Іван Драч: «…я людина, яка втомилася жити»

Іван Драч народився в Теліжинцях на Київщині в родині робітника радгоспу 17 жовтня… 1936 року – якраз тоді, як радянська репресивна машина вкотре гострила свої залізні зуби на українців. Після закінчення місцевої середньої школи одразу ж викладав російську мову й літературу в сільській семирічці. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ. «…я був органічним піонером, органічним комсомольцем і був щасливий, коли став кандидатом у члени партії. Вірив, що нарешті матиму під ногами ту дорогу, коли можна буде змінювати цей світ. Після ХХ з‘їзду КПРС я по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами сталінцями». Власне, схожі зізнання можна знайти в багатьох мистецьких – і не тільки – мемуарах дітей тієї доби. Перш ніж засуджувати, спитаймося – а що їх ще могло тримати, як не віра?

1955 – 1958 роки Драч служив в армії. Потім навчався в Київському університеті, звідки був виключений, як говорить Вікіпедія, й часто сам поет «через творчі та політичні погляди». Від гріха подалі подався до Москви, де тоді дихалося набагато вільніше, на Вищі сценарні курси. «Я приятелював із Параджановим і Вінграновським, і вони мене переконували: “Те, що ти, Іване, займаєшся цією поезією, літературою, це несерйозно. Справжнє мистецтво – кіно: це і література, і музика, і філософія, і малярство”. Я на їхні вмовляння купився і поїхав навчатися в Москву. Тим більше що мене тут вигнали з університету».

 Десь у ці роки почав писати вірші. А потім – дивні метаморфози. Чи, може, точка неповернення. У 1959-му вступив до КПРС. У вересні 1961 року відновився в університеті – щоправда, тепер на заочному відділенні. Цього ж року, у період хрущовської відлиги, дебютував як поет – у київській «Літературній газеті» опублікували його поему-трагедію «Ніж у сонці». Твір просто приголомшив тогочасну критичну думку.

Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
До сивого чорнозему села?

То, власне, був початок найпліднішої, найблагодатнішої й найщедрішої його творчої десятирічної дороги. Щоправда, не без компромісів, але ж пам’ятаєте – оптичні ілюзії, складні часи й переходи. «… коли редагувалась моя перша книжка “Соняшник“, мені сказали, що їй не вистачає якогось ідеологічного прапорця… Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на коліні нашкрябав віршика про Лєніна… Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсім інакше потрактуватися».

 Після перших арештів дисидентів Драч написав відкритого листа, в якому каявся у своїх зв’язках із ними. Стосунки з владою покращилися. У стосунках із собою, схоже, поглиблювався компроміс. Однак те десятиріччя (із 1961 року десь аж до 1972-го, коли почалися чергові великі репресії) якраз і зробило поета Івана Драча. Зробило його одним із найвидатніших поетів ХХ століття. Десь тоді він відкрив свій світ. Світ сучасний, трепетний, світ дуже складний. Той світ існував у своєрідній системі суперечностей, народжених розвитком цивілізації. Світ романтичного шістдесятництва. У ньому поряд із оспівуванням потужних новацій звучала тривога за українським національним патріархальним світом, із якого Драч вийшов, у якому, мабуть, хотів залишитись. Власне протистояння цивілізаційного й патріархального будить у поетові великі душевні дисонанси, але в той же час якраз і творить його світ, якраз і робить його поетом. Драч почувається наче розчахнутим, але насправді переживає бурхливий творчий розквіт.

Далі – все більше компромісів. Далі Драч уже просто глибше освоював те, що сам же відкрив раніше. Розчарування, незадоволення собою, жертви на олтар владі. Драч кілька разів у різкій формі засуджує буржуазний націоналізм, славить комуністичну партію, як у творах, так і у виступах. Створює цілі цикли поезій про Леніна й партію.

У 1966 році Іван Драч був у складі делегації УРСР на генеральній асамблеї ООН у Нью-Йорку. «…одних – у Сибір, других – у Нью-Йорк. Ми з Павличком тоді розробляли тактику поведінки – що і як маємо робити і говорити. І ми там розповідали, що таких-то арештували (а це були, зокрема, брати Горині, мистецтвознавець Михайло Косів) і що ми надіємося, що вони не пов’язані з буржуазним націоналістичним підпіллям і що їх скоро звільнять. Як українські комуністи ми стояли на лінії Скрипника, Хвильового, Шумського: нам не потрібна Україна без комунізму і нам не потрібен комунізм без України». Така вже діалектика – чи самого Драча, чи його складного часу. Спробуймо все ж утриматися від оцінок, бо…

Іван Драч написав сценарії до трьох фільмів – без перебільшення трьох кінематографічних шедеврів, яким судилося стати золотою скарбницею українського поетичного кіно. «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968) і «Пропала грамота» Бориса Івченка (1972) – ці назви, без жодного сумніву, такі промовисті, що потреби в додаткових оцінках немає. Хіба ще раз сказати: сценарист – Іван Драч.

1989 року Івана Драча обрали головою Народного Руху України за перебудову. З того часу він уже жив, здається, між літературою й політикою, але вже ближче до останньої.

«Я дуже мало досяг. Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, вона дала б мені більше радості». Іще одна цитата, аж ніби пропалена гіркою іронією: «Відчуваю, що я не збувся як письменник — як прозаїк, драматург і кінорежисер. Так що у 76 років можна казати, що все попереду…» Не спішімо засуджувати. Тому, хто вже зробив це самому собі, чужий осуд уже ні світить, ані гріє.

І насамкінець. Якось Іван Драч заявив в одному з інтерв’ю, що якби зустрівся з Богом, то «Я би вибачився за те, що я такий». Він уже, певно, десь там, у тих високих канцеляріях, де врахують усі здобутки й усі компроміси. Там нічого не пропустять, будьмо певні. Терези хитнуться – і щось переважить. Хочеться вірити, що то все ж буде сонях сонця, який стоїть на асфальті.

Микола Воробйов свого часу написав про Драча:

Зовсім розламати будинок йому не вдалося.
Але й те добре, що діти можуть пробігати діркою,
котра лишилась відтоді,
коли він був молодим.

Одначе він таки розламав той будинок.
Але так, що всі стіни лишились неушкодженими,
і всі вони разом захищають його від інших стін –
а це так, ніби їх не існує зовсім.
(1988)

Це краще за всі оцінки й некрологи. Вічна Пам’ять.

Текст: Сергій Осока