Цей козел розлігся на м’яких подушках трави, якраз навпроти мого балкона, щось жував – і при цьому пучок його хіпстерської бороди ходив туди-сюди, як віхоть, яким білили в нас колись хату. Він і був білим.
І дивився козел той конкретно на мене – як я після душу ходила в глибині кімнати, завита в рушник. Очі в нього були жовті, а зіниці перекреслювали їх горизонтально навпіл – і це був погляд нетутешньої, неземної істоти. Зовсім неясно було, як саме ці очі сканували мене. Може, він бачив наскрізь – і його бавило, як пульсує мій серцевий м’яз, як поштовхами подає червону кров венами по всій системі моєї будови, може, це його заворожувало… Довелося ледь не поповзом пробиратися до вікна й зашморгнути фіранку. Аж тоді він одвернувся й почав дивитися вгору, на своїх кіз.
Козяче стадо – цих марсіанських істот з вертикальними зіницями було з шість десятків – розвалилося після свого сніданку якраз на вершечку яскраво-зеленого, щойно пофарбованого золотим вранішнім сонцем, горба. Це було так красиво – білі-білі кізки й козенята лежали на тому свіжої зеленої акварелі горбі, як пухнаста хмарка. Біля них стояла ясно-зелена, в тон, емальована ванна, наповнена прозорою й чистою водою. І час від часу кози граціозно піднімалися на колінця й пурхали до неї. І опускали у ванну одразу кілька голівок попити. Їхні вушка стирчали теж вертикально, стикалися одне до одного яскравими жовтими кліпсами з номерками на них – і це спліталося на цій картинці в загадковий сецесійний орнамент.
Тут бракувало поряд якогось Клімта. Картина була цілковито в його гамі кольорів і гнучкості ліній. Та поряд жила лише я, наймаючи в Розмарі й Гансена спальню й кімнату в чудовій частині їхнього простого будинку – балкон, увесь уквітчаний геранню, бальзаміном та бегоніями, виходив на схід, і сонце, вставши з перин раніше за мене, навшпиньки втікало за ріг дому на ту мить, коли я, ще й не розплющивши очі, плелася прочиняти двері назустріч пахучій прохолодній хвилі ранкового альпійського вітерця.
Переді мною стирчала висока гора, вже на цю мить глибокого темно-баклажанового кольору, волохата від хвойної лісової порослі, з голою гострою верхівкою, що врізалася в небеса, як пощерблене лезо. І я весь час поглядала, чи звідти бува не бризне кров…
От чесно – тут дуже бракувало художника, тому пробую все це замалювати хоча би словами, бо це не можна не залишити в якомусь альбомі!
Вставала я кожного ранку – рано щоразу заради ще однієї картини: от зараз в цю біло-зелену пейзанську ідилію вступить п’ятеро коней чистого кармелітового кольору. Вони йтимуть стрімко, довгі, білого льону гриви летітимуть за ними, ніби крила. Їх проводжатимуть Розмарі й Гансен, щоразу одягнені на світанку так, ніби хтось готував їх до цього виходу на сцену: вона – в ніжній батистовій блузці й бавовняній спідничці, він – у світлій сорочці й довгих шортах. Цей короткий і стрімкий марш-аллє завершувався завжди тим, заради чого я й стояла у відкритому вікні: Розмарі сплескувала руками – Гансен відкидав стрічку, що відтинала долину від узгір’я… І п’ятеро коней стрімко, відштовхнувшись сильними ногами, підносилися з долини на гору, їхні крила кольору льону трепетали й летіли за ними – і з моєї точки спостереження, з відкритого вікна, це було, як ніби в небо тікали п’ятеро пегасів. Двоє дорослих і троє пегасенят.
За годину можна спускатися снідати.
Корзинка для хліба завжди була встелена серветкою з вишитими на ній словами. У перший ранок я розправила її, щоби розібрати німецьку довгу в’язь. Дуже літня, досконало причесана пані з крейдяною усмішкою порцелянових зубів дивилася пильно на мене з кутка нашої маленької пахучої їдальні й спитала тоном моєї першої вчительки :
– Розумієте, що там написано?
– Ох, звісно! «Дякуємо Богові за наш щоденний хліб!» У нас теж так дякують, – сказала я.
І з тої хвилини порцелянова сусідка полюбила мене й взяла під опіку на наших сніданках.
Вона не лінувалася вставати зі свого крісла, підходила й давала поради, що краще покласти собі в тарілку – за шість літ, як вона регулярно приїздить сюди раз на рік із своєї Німеччини, пані Грета добре вивчила смак кожного джему в цих пузатих баночках. «До речі, frau Olya, зауважте, що кожен із цих чудових джемів зварений особисто Розмарі! Це не можна не цінувати! А цю булочку беріть руками – відкиньте ті щипчики! Відчуйте, яка вона тепла і яка тоненька й крихка її шкориночка – це теж випікає Розмарі!»
Повз мою увагу не проскочило, що в цю мить пані Грета вправно зісмикнула зі столика місцеву свіжу газету з фото Путіна на першій сторінці – й заштовхала подагричною ногою подалі під довгу скатертину. «Камон, пані Грето, дякую, моя дорога, – та я вже бачила… А що там написано – чого він там всміхається так перед тою почесною вартою?»
«Написано в насмішкуватому тоні – мовляв, приймали, як на шоу», – строго сказала спіймана на гарячому моя опікунка й продовжила вихваляти чесноти Розмарі. Газета потім зникла – і я не змогла ввімкнути свій перекладач і перевірити. От усе ж треба вивчити хоч трохи німецької, казала ж собі!
Тим часом за вікном щось захарчало й затріщало. У двір задом засовувався високий і довгий фургон, на вузькому повороті він вперся кутом у чудовий крислатий дах нашого будинку й зараз розносив його.
