Приїхавши до Києва, він не знав, хто такий Фелліні та нічого не чув про Кубрика. Він переконаний: для того щоб бути режисером, жодних талантів не потрібно, а його стрічка «Мої думки тихі» встановила нову планку в світі українського кіно. Про шлях до режисури, спекуляцію в кіно, мовчання акторів і байдужість глядачів – зі слів самого Антоніо Лукіча у рубриці «Хто це» на DUMKA.
Про рішення стати режисером, футбол та піцерію «Фелліні»
У школі я не сильно проявляв себе у творчості, але змалку були лідерські задатки збирати навколо людей. І це, можливо, послугувало тому, що обрав саме цей напрямок.
Одного разу мама мені сказала: «Ти пишеш детективи й організовуєш футбол. Тобто вмієш придумати і зібрати. Тож іди на режисуру». Я приїхав до Києва і вступив до «Кулька». У цьому універі було дороге навчання, та й у гуртожитку жило по вісім чоловік у кімнаті. Тож через рік я перейшов у Карпенка-Карого, де було по чотири людини в кімнаті й навчання коштувало дешевше.
З часом я зрозумів, що режисура – це спроба зібрати людей, які талановитіші за тебе, і разом попрацювати над твоєю ідеєю. Так і вийшло. А оскільки Київ я вважаю містом можливостей, то відразу поїхав туди.
Коли я приїхав до Києва, то не знав навіть, хто такі Федеріко Фелліні та Майкл Бей – їхні імена я вперше почув, стоячи в черзі на подачу документів. До того думав, що «Фелліні» – це назва ужгородської піцерії. Але за рік сильно надолужив і знав уже набагато більше – від Стенлі Кубрика до Вітторіо Де Сіки.
Надолужанню насправді сильно сприяв контракт – хотілося відпрацювати кожну гривню, яку за мою освіту сплатила мама, тому вчився на «відмінно».
Щоби бути режисером, таланту ніякого не потрібно. Тому, мабуть, я й пішов вчитися на режисера. Треба мати добру пам’ять, організаційні здібності, і вже можна навколо себе зібрати людей.
Про стрічку «Мої думки тихі»
Один мій друг, звукорежисер, розповів історію, як вони з батьком подорожували Черкащиною, записуючи голоси тварин. Мали таке незвичне замовлення. Я зрозумів, що це гарна основа для сценарію, але комедійних ситуацій із тваринами буде замало.
Деякі сцени, наприклад, із папужкою, зі свинкою, з козлами – вони були записані просто за розповідями Діми, який подорожував і провокував тваринок.
Почав розробляти драматичну складову. У мене дефіцитне спілкування з батьками, тому я придумав такий привід, щоб мої герої побули трошки часу разом, провокуючи корівок на звуки, поговорили про сенс життя.
Кадр із фільму «Мої думки тихі»
Було багато варіантів назви, бо ми намагалися створити багатошаровий фільм, і самі заплуталися, яка з ліній має бути там головною. А потім зрозуміли, що лінія взаємовідносин матері й сина, які не можуть порозумітись, і саме їхні невимовлені слова – основа нашого сюжету.
«Мої думки тихі» – це про оці невимовлені слова. Ми не завжди можемо підібрати слова до людей, яких ми любимо, і говоримо про всякі нісенітниці. А про головне ми мовчимо.
Цей фільм перевиконав усі мої амбіції щодо реалізації. Ми зібрали на фестивалі майже всі можливі нагороди до цього кіно, мали прем’єру в Карлових Варах, отримали там спеціальний приз журі. Потім в Одесі – приз кінокритики за найкращу акторську роботу, приз глядацьких симпатій, отримали диплом у Мінську. Тобто догодили всім.
