Пена», британського драматурга Джеймса Баррі у виконанні Джонні Деппа – без Пена, з суворими реаліями вікторіанської Англії, але, тим не менш, і зворушливий, і легкий. Успіх цієї роботи, номінованої на сім «Оскарів», вочевидь, і спонукав зрештою продюсерів студії Діснея запросити Форстера у крісло режисера.
Варто ще згадати британську біографічну драму «Прощавай, Крістофер Робін» (Саймон Кьортіс, 2015-ий), де без прикрас показано, як народився Вінні-Пух і як він мало не зруйнував життя реального Крістофера Робіна Мілна.
Варто зазначити: усі перелічені фільми – або дорослі драми, або зроблені з розрахунком на широкий спектр авдиторії з батьками включно. Форстер і продюсери Діснея в першу чергу орієнтувалися на дітей. Їхній Крістофер – саме персонаж книжки, а не син Мілна. І підпорядкована ця фабула інтересам наймолодшого глядача. Тут є неприємний на вид антигерой, є небезпеки, які по-справжньому нікому не загрожують, є ожилі іграшки, які говорять голосами ведучих ранкового шоу для дошколят, є пригоди з цими іграшками – веселі трюки-стрибки-біганина, і є Стоакровий (або Зачарований) ліс, куди можна завжди втекти від перенапруженого світу.
Гра акторів і стосунки між їхніми персонажами витримані за канонами мелодрами, які передбачають максимальний тиск на емоції залу. Нам має бути все зрозуміло з першого кадру: і які нещасні Евелін і Медлен, і який замотаний Крістофер, і як добре, коли він згадує про старих друзів. Отака передбачуваність дуже шкодить фільму. Це трохи врівноважується витівками плюшевої банди, що никає між світами: в чому в чому, а в анімації байдуже, мальованій чи ляльковій, «Дісней» був завжди сильним. Та цього не досить, на жаль.
Що ж заважає назвати фільм Форстера цілковито невдалим? Те, чим сильний Голлівуд: мораль.
Кожна мейнстрімна історія для дітей має бути з мораллю. Де ж тут мораль?
Зрозуміло де: в лісі. У тому самому – Стоакровому, Зачарованому («сто акрів раю», як каже хтось у «Прощавай, Крістофер Робін»), вхід куди можливий тільки через старий дуб. Адже ця кіноказка – зовсім не про перемогу добра над злом, чи про Вінні та його всіх-всіх-всіх друзів. А про те, що навіть найзатурканіша родина може знайти прихисток просто поруч, під боком. Неверландія, Зачарований ліс, Країна Чудес, Задзеркалля, Нарнія – назв не злічити. Головне – згадати, що ми всі родом звідти. Що впадати в дитинство – не завжди погано. І що наша внутрішня дитина – найкращий рятівник нас від самих себе.
Дмитро Десятерик, «День» — спеціально для opinionua.com