– О, майн Гот! – застогнали ми з Гретою й заніміли, боячись тих сліз і прокльонів, що зараз почнуться, бо Розмарі з Гансеном з’явилися на звук.
Але й далі цвірінчали з дерева якісь нелякані пташки, грала з айпода безтурботна австрійська мелодія. Роз стояла, обнявши себе руками, й спокійно дивилася, як чоловік вийшов і посміхався назустріч вбраному в жовто-зелений комбінезон водієві, що спустився з високої кабіни.
Водій глянув на результат свого паркування, витяг записник і щось там надряпав. Мабуть, відмінусував заробіток.
«Він новенький, – сказала Розмарі. – та не хвилюйтеся, хіба ж це вперше! Тут вузькі вулиці. Гірше було минулого разу. Тут заборонено їздити великим тракам. А той їхав із Угорщини, навігатор завів його сюди. Він нам розніс півдаху на повороті. І знаєте що? Залишив нам телефон своєї компанії, ми спілкувалися про відшкодування, а потім вони почали кидати трубку там, в Угорщині. І все. Уявляєте, як негарно?
А це – свій. Усе буде гаразд. Полагодять».
«Свій» ввімкнув якийсь механізм, ступив на нього – й той почав піднімати його на рівень високих дверей фургону. Потім відкрив двері – і звідти повалила морозна пара. Це був холодильник. Чоловік спокійно зайшов туди й не вертався рівно стільки, що ми з Гретою вже почали перезиратися й думати, чи не зачепився він там за який гак, і як ми його звідти, задублого, потім видобудемо…
Але він з’явився з двома ящиками, навіть червоні його щоки не притушили свого пашіння, спустився на своїй машинці вниз і поніс це все на кухню. «Це я беру заморожені булочки, – пояснила Розмарі. – Ось чому щоранку я встигаю випекти їх для вас, бо хочу, щоби ви їли лише дуже свіже».
Коли вона все встигає взагалі – ми розмовляли про це якось дорогою на залізницю, куди вона захотіла відвезти мене, щоби я не втрачала на дорогу час: бо надумала навідати сусідній Раттенберг, де здавна живуть склодуви. Та не так вона дбала про час, як уже два дні сердито пирхала й бурчала, що я довірилася тому пройдисвіту-таксистові – і він, свиня, здер із мене шкуру, коли привіз сюди.
Розмарі раніше працювала в банку, в місті, досить великому, й було в неї все простіше. Але батько Гансена лишив їм цей тоді недобудований дім у тихому Бад-Герингу, на плато над долиною річки Інн біля підніжжя гори Пельвен – і вони вирішили жити ось цим життям.
«Не уявляєте, як мені було! Чоловік о 5-й ранку щодня від’їжджав на роботу – а я сама з оцим усим, з двома малючками, кіньми й усим, що Ви бачили… Зараз уже полегшало – він пішов на пенсію, я стала теж старшою й розумнішою. Але раніше я мала в банку шефа й вікенд, а тепер у мене все життя належить лише мені – але й сім робочих днів. І це ніколи не змінюється!
Та, знаєте, я все ж по обіді навчилася вивільняти час… І тепер, поки чоловік дивиться матч, можу покататися на велосипеді… Якщо не прийде сусідка, що завжди так довго розповідає те, що можна сформулювати одним реченням. Але вона мила…»
Розмарі не вміє скаржитися. І це вже була безмежно довірлива сповідь. Я потім багато спостерігала за нею. Як вона нечутно проходила кімнатами з двома важкими поливайками й поливала десятки своїх вазонів, як протирала величезне дерев’яне різьблене розп’яття в кутку вітальні, розставляла на кожному столику маленькі вазочки з волошками, ромашками й чебрецем. Як рахувала напрасовані вишиті наволочки – вирішивши зробити в домі половину, де би могли зупинятися мандрівники, вона влаштовувала усе, щоби їм було не сумно за домом. Як сиділа за касою й підраховувала зароблене, проводжаючи чергових пожильців, тихенько шепотіла про себе – фюнфсін, цванціх… Оці цванціх центів зворушували страшенно – до копієчки вкладала, вручаючи решту… Вона цінувала найменше, за чим тільки стояла праця. Як вранці зустрічала кожного – і точно пам’ятала, куди вони збиралися вчора, й ніколи не переплутала, розпитуючи, як їм там велося. І кожен вірив, що саме його особисті подробиці цікавили Розмарі найбільше… Гансен лише один раз виправив її, коли вона сказала мені, що ми можемо посидіти й попліткувати трохи – зараз він дивитиметься матч Австрія – Британія. «Бразилія, майн лібе…», – похитав головою докірливо.
Я хотіла загладити цю непробачну помилку й перевела мову:
– От, Гансене, дорогий, їду й так і не почую тірольського йодля, не встигла…
– Оцього? – і він легко видав звук альпійського ріжка, з низького грудного – на фальцет…
– Святий Боже, Ви це вмієте?
– Так у нас з першого класу в школі всі це вчать, тіролець не може цього не вміти!
І він пішов дати перед матчем коням свіжих альпійських трав – тих, із яких ми смакуємо корисні чаї для свого конячого здоров’я.
Нічого надзвичайного не сталося ніби в цій ніби вишитій на тірольський серветці моїй мандрівці, та їду додому, як на світ народилася… «Жодна година твого життя не змарнована, якщо ти її провів у сідлі», – чомусь сказав мені Гансен, хоч я нічого не спитала… А Роз раптом обняла й тримала, поки водій автобуса не вирішив таки делікатно посигналити, що вже би й час…
Ольга Герасим’юк