Про режисуру та спекулятивне кіно
Для мене режисура – це спостережливість і любов до людей, перепрошую за пафос. Необов’язково це мають бути милі комфортні фільми, але я хочу бачити, що режисер заодно з героями, що він, умовно кажучи, один із них. Що він страждає разом з ними, радіє разом з ними. Пасивне споглядання – ні. Активне співпереживання – так.
Це вже його вибір – показувати героїв зсередини ситуації камерою, що стрибає, чи ззовні, відсторонено, але я зрозумію, незалежно від способу зйомки, що режисер «з одного села» з тими людьми, про яких він розповідає.
Є режисери, які спускаються в низи, видобувають там тему і повертаються до великих фестивалів і добрих грошей. Не відчуваю з ними жодного зв’язку. Бачу, як вони видобувають теми, констатують факти й події, а потім повертаються до свого комфортного Льєжа.
Я люблю і поважаю, коли в режисера те, що він розповідає, органічне тому, що він за людина. Є дуже оптимістичні режисери, усміхаються, хайпують, насолоджуються життям, а в їхніх фільмах гинуть люди, тварини, плачуть діти… Це спекулянти й не більше. Якщо я це відчуваю, мені гидко.
Мені страшенно не подобаються спекулятивні фільми, коли режисер іде у щось надзвичайно складне та непережите – задля виправдання фестивальних очікувань чи ще чогось. Це коли режисер не співпереживає своїм героям, є для них чужим. Я би таких картин точно не знімав.
Про головні фільми в своєму житті
Насамперед, це фільми братів Коенів, кожен із яких я переглянув по кілька разів. Але мій найулюбленіший фільм – «Останній кіносеанс» Пітера Богдановича. Я прихильник Нового Голлівуду і вважаю, що саме тоді було знято найголовніше.
Я живу без інтернету і тому постійно переглядаю фільми, що лежать у мене на компі, наприклад, «Залягти на дно в Брюгге» МакДонаха і «Кінолюбитель» Кесльовського. А «Милу Френсіс» Ноя Баумаха я розібрав вже буквально по кадру. У цій стрічці немає буквально жодного випадкового рішення.
Про акторів, мовчання та цукерки
Я дивлюся на те, як люди мовчать. Ті актори, які для мене в паузі були переконливі, одразу ж потрапляли до списку кандидатів. Не думаю, що це аж так унікально, всі цього шукають, просто в когось виходить, у когось ні.
Якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, аніж величезний сюжет. Одного разу я бачив, як в ужгородській маршрутці бабуся замість 4 грн за проїзд поклала 1 грн, одну цукерку «Барбарис», один «Дюшес» і одні «Рачки». І ці цукерки мені розповіли про неї дуже багато. Може, колись використаю це в кіні.
Ще коли я мислив себе режисером документального кіно й шукав теми, Оселедчик мені порадив: «Зніми обов’язково про своїх. Про бабусю, дідуся. Бо потім не зможеш і будеш шкодувати». Це була вагома порада, адже зараз вже немає 90 % «касту», який мені вдалося зняти в «Рибах озера Байкал». Так, я передивляюсь цей фільм із нелегким серцем. Але й із безмежною вдячністю Володимиру Давидовичу. Зараз можу зняти будь-що, але тих людей – ні. Вони вже пішли. Тож наскрізна тема творчості на цьому етапі – натура, що відходить.
Актор – дуже важка професія. Залежна. У режисурі, до речі, як і в акторстві, немає середини, тобто середнього класу. Якщо актор топовий, то у нього все добре, якщо ні – все погано. Якщо з натяжкою середній режисер ще може якось існувати, то середніх акторів можна просто пожаліти.
Про сучасне українське кіно та простих людей
Фільми знімаються, але кіноіндустрія ще має рости і рости. Хоча останнім часом картин знято багато, і наші фільми уже можуть про себе заявити у Європі та світі. Але якщо порівнювати з кіноіндустрією інших європейських країн, я вже не кажу про американську, то нам ще треба багато вчитися і працювати. І давати тверезу оцінку власним можливостям.
