Кілька місяців виношував ідею інтерв’ю для DUMKA з Великим Українцем. Планував зробити його до 90-річного ювілею пана Левка, який випадав на День Незалежності України – 24 серпня. Незалежність і Левко Григорович – поняття нерозривні, не випадково у них навіть дні народження збіглися. Однак у Всевишнього свої плани – Левко Лук’яненко відійшов в інший світ 7-го липня. Тому замість інтерв’ю – некролог.
Востаннє бачив його три роки тому на «Країні мрій» у Пироговому. Пан Левко був учасником книжкового ярмарку, продавав у наметі свої книжки. Ми хвилин 10 поспілкувалися, я придбав у нього книгу спогадів про перебування в радянських таборах; домовилися: якщо потрібно буде інтерв’ю, тримати контакт через його молодого помічника, який дав мені свою візитку.
Запитання для інтерв’ю останнім часом виношував у голові, постійно тасуючи їх та умовно редагуючи. Бо ж знав, Левку Григоровичу, людині поважного віку, не слід забивати голову дурницями. Однак для читачів слід подати матеріал так, щоб вони усвідомили факт – людина якого масштабу, якої унікальної долі є їхнім сучасником! На жаль, тепер вже була. А ще спробувати вкотре подолати стереотипи та міфи. Бо ж більшість співвітчизників знають, що Левко Лук’яненко боровся за вільну Україну, тривалий час сидів у в’язниці, є автором Акту проголошення незалежності України, і, разом із тим, про його життя практично нічого не відають.
Один із радянських міфів вбивав у голови людей думку, що самостійної України хотіли хіба що «бандерівці», «западенці». Однак дисидентське середовище 60-80-их років ХХ століття складалося з представників різних регіонів України. Ба більше, за незалежність боролися чимало вихідців зі сходу України та мешканців Донбасу: Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий, Іван і Надія Світличні, Микола Руденко та інші. У центрі України народилися: В’ячеслав Чорновіл, Юрій Литвин, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч.
(Зліва направо): Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл. Архівне фото.
Левко Лук’яненко з’явився на світ 24-го серпня 1928-го року в селянській родині на півночі України. Це сталося неподалік перетину кордону трьох братніх, як запевняли в СРСР, республік – України, Росії та Білорусі. Від його рідної Хрипівки Городнянського району Чернігівської області до російської Брянської та білоруської Гомельської областей кілька десятків кілометрів. Тобто хлопчина був приречений на інтернаціоналізм.
Спочатку так і було. Юний Левко служив у Радянській армії, на початку 1950-их років вступив у комсомол і партію. Здобував освіту Лук’яненко не у Львові, як дехто думає, і навіть не в Києві. Навчався він за межами України, у… Москві. У 1953-му році 25-річний українець вступив до найпрестижнішого вузу Радянського Союзу – МДУ імені М. В. Ломоносова. І факультет вибрав неабиякий – юридичний.
Чи варто нагадувати, як тисячі радянських юнаків і дівчат, яким пощастило навчатися у столиці, правдами й неправдами намагалися «зачепитися» в Москві? Престиж, перспектива зростання, вищий рівень життя… 30-річний Левко Лук’яненко повернувся в Україну. Цього разу на Західну. У біографії зазначено: «У вересні 1958-го за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною».
Народний депутат Левко Лук’яненко біля Верховної Ради спілкується з людьми. Київ, 24 серпня 1991 року.
Це свідчить про те, що, маючи престижну освіту та перебуваючи в партійній обоймі, комуніст Лук’яненко міг зробити прекрасну кар’єру, жити в достатку. Але він круто розвернув свою долю. За що й поплатився. Практично третину життя, 27 років, його найпродуктивнішу частину, провів у в’язницях і таборах. Замість персональної «Волги», харчових спецрозподільників та курортів Криму та Кавказу – бараки, жорсткі нари, «красоти» Мордовії та Пермського краю.
Загалом, життя Левка Лук’яненка мало обірватися ще у далекому 1961-му році, коли його засудили до страти. Звинуватили в тому, що він «виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Проте «гуманний» Верховний Суд замінив розстріл 15-річним ув’язненням. До речі, радянська Конституція проголошувала право виходу кожної союзної республіки з СРСР. Але така була тоді свобода слова, так теорія розходилася з практикою.
Депутат Верховної Ради УРСР Левко Лук’яненко виступає на засіданні І сесії Верховної Ради УРСР 12-го скликання. Київ, 16 травня 1990 року.
В ув’язнені юрист Лук’яненко боровся за права людини. У 1976-му році він увійшов до складу Української Гельсінської групи. А вже в наступному році знову арешт, суд, табір у Мордовії. Засуджений до 10-ти років позбавлення волі та 5-ти років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
У 60 років радянські чоловіки йшли на пенсію. А в Левка Григоровича у цьому віці офіційна діяльність тільки розпочалася. За горбачовської перебудови восени 1988-го його помилували та звільнили з заслання. За півтора року колишнього в’язня обрали головою Республіканської партії України. Левко Лук’яненко став народним депутатом України, балотувався на посаду президента.
Під час передвиборчих кампаній в українське суспільство запускали компрометуючі міфи (чи не ті, хто свого часу дисидентів до тюрем кидали?): неважливо за що людина сиділа, головне те, що після стількох років відсидки в неї порушена психіка та до управління державою вона нездатна. Знаю, багато людей на це велися, запевняючи, що у тих дисидентів «не всі вдома». Щодо пана Левка, то повна брехня. Знав його неблизько, але й кількох спілкувань було достатньо, щоб пересвідчитися – мудрий, сильний, загартований життям і, що важливо, людяний, не озлоблений.
Вперше з Левком Григоровичем зустрівся в його офісі, де була й редакція партійної газети, куди я заглянув у пошуках роботи. Побачивши відому людину, я розгубився настільки, що поважний пан Лук’яненко привітався зі мною першим. Це було в 2001-му році, якраз шуміла акція «Україна без Кучми». Вдруге ми зустрілися через 10 років. Я готував на Українському радіо спецпроект «20 миттєвостей Незалежності». Попросив пана Левка згадати історичні події. У студії він показав мені легендарного зошита (кажуть, цей зошит вже під склом у музеї), у якому в серпні 1991-го року написав Акт проголошення незалежності України. Писано від руки, з численними правками. Зверху закреслені слова «універсал» (архаїзм), «закон» (документ багаторазової дії), додано слово «акт».
Фото: focus.ua
За словами Левка Лук’яненка, 24-го серпня 1991-го було настільки насиченим, що він навіть забув про свій день народження. А повернувшись пізно вночі додому в село під Києвом, застав сервірований стіл – дружина чекала чоловіка додому, щоб привітати.
Стрічка Фейсбуку в портретах Левка Лук’яненка та дописах про нього. Хтось зазначив, що Левко Григорович був останнім романтиком серед борців за краще майбутнє України. Дійсно, пройшовши через горнило надзвичайно складних моральних і фізичних випробувань, він залишився Людиною. Чесною, принциповою, незламною. Справжній син України. І це не пафос – це реалії.
Царство Небесне!
Текст: Віктор Цвіліховський