Треба знімати фільми про нас – про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на, скажімо «Хрещеного батька» чи на щось подібне.
Глядач у своїй більшості не готовий робити над собою зусилля й дивитися щось, що не буде, як то кажуть, масажувати його ерогенні зони. Кіно, яке потребує цих внутрішніх зусиль від глядача, окуповуватися не буде жодним чином – це якщо ми говоримо про прокат.
Про серіали та їхню перемогу над фільмами
Серіали зараз у світі перетягнули на себе естафету серйозної розмови. Кінематограф вийшов із серйозних розмов – це чисто атракціон із супергероями.
Якщо хочеш чогось серйозного чи вартісного, будь ласка, скачуй собі «Дивовижну місіс Мейзел» чи «Полювання на Унабомбера» – і дивись якісний продукт із глибокими характерами, а не картонними героями.
Мені тепер хочеться зробити невеличку камерну історію, де маленькі люди будуть провідниками якихось великих сенсів.
Я вважаю, перспектива – за серіалами.
Про патріотичне кіно та цінності
«Патрі» – це ж слово батько, тобто це має бути щось, що формує правильну систему цінностей і змушує мислити.
Це, насамперед, якісне кіно, яке буде виграшно представляти Україну на міжнародних форумах чи просто показувати, що є така країна, щоб нас бачили принаймні на карті світу. Це вже є хороший патріотичний фільм, а як цього досягти, кожен режисер вирішує для себе сам.
У нашому фільмі («Мої думки тихі») – дуже патріотична мама, тому в нас просто вибору не було! Наша патріотична мама Галя боїться від’їзду сина і хоче заново відкрити йому принади рідного краю. Вона показує йому Закарпаття, а це і є патріотизм. Вона говорить: подивися, як у нас красиво – у нас можна плавати на водах, у нас можна ходити в гори, у нас є чим зайнятися, і взагалі – як гарно у нас можна жити!
Про своє професійне майбутнє в Україні
Я б із великою цікавістю попрацював в якійсь іншій системі виробництва кіно, можливо, американській чи якійсь іншій, але зараз це не є моєю метою.
Україна – дуже благодатний ґрунт для зйомок, для досліджень людини, оскільки ми живемо в дуже непростий час – час постійних змін. Навіть на обличчях наших людей дуже багато чого позначається, наші обличчя – це відбиток нашого минулого, яке ми всі тягнемо за собою.
Для кіношника ці обличчя – просто золотий скарб, тому в Україні є що знімати і є що розповідати. Поки що я збираюся працювати з нашим матеріалом і нашими людьми, наскільки мені це буде вдаватися.
Зараз я замислюю нове кіно, але ставлю собі низьке очікування, тобто моя мрія – просто його зняти і доробити, це вже буде чудово.
Про аудиторію та байдужість
Я знімаю для розумної аудиторії, яка здатна зробити над собою бодай мінімальне зусилля, щоб подивитися на те, як живуть люди поряд із ними.
Це не широка, але глибока аудиторія, і вона зараз у дефіциті – бо насправді дуже мало людей, які реально розуміють культурний і життєвий контекст. Усі живуть у своєму ближньому колі обставин – це спроба прогодуватися і вижити.
Всім у принципі байдуже, що робиться навкруги, відбувається потужне збагачення інтер’єрів і всім абсолютно наплювати на екстер’єр того, де вони живуть.
Про популярність і зіркову хворобу
Якби я був футболістом, то у свої 27 років був би ветераном. А для режисера я ще справді молодий.
Я називаю свою популярність так: широковідомий у вузьких колах (сміється). З колегами спілкуюся, як і раніше. Носа не задираю. З батьками також. Більше знайомих і друзів у мене не стало, хіба що у соцмережах.
Не розумію, що таке зіркова хвороба, і намагаюся принципово залишатися собою.
Текст: Дмитро Журавель
Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